Спочатку:
На сторінку книги
Ох, і як це мене згараздило? До чого незручно, тіло ломить, все заніміло... Ну і відмітила. Начебто не впивалася вщент...
Піднявши голову, я обвела каламутним поглядом... дідько, зовсім не свою кімнату!
Ні столу, ні телевізора, ні ялинки! Якась дивна... камера?!
Ще б пак, на соломі спати – все не просто заніміє, а й відвалиться! Навіть якщо під головою муфта, а зверху вкриває накидка.
Я схопилася, ледве не заплутавшись у складках довгої оксамитової сукні. Темно-зеленої, до речі. Так, тут було відносно світло – у маленькі віконця під стелею пробивалося яскраве місячне сяйво! На підлозі поруч валявся капелюшок.
А де малюк?
У камері начебто не видно. А з іншого боку ґрат...
Мужик! Той самий! А я вже подумала, це мені на безриб'ї такий, гм, риб наснився. Аж ні, цілком справжній, влаштувався в кріслі, паршивець! Мабуть, і виспався! Усіляко краще, ніж я на соломі.
Втім, зараз він зовсім не спав. Навпаки, підібрався весь і пильно дивився на мене, ніби вперше жінку бачив. Я навіть відчула гостре бажання оглянути себе в дзеркалі. Раптом щось відросло? Свинячий п'ятак, слонячі вуха...
Стримавши власні руки, що смикнули було обмацати обличчя, я гнівно дивилася на незнайомця:
– За яким правом ти замкнув мене тут?
– Ти – ліч? – видав він замість відповіді.
– Чого? – опішила я.
Книги я читаю, в ігри теж іноді граю, тому приблизно уявляла собі значення цього слова. Але щоб його застосували до мене?!
Я вирішила б, що все це такий розіграш. Якби не пам'ятала абсолютно точно, як стояла біля вікна – і наступної миті опинилася в чужому одязі в лісі. У дуже дивному місці... начебто в інший світ перенеслася.
Але все здавалося надто реалістичним! За виключенням того, що чоловік теж розмовляв українською. Ну чи я – якоюсь іншою, що раптом стала мені зрозумілою мовою.
– Ти не належиш цьому світові! – повідомив він.
Ну... логічно. Напевно, ні.
– Але й магії смерті я в тобі...
Незнайомець затнувся, змусивши мене здригнутися. Невже щось відчув? Адже я все свідоме життя від цього бігла!
Підвівшись, він наблизився, не відриваючи від мене пильного погляду, що проникав глибоко всередину.
А я нарешті змогла його роздивитися. Високий, широкоплечий, немов якийсь середньовічний лицар чи мисливець. Так, мабуть, мисливець. Хоча звички скоріше аристократичні.
Очі зелені, майже неприродно, ніби ось-ось спалахнуть звіриним вогнем. Волосся темне, коротке. На щоках легка неголеність, яка в моді у моєму власному світі.
Хоча цей, може, просто не встиг поголитися. Мене вартував.
Одяг той самий, тільки хутрового жилета немає.
– Ти... хвора, – видав результати своїх розглядань він.
– Та ти теж не цілком... адекватний! Куди ти мене засунув?
– Відчуваю в тобі хворобу... та не бачу. Спершу я сприйняв тебе за нечисть, потім вирішив, що ти найвища форма на зразок ліча. Але одяг на тобі цілком справжній, не морок.
– Ну слава богу, – пробурчала я. Не хотілося б опинитися перед незнайомцем голяка.
– І у тілі циркулює енергія життя.
– І що це, на твою думку, означає? – з цікавістю схилила я голову на бік.
– Хотілося б знати, – хмикнув він.
– Де... – я на мить затнулась, але ім'я згадалося само собою: – Артоні?
– Я не підпущу тебе до сина, доки не зрозумію, хто ти.
Він продовжував пильно, наполегливо дивитися мені у вічі. Я на мить засумнівалась.
Напевно, треба розповісти, хто я і звідки. Нехай сам розбирається, як я тут опинилася. Але до мене раптом чітко дійшло, що я справді не вдома. Не заснула, не напилася.
Я в іншому світі. Занадто реальному – і небезпеки в ньому напевно теж реальні!
І я не уявляла, що тут роблять із такими, як я. Судячи з камери та ґрат – нічого хорошого!
Відповісти не встигла: пролунав гучний, переляканий дитячий крик – він подолав купу приміщень, кімнат і коридорів, щоб донестися до нас... до мене.
Я здригнулася – але чоловік, схоже, нічого не чув!
Крик повторився.
– Артоні! – вигукнула я. – Артоні!
Схопилася за ґрати, спробувала струснути – але куди там, дерев'яні бруси були складені у клітки на совість.
– Що ти коїш?! – чоловік відразу встав у свою військову позу, трохи розставивши ноги. Ледве зігнув коліна і направив руку на мене.
– Твій син! Ти не чуєш, він кличе? – найбільше я боялася, що тато знову мене вирубить.
Чоловік глянув недовірливо, ніби намагаючись розгадати глибину моєї підступності.
– Ма-а-мо! – крикнув голосок зовсім здалеку.
– Та випусти ж мене, ідіоте, ти не чуєш хіба? – забилася я.
Незнайомець наче прислухався. Або придивився кудись назовні.
А потім раптом розвернувся і стрімголов кинувся з камери.
– Гей! – закричала я вслід. – Та випусти ж мене!
Я з ненавистю втупилася у ґрати, занесла руку.
І з пальців раптом виплеснулося якесь дивне темне полум'я. Нічого подібного я точно раніше не вміла! Опішивши, подивилася на тліючі дошки.
Посередині грат зяяла обпалена дірка. Невелика – але, адреналін підганяв, і я примудрилася в неї протиснутися.
Та рвонула услід за чоловіком.
Його вже не було видно, але якимось дивним чином я ніби відчувала слід, залишений ним у просторі, і знала, куди тікати. І мчала щосили, чортихаючись на важкий поділ.
Повз пронеслося ще кілька камер – схоже, ми знаходилися в якійсь фортеці. Невеликими сходами, ледь не спотикаючись об сходинки, що вилискували в темряві, злетіла нагору. Судячи з усього, на перший поверх.
Промчала коротким вузьким коридором, щоб вирватися в подобизну холу. Навряд чи центрального – якогось бокового, скоріше.
Зате тут були ще одні сходи, цього разу освітлені свічками в канделябрах. Нагорі затихали кроки, і я рвонула за ними.
Повз вікно, в якому блиснув посріблений місячним світлом ліс, вилетіла в довгий коридор.
Дивно, за всю пробіжку мені ніхто не зустрівся! Але я не думала про це, прислухалася, звідки долине дитячий крик, куди мене приведе слід батька Артоні.
Увірвалась у відчинені двері.
Дитина сиділа в ліжку, витираючи кулачками очі. У зворушливій теплій синій піжамці, правда, без будь-яких візерунків.
Чоловік, весь несподівано м'який, майже домашній, сів на край.
І знову дивним, незрозумілим зором я побачила темні нитки. Які відокремилися від його рук і поповзли по підлозі, стінах, наче обшукуючи та винюхуючи.
– Арт, – бурмотів він. – Знову?
– Я не хочу! Не хочу! – ридав малюк.
Чоловік посадив його на коліна.
– Саме тому нам треба було закликати охоронця, – пояснив терпляче. – А не...
– Мамо! – скрикнув хлопчик, побачивши мене.
Чоловік сіпнувся, різко розвернувся.
– Як ти... – почав було, але хлопчисько вихором злетів з його рук і кинувся до мене.
Не встигнувши збагнути, я підхопила його. Притиснула до себе, сівши на те саме ліжко.
Чоловік продовжував буравити мене незадоволеним поглядом. У зелених очах почало збиратися світло – неприродне, якесь прямо позамежне!
Та що тут, чорт забирай, відбувається?!
– Ти не можеш бути хранителем, – заявив безапеляційно.
Я знизала плечима: гадки не маю.
– Тихіше, Артіку, – прошепотіла. – Розкажи, хто тебе образив?
Відповісти малюк не встиг: у двері увірвалася молода жінка.
– Реде, що відбувається?!
Хм. Це красеня, чи що, Редом величають? Судячи з реакції – його самого.
– Сіміро, – підвівся він, чемно кивнувши. – Арті, мама прийшла...
У мене всередині все захололо. Я-то вирішила, що переді мною сирітка, з яким тато не знає, що робити. А виявляється, у дитини цілком повноцінна сім'я!
– Вона не мама! – крикнув малюк.
На долі миті по обличчю Сіміри ковзнуло роздратування, яке відразу змінилося солодкою до хрусту усмішкою.
Схоже, про повноцінну я погарячкувала.
Малюк вчепився в мене, і я притиснула його до себе, бурмочучи щось заспокійливе.
– Хто вона? – у тоні Сіміри прослизнуло невдоволення, ніби вона має права на цього Реда і застала коханку в його ліжку.
