Раді Вас бачити!

Аліса орендувала невеличку квартиру, далеко від центру, але затишну, з вікнами на південь. Зранку світло заповнювало кімнату, та пряме сонце не пекло — проходило лише підвіконням. Можна було встановити сонячний годинник і вчитися з Сонею ним користуватись. Поряд з станцією метро, на якому за годину могла дістатись у будь-який куточок міста. Нові шпалери, дешеві, але свіжі, відбивали світло, підлога пахла миючим засобом. На столі лежав Сонин малюнок — кривувате сонечко, намальоване червоним олівцем. Поруч стояли іграшки: єдиноріг із блискучою гривою, кубики, кілька книжок, куплені на першу зарплату.

Аліса відкрила банківський додаток на телефоні. Кредитні борги ще висіли, але два платежі вже погашено. На третій піде частина цієї зарплати. Решта — на дитячий одяг, на квитки, на трохи кращий чай, ніж той, що береться в горлі. Потроху виривалася і з тенет Степана й Надії.

Соня спала в ліжечку, у новій піжамці з котиком, кучері розсипалися по подушці. Аліса глянула на неї, і серце стиснулося від ніжності. Телефон завібрував. Мама. Відхилити. Потім — знову. Потім ще. Три рази. На четвертий взяла, голос у слухавці був холодний, як зимовий вітер.

— Ми чекаємо грошей. Цього разу більше, дві тисячі — це насмішка.

Аліса знала, що це не мамині слова. Навіщо Степану гроші? Він не купує речей, нічого для дому, а на дешевий самогон вистачає й пенсії. Позичали їй, коли Степан ще не так міцно дружив із пляшкою, і в мами були невеличкі заощадження.

— Я повертаю. Не влаштовуйте цирк, — відповіла Аліса сухо.

— Це не цирк. Ти винна, й не маєш права тягнути. А якщо суд...

— Подайте. Суд і скаже, що я працюю офіційно, отримую стабільно й дитина живе зі мною. Спробуйте.

Настала тиша. Аліса уявила, як у Надії сіпнулося око, і у Степана, який слухав цю розмову на голосному зв'язку. Вони відчували, що здобич вислизає.

Аліса кинула слухавку, щоки палали. Потім перевела погляд на вікно Chrome, і відкрила драфт нового логотипа. Її мак, який переходив у палаючу хвилю, чекав на фінальні штрихи. Завтра — перший день у штаті «Дам’ян Груп» після двох місяців випробувального, і завтра ж вона натисне «надіслати» й відправить його до відділу дизайну — офіційно, через корпоративну систему.

Аліса провела пальцем по сенсору, і екран спалахнув режимом малювання.

***

Офіс був переповнений звуками — телефонні дзвінки, стукіт клавіш, дзижчання принтера, шелест паперів. Аліса сиділа за своїм звичним столом у кутку, злегка нахилившись до монітора, вдивляючись у таблиці. Вона працювала мовчки, зосереджено, але погляд раз у раз ковзав на інше відкрите вікно — її особисту вкладку з логотипом. Мить — і вона додала ще одну лінію, потім швидко згорнула. Не час. Не зараз.

— Знову чимсь лівим займається, — шепотіла, але на увесь офіс, Марина, ліниво крутячи кулькову ручку. — Бачила в неї той мак? Думає, потрапить до дизайнерів. Наче туди аби кого беруть.

— Ага. Я б краще сказала — до боса потрапить, — процідила Оля. Її голос був солодким, як зіпсований мед. — А після цього — вилетить звідси, бо таких тут не затримують. Взяли в штат тільки тому, що Макс на неї оком накинув.

Аліса не відреагувала. Пальці бігали клавіатурою, очі залишались холодними, лише губи були стиснуті. З Олею вона вже вміла поводитися: ігнор — найгірше покарання для таких, як вона.

Поруч з монітором миготіло повідомлення з бухгалтерії: зарплата вже надійшла. Не мільйони, але достатньо, щоб на вихідних купити Соні нові черевики і заплатити черговий борг Надії зі Степаном, та левова частка піде на погашення кредитів. Аліса клікнула на файл, додала рядок у звіт. Її дії були чіткими, зібраними. Вона знала, що для більшості тут вона — тимчасова, випадкова тінь. Як і вони самі. Але їй було байуже, свою справу вона знала.

Колеги перемикалися між проєктами, кавомашина запищала, а вона завершила таблицю. Усе, звіт готовий. Лишилося перевірити і відправити.

Вона перевела погляд на двері кабінету боса. Зачинені, як завжди. Але серце все одно стислося.

— Вона що, реально на нього працює? — прокинулась Марина, підійшовши ближче до Олі. — Чи то він її вже...? — зареготали обидві. Можливо, це свого роду шокова терапія для новачків, її випробовують?

Аліса не повела й бровою. Але перед тим, як знову повернутись до файлів, обвела поглядом офіс. В очах переважно байдужість, хтось навіть дивився приязно. Не всі тут любили Марину, Олю та їхніх посіпак. А дехто просто чекав, що вона оступиться.

***

Він ішов повільно, але не розслаблено — у кожному кроці була впевненість володаря, як у хижака, який звик, що всі його бояться. Колеги навколо миттєво замовкли. Хтось випрямив спину, хтось вимкнув YouTube у фоні, Марина спішно закривала TikTok. Оля швидко поправила волосся і втупилася в монітор, але краєм ока слідкувала за його рухом. Не перший день офіс крадькома спостерігав, як бос прямує до столу Аліси. Аліса не піднімала очей, та знала — він іде саме до неї. Що це за ритуал, вона не розуміла, і воліла б не мати цієї дивної, надмірної уваги недосяжного Макса Дам'яна.

— Як дитина? — вже традиціяно запитав він низьким голосом, у якому бриніла ледь вловима насмішка.

— Добре, — відповіла Аліса обережно, не знаючи, чи він у курсі, яка в її дитини стать.

Мовчки кивнув. Вона й з опущеними очима відчувала, як його погляд пильно її розглядає. Розглядає чи роздягає? Натяки Олі таки зронили отруйні зерна у думки Аліси.

— А її батько де? — надто прямолінійно, надто самовпевнено він вторгся в її особисте, очі свердлили.

— Н... нема, — вона заїкнулась, та подивилась прямо йому в очі, не стримавши обуреного блиску, стисла щелепу.

Дам'ян насмішкувато розширив очі, із поблажливим здивуванням, наче його собачка виконала новий трюк.

Вона мріяла, щоб він зник, щоб його погляд не ліз їй під шкіру. Він знову кивнув і мовчки рушив до кабінету.

У повітрі ще хвилину трималась напруга, а потім усе повернулося до свого: шум, дзвінки, кроки.

Оля шепотіла Марині, та не весь офіс:

— Бачила? Вона сама йому в ліжко лізе.

— У кабінет! — і злісно вирячились на неї.

Аліса стиснула ручку: «Сука, заткнися».

***

Соня вибігла назустріч із малюнком у руках і новеньким єдинорогом, вона пахла пластиліном і сирниками. Аліса присіла, притисла доньку до себе й на мить заплющила очі. Тепло цієї дитини було як щит — і як причина для щастя вже тут, вже зараз. Дорогою додому Соня розповідала про хлопчика, який сховав її бантик, а Аліса слухала, киваючи і радісно усміхаючись. Поки вони йшли, телефон тремтів у кишені — один пропущений, другий. Степан.

Вдома нарешті взяла слухавку.

— Ти там що, забула, хто тебе годує?

— Ніхто мене не годує, — спокійно відповіла Аліса.

— Ми тебе витягли з лайна, а ти тепер крута, у «Дам’яна» робиш, значить? А гроші де?

— Я відправила дві тисячі минулого тижня. І ще на початку місяця.

— Мало. Нам тут за світло прийшло — якраз через твою малу, постійно ж телевізор увімкнений.

Аліса закотила очі, але не сказала нічого. Більше місяця вони з Сонею дивились телевізор і палили світло лише у своїй квартирці.

— Подумай про майбутнє. Як довго ти там протримаєшся? Я подивлюсь, як твій бос викине тебе після того, як наїсться гарненького личка і молодого тіла.

Це було занадто. Що вітчим взагалі про неї думає?

— Тільки спробуй ще раз говорити в такому тоні — і не побачиш грошей зовсім.

Він завис на кілька секунд, потім буркнув щось нерозбірливе і кинув слухавку. Аліса зітхнула. Не варто так зриватися, вона справді винна. Але ж не Степану, а Надії... Мамі.

Соня з кухні гукнула:

— Мам, я зробила макарони з квасолею! Несправжні, але смачні!

Аліса засміялася, пішла до доньки.

— Макарони і квасоля? Неочікуване поєднання! Але й справді смачнющі.

Соня й собі розсміялася, як лісові дзвіночки задзвеніли.

Вони сіли на килимі вечеряли уявними макаронами з квасолею. Маленька тарілочка з іграшковою їжею, дві пластикових виделки. Усе було справжнє — в цьому моменті.

***

У понеділок офіс дихав натягнутою тишею. Після наради у дизайнерському відділі всі розійшлися хто куди, але біля Алісиного столу ніби хтось натягнув невидиму павутину. Вона сиділа, схилившись над клавіатурою, перевіряла звіт утретє. Її ескіз — той самий мак — лежав десь у пам’яті офісного сервера, надісланий два дні тому, з короткою позначкою: «До розгляду. Від Аліси Коваль, відділ маркетингу». Відповіді не було. із кутка з ксероксом долинув знайомий голос.

Біля столу з’явився помічник боса.

— Пан Дам’ян просить вас зайти до його кабінету.

Оля спіткнулась об власну ногу, округлила очі.

— Серйозно? — прошепотіла Марина. — Прямо зараз?

Аліса спокійно закрила звіт і вимкнула екран. Випрямилась. Кидати виклик не треба було — він і так був у повітрі.

— Удачі, — зле посміхнулась Оля.

— Дякую, — відказала Аліса спокійно. Вона пройшла повз них, не озираючись. У спину пекли погляди, але вона вже не горіла — лише йшла.

Коли вона дійшла до дверей, то зупинилась, набрала повітря. Не тому, що боялась. Вона просто хотіла, щоб це був не кінець. Не звільнення. Не черговий удар. Хотіла, щоб це було через ескіз, щоб його побачили і оцінили. Щоб її помітили — як професіоналку, не як слухняну співробітницю. Та ще у вухах лунали натяки Олі й Марини. Чому її викликають? Ще раз глибоко вдихнула: зараз дізнається.

Вона постукала. За дверима відгукнувся низький голос:

— Заходь.