Раді Вас бачити!

Ранок 21 листопада був холодним, але ще не зимовим: сіре небо тягнулося низько, над садом висіли тонкі пасма туману, а земля пахла мокрим листям і мохом. Старий дуб, що височів у центрі двору, шарудів останніми жовтими листками, які рвалися з гілок на кожному пориві вітру.

Аліса вийшла з дому, застібаючи пальто на ходу. Її кроки майже не чулися на вогкій траві, бо вона йшла повільно, дивлячись уперед: біля дуба сиділа Катя. Вона зігнулася, нахилившись уперед, тримала в пальцях маленького паперового журавлика — білого, трохи зім’ятого, з м’ятими крильцями. Такого самого, що був і на полиці біля ліжка Аліси. Катя заправляла за вухо руде пасмо волосся, повільно погойдувала ногою, а светр із високим коміром пахнув лавандою.

— Яке бажання ти загадала, Катю? — тихо спитала Аліса.

Катя підвела на неї очі, сумно усміхнулася.
— Байдуже. Мені все одно не вистачає журавликів.

Вони стояли мовчки. Вітер рвав листя з гілок і розносив по газону, але жодна з них не ворухнулася.

— Ти точно їдеш? — спитала Катя.

— Так. Одразу з ювілею.

— Будеш з Сонею?

— Ага. І з батьками. Вважається, це для безпеки. Необхідно.

— Тааак... — протягнула Катя, наче про щось своє. — Безпека важлива.

Тиша повисла між ними, поки Катя не заговорила сама, раптово, наче слова вирвалися, бо більше не могли сидіти всередині. Аліса не починала розмову, але чекала.

— Тоді... коли зникла Єва... це я привела її на ту зустріч, — сказала вона, дивлячись у землю.

Аліса завмерла, відчувши, як усередині похололо. Катя продовжила, тепер швидше, наче боялася, що її переб’ють:
— Савич попросив. Сказав, що Макс упертий, не бачить вигоди для фонду. Що Єва могла б його переконати. Просив не казати Максу, бо той не терпить, коли на нього тиснуть через жінку. І я... я повірила. Чому ні? І досі вірю, — подивилася з викликом.

Аліса промовчала.

Вона стискала журавлика, хрумтіння паперу було ледь чутним.
— Ми гуляли парком, вона сміялася, розповідала про новий екопроєкт, про сонячні панелі. Раптом — чорний фургон. Чекали Савича. Та він не встиг прийти. Троє масивних чоловіків, навіть без масок. Схопили її. Вона боролася, сумка впала, сукня порвалася. Вона тільки встигла крикнути мені: «Катю, тікай!» — і все. Я впала, вдарилася коліном об асфальт. І бачила, як фургон зникає за рогом...

Аліса просто сиділа поруч. Катя перевела подих.
— Макс того ж дня сказав мовчати. Сказав, що розбереться. Я більше не бачила Савича після того... до приїзду з Африки,— її голос затремтів, але вона вгамувала його. — Макс відправив мене в Італію того ж дня. Він мало не схопив мене за горло... Кричав так, що я не знала, чи лишився ще в мене брат.

— А вчора я впізнала одного з тих. Охоронець зі шрамом на щоці. Він був тут, із вчорашніми гостями.

Вона ковтнула повітря, розправила плечі.
— Я не порушувала правила. Єва не порушувала. Тоді безпека була слабкою. Були, — вона скривилась, явно передражнювала Макса, — наполегливі рекомендації. Не виходити без охорони і без його особистого дозволу.

— Ми не чекали такого. Савич сказав, що хоче поговорити. А я... — Катя прикрила очі. — Я повела її.

Аліса простягнула руку, обережно накрила пальці Каті. Та здригнулася, але не відсмикнулася. Їхні долоні залишалися разом кілька секунд.

Аліса думала: «Катя не винна. Але Савич... чому саме він виглядає в цій історії найгірше?»

— Я розумію, що вони б знайшли інший спосіб, — наче відповіла на її думки Катя, — але від цього не легше. Вона була такою, — зіщулившись, підшукала слова, — беззахисною. Неповороткою. На дев’ятому місяці...

Вони обидві здригнулися, коли почули кроки. На стежці з’явилася Лаура, завжди сувора, в темному костюмі, волосся затягнуте в тугий пучок. У руках вона тримала пакет, із якого визирали блискітки для аплікацій. Вона зупинилася перед ними й простягла пакет Алісі.

— Заберіть. Дитині. Розсипаються, бруднять усе, — пробурмотіла вона.

Аліса взяла пакет, і в душі промайнуло тепле відчуття — дрібниця, але людська, така важлива зараз. Вона ледь усміхнулася.

Катя підвелася, раптово обійняла Лауру за плечі.
— Моя сувора, добра Лауро, ми завжди тобі замало дякуємо.

— Годі, — пробурчала Лаура, але її пальці все ж ковзнули Каті по спині, якось незграбно, але м’яко. Вона швидко рушила назад до будинку.

Катя залишилася стояти біля дуба, тримаючи журавлика. Аліса підійшла ближче.
— Я не знаю, чи ми можемо змінити минуле, — тихо сказала вона, — але я точно знаю, хто за все відповідає.

Катя зітхнула, провела пальцем по паперовій пташці, ніби стираючи пил, і кивнула.
— Я просто не хочу, щоб усе повторилося.

Худий новий охоронець у кепці пройшов повз них, несучи ящик із кабелями. Ігор дивився на нього з осудом, але сказав Новаку:
— Перевірили: чистий. Прислали на підсилення. Лопух, але часу міняти вже немає.

Аліса дивилася їм услід, і в голові промайнуло коротке, холодне: «Всі ми тепер на пороховій бочці.»
І найгірше — що часу майже не залишилося.

***

Сонце ковзало по обличчях у кабінеті. Аліса зайшла обережно, тримаючи теку з роздруківками — не тому, що вони були важливі саме зараз, а тому, що їй потрібен був привід бути тут.

Макс стояв біля вікна, спершись рукою на підвіконня. Його щелепа напружено рухалася, ніби він щось рахував подумки. Ваців сидів у кріслі біля столу, в одній руці тримав телефони, в іншій — картку доступу, яку крутив між пальцями. Жодних планшетів, жодних паперів на столі — все, що треба, вже давно запам’ятали.

— Якщо фонд завтра переходить на Алісу, — сказав Макс, не повертаючи голови, — вони не просто будуть розлючені. Вони будуть шукати слабке місце.
— Шукатимуть, — коротко підтвердив Ваців. — Але Соня — не їхня мішень. Там усе чисто.

Аліса завмерла біля дверей. «Соня» — ось що боліло найбільше. Після вибуху на ювілеї Макс хотів сховати її, відправити до доньки. Щоб тут, у маєтку, лишилося лише поле гри й пасток. Щоб їм було вільно завершити те, над чим працювали роками, і не зважати на «слабкі місця». Вона ковтнула, підняла голову й зробила кілька кроків уперед.

— Я принесла списки, — сказала спокійно, поклавши теку на край столу. — Перевір, чи всі, хто потрібен, будуть.

Макс кивнув, але не взяв документи. Його рука все ще лежала на підвіконні, пальці повільно стиснулися.
— Алісо, ми не обговорюємо тут дрібниці, — сказав він тихо. — Ми думаємо, як витягти ще кілька днів. Щоб угода зірвалася — і щоб СБУ мало час підготуватися.

Ваців підняв голову, нахмурився.
— Крук не пробачить. Він, мабуть, з’явиться сам. Для такої суми, для такого підпису — треба особисто.
— На тому й стоїмо. Крук вийде хоча б в напівтінь, щоб домовитися із закупником.

Макс відвернувся від вікна й сів у крісло навпроти Ваціва.
— Якщо вони побачать, що фонд йде Алісі, вони спробують забрати. І ми це знаємо. — Його голос звучав рівно, але погляд упирався в одну точку на столі. — Тому ми вивеземо її. Одразу після. Без пауз.

Аліса стиснула руки за спиною. Вона не заперечувала. Але серце гупало, бо сховатися — значить знову втратити контроль. Вона вдихнула й вирівняла плечі.

З коридору долинули голоси. Ігор, охоронець, щось жартував із Новаком, згадуючи Зденека.
— Він би цього новачка сам перевірив, — кинув Ігор, сміючись. — Пальцем в око.
Аліса ледь помітно всміхнулася. Лаура, проходячи повз відчинені двері, зупинилася на мить. Її суворий костюм відкидав чітку тінь на стіну. Вона зустрілася поглядом із Алісою, кивнула — коротко, стримано — і, почувши згадку про Зденека, на секунду дозволила собі легку усмішку. Потім пішла далі, зникаючи в коридорі.

Макс провів рукою по обличчю, нахилився вперед.
— Ваців, у тебе є схема в готелі?
— Є, — відповів той, піднявши телефон. — Але я не скажу при ній.
Він хитнув головою в бік Аліси.

Вона не образилася. Вона знала, що їй не розкажуть всього. Вона — частина плану, не гравець. Але це не означало, що вона збиралася лишатися на узбіччі.

— Добре, — сказала вона рівно. — Скажіть хоч тоді, що потрібно від мене.
— Просто зроби те, що мусиш, — відповів Макс, піднімаючись. — І довірся.

Ваців знову крутив у руках картку, волосся падало на лоба. Він уперто не дивився на неї.
— Ми ловимо найбільшу рибу, Алісо, — буркнув він. — Ловимо давно. Не почали сьогодні.

Аліса кивнула. Вона повільно вийшла з кабінету, тримаючи руки в кишенях. На сходах вона зупинилася, вдивляючись у простір.

***

Вечір напередодні ювілею огорнув маєток тишею, лише скрип паркету у коридорі нагадував про життя. Кімната Макса, освітлена тьмяною лампою на столі, дихала запахом кави й старого дерева. Аліса увійшла, її туфлі тихо цокнули по паркету, сіра сукня до колін ледь торкалася стегон.

Усе було готове: її сумка зібрана, доручення роздані, охорона на постах. Макс стояв біля вікна, його темна сорочка розстебнута на комірі, руки складені за спиною. Він повернувся, побачив Алісу, його губи ледь здригнулися в усмішці. Фальшивій.

– Ти не спиш? – спитав він, його голос низький, але теплий.

Її серце стукало, але вона ступила вперед — не до керівника, не до союзника, а до чоловіка, чиї очі дивились на неї з таким страхом. Вона раніше не бачила його по-справжньому наляканого.

– Не можу, – відповіла Аліса, кладучи теку на стіл. – Катя розповіла про Єву. Це правда?

Макс зітхнув, його плечі опустилися. Він підійшов до столу, сперся на нього долонями.

– Савич використав Катю, – сказав він. – Переконав її, що я не бачу вигоди для фонду, хотів маніпулювати через Єву. Я не знав. Думав, усе під контролем. Не встиг.

Аліса кивнула, її пальці спокійно лежали на спинці стільця. Вона дивилася на Макса, відчуваючи, як його слова стискають їй груди.

– Чому він так зробив? – спитала вона, її голос твердий.

– Хотів тиску, – відповів Макс, його очі потемніли. – Але я не знаю всього. Тоді безпека була слабкою.

Вона ступила ближче, її туфлі тихо стукнули по підлозі.

– А тепер? – спитала вона. – Угода в готелі через тиждень... Це завершить усе?

Макс випрямився, його руки опустилися вздовж тіла.

– Так, – сказав він. – Ми розріжемо цей вузол назавжди. — А потім... — його голос знизився, — потім ми поговоримо. Про нас.

Аліса слухала, притиснувши губи. Вона раптом усвідомила: їхня шлюбна угода закінчується теж через тиждень. Усе, що їх тримало формально, зникне. І залишиться тільки те, що вони вирішать самі.

Вона нахилилася трохи вперед, дивлячись на нього збоку. Його щетина відкидала м’яку тінь, руки здавалися більшими й сильнішими у цій тиші. Він подивився на неї, і між ними повисло відчуття: ще день — і хтось із них може не повернутися. Ще день — і не буде більше нічого, про що можна сперечатися.

— Я залишуся сьогодні тут, — сказала вона. Її голос не тремтів.

Макс мовчки простягнув до неї руку.

Вона кинулася до нього, її руки рвонули сорочку, оголяючи його шкіру. Макс схопив її за талію, його пальці стиснули міцно, до болю, притягнувши до себе. Їхні губи зіткнулися в жорсткому поцілунку, язики сплелися, зуби ледь кусали. Аліса вигнулася, її сукня задерлася, коли він підхопив її.

Вона розстебнула його штани, її рука ковзнула вниз, стискаючи його твердий член. Макс застогнав, його руки рвали гудзики на її сукні, оголюючи груди. Аліса скинула туфлі, її ноги обхопили його стегна, вона штовхнула його на ліжко, осідлавши зверху. Її рухи були шаленими, стегна гойдалися, вона божеволіла від нього, від його жару, від того, що це може бути в останній раз. Її нігті вп’ялися в його груди, залишаючи червоні смужки. Макс стиснув її сідниці, його пальці вдавлювалися в шкіру, задаючи ритм, глибокий і невблаганний.

Вона нахилилася, її губи ковзнули по його шиї, грудях, спускаючись нижче. Аліса взяла його член у рот, її язик кружляв, смоктала жадібно, відчуваючи, як він напружується під її дотиками. Макс загарчав, його рука вплелася в її волосся, направляючи її рухи. Вона підняла очі, її погляд палахкотів, і він не витримав — перекинув її на спину, розкинувши її ноги.

Він увійшов у неї різко, її стогін наповнив кімнату. Аліса вигнулася, її пальці вчепилися в простирадла, коли він рухався, швидше, глибше. Вони міняли пози, ніби намагаючись вичерпати одне одного: вона стояла навколішки, він брав її ззаду, його руки стискали її стегна; потім вона знову осідлала його, її рухи були дикими, ніби вона хотіла забрати його всього. Її груди гойдалися, піт блищав на шкірі, їхні стогони зливалися в єдиний ритм.

Аліса крикнула, коли оргазм накрив її, тіло здригалося, нігті вп’ялися в плечі Макса. Він рикнув, його рухи стали уривчастими, і він кінчив одразу за нею. Вони впали на ліжко, спітнілі, важко дихаючи, їхні тіла все ще торкалися. Аліса лежала, її груди здіймалися, вона дивилася в стелю, відчуваючи, як серце гупає.Вони не цілувались і не гладили одне одного. Лежали знесилені, і тільки пізніше Макс повернув голову, а його рука лягла на її талію.

Вони не знали, чи побачаться знову, чи залишаться одруженими через тиждень, що буде після ювілею. Але ця ніч, ця шалена пристрасть, була їхньою правдою. За вікном вітер гнав листя, далекий дрон гудів у саду, але тут, у цій кімнаті, існували лише вони, спалені власним вогнем.