Раді Вас бачити!

– Гаразд, – промовив. – Ліжко досить широке, помістимося всі разом.

– Арті буде щасливий, – відповіла я. – Давно б так. Шкода, що ви про це подумали тільки зараз.

– Артоні майбутній чоловік. Він дорослий і має привчатися до самостійності.

– Дорослий? Та бог із вами, Редіссоне! Він ще дитина. Яка потребує захисту. Якому потрібна мама... й тато. Він ще встигне побути дорослим. А ви зараз закладаєте його психіку!

– А ви вчіте його сидіти під спідницею! – гаркнув принц.

– Нісенітниця! Коли дитині потрібна допомога, ми маємо їй допомогти. Все. Інших варіантів не буває і бути не може!

Ред яро блиснув очима і почав свердлити мене поглядом.

Арті заворушився, щось пробурмотів, і я замовкла. Погладила його, щоб заснув міцніше.

Принц, нарешті, залишився лише у легких нижніх штанах. Втім, це йому дуже йшло. Надто відверто йшло! Тонка тканина облягала сильні і водночас стрункі стегна. І обрисовувала те місце, куди я посилено намагалася не дивитись.

І взагалі. У мене тут дуже, просто неймовірно цікава дитяча книжка з історії світу. Про війни всяких амбітних магів і постійний переділ земель та влади. Шкода, що в нашому світі немає магії і не можна створити такі Фьолі, вказівок яких усі дослухалися б.

Не встигла я відвести погляд і спробувати сфокусуватися на рядках, як Ред завмер.

Я подумки застогнала: він виявив купку з гобеленів у кутку!

І щоб не відповідати на чергові претензії, поспішила поставити запитання першою:

– А все-таки дуже дивно, що всі міністри мандрують туди-сюди. Адже у вас мають бути і свої вірні люди?

– Є. У Кінті.

Ред, мабуть, вирішив не відновлювати суперечку про гобелени і заліз у ліжко з іншого боку від Артіка. Трохи помовчав і раптом додав:

– На цей раз Фьолі почали змінюватися дуже несподівано. Зазвичай їх зміни видно заздалегідь, є час підготуватися.

– Я думала, час правління завжди однаковий, – брязнула я і прикусила язика.

Ред кинув на мене гострий, проникливий погляд.

– Ви правда як не від цього світу.

– Жила далеко від столиці, – розвела я руками. – І мандрувала.

Не знаю, чи можна казати, що іншими країнами. Чи не вважатиме шпигункою.

Але Редіссон здавався дуже втомленим. Відкинувся на свою подушку, заплющив очі і відповів:

– Минулого разу правління Діму Мертвих тривало майже двадцять років. А зараз Дім Життя і десяти не пробув біля керма. Зазвичай зміну Фьолей можна за рік, а то й півтора помітити. Підготуватись, справи передати. А тут перші зміни з'явилися лише пару місяців тому. І Фьолі почали швидко змінюватися.

– Хтось може на них вплинути? – обережно уточнила я.

– Це виключено, – переконано відповів принц.

– Чи не тоді почалися дива з Артоні?

Ред різко підняв голову, глянув на мене – у глибині очей блиснуло щось небезпечне, лячне. Прямо кричало: «Торкнешся моєї дитини – вб'ю!»

– Редіссоне, я хочу допомогти! – тихо закликала я, продовжуючи погладжувати малюка. – Ви казали, Арт незвичайний. У ньому є щось особливе, що може становити небезпеку? У кого може бути мотив усунути його і чому?

Кілька митєй принц дивився в мої очі. Навіть прочинив рота, ніби зважився. Але замість відповіді промовив зовсім інше:

– Переконайте мене, що я можу вам довіряти.

– Не можете. Я розумію. Тоді давайте підійдемо з іншого боку. Хто має доступ до Артоні? Хто із ним спілкується? Ну, крім вас та вашої нареченої. Жатта, правильно? Няню ви прогнали. Він має вчителів?

– Жатта повністю мені підконтрольна. Як і всі мертві цього будинку.

– Ви впевнені, що ніхто не міг би перехопити контроль?

– Впевнений! – відрізав Редіссон таким тоном, ніби я його глибоко образила.

– Добре. Хто ще?

– Вчителів інших немає. Некромантії навчаю його я, а читати-писати-малювати навчала Ганна. От і все. Я обмежив його контакти, як міг. Ви, хіба що, ще, – він знову кинув на мене похмурий погляд.

– Добре. А не живі? Ну... зліпки там? Привиди якісь?

– Зліпки без виклику не приходять. А от примар не проконтролюєш. Вони можуть з'явитися у будь-який час, але фізично для дитини не є небезпечними.

– І все ж?

– Найчастіше з'являється наш предок Емблер. Але який йому сенс нівечити спадкоємця? Скоріше навпаки, допоміг би, якби міг. Іноді заходять прабабки. Але рідко. Більшість із них не затримувалися в нашому світі.

Відчувши озноб, я трохи пересмикнулася – так легко Ред про це казав, ніби про щось само собою зрозуміле!

– Отже, ми – ви, я та Сіміра, – підсумувала я. – Жатта та інші зомбі вашого палацу. Привиди предків. Сонік. Я нікого не забула? Що там за «хлопці» у вашої нареченої?

– Вона прибула до мене зі своєю охороною. Але прямого доступу до Атроні вони не мають. Хіба що Сьюзі, її служниця.

– Теж зомбі?

– Ні, звичайна дівчина. Сіміра набагато слабший некромант.

– Ага, все-таки некромант! Яка оманлива буває зовнішність! – не втрималася я.

– Авжеж, – з подивом відповів Редіссон. – Некроманти одружуються лише з некромантами, щоб зберегти дар у сім'ї. Він і без того давно вже вироджується, нас залишається все менше.

І хтось хоче, щоби зовсім не стало? Я прикусила язика – Ред і сам не дурень, не треба вимовляти цього вголос. Принаймні, поки я теж серед підозрюваних.

– Це все? – я пригадувала, чого нас навчали.

Для початку – зібрати якнайбільше даних. Будь-який, навіть найменший контакт, може виявитися зачіпкою.

– Ще Марті, – почухавши перенісся, озвався принц.

– А це хто?

– Скелет.

– Час від часу не легше! – я пересмикнулася. – Що не так із вашим скелетом?

– Дякую, з моїм все гаразд, – хмикнув Ред. – Марті – плід раптового викиду енергії Арта. Із дітьми-магами іноді буває непросто. Я встиг упіймати її і направити в скелет, який на той момент валявся у мене в лабораторії. Вийшло, що вийшло.

– А що вийшло? – запитала я обережно.

– Часткове одухотворення. В цілому нешкідливе. Але лякнути може.

– Попереджати треба! А якби я з ним зіткнулася? У мене б розрив серця стався!

– Я попереджав вас, – знизав принц плечима. – Не покидати кімнату.

– Ще хтось? Лабораторні щури? Спочилі домашні улюбленці, з якими не хочеться розлучатися?

– Ні, – хитнув головою Ред. – Я завжди зачищаю будь-які експерименти та викиди, волію не плодити зайвих сутностей. Але Марті вирішив залишити.

На мить у його очах майнуло щось... навіть трохи сентиментальне. Та він же просто не став розвіювати перший виріб сина!

Ну от як у нас клеять всяке з каштанів та жолудів. А тут пішли трохи далі, скелетів одушевляють.

Так і уявилася школа місцевих некромантів. Кожному привести на урок скелета. Чий вийде більше, як там він сказав... одушевленим – тому дванадцять. Чий лежить купкою кісток – сідай, два.

Я хитнула головою, відганяючи яскраву картинку, і знову глянула на Реда.

Ох, є щось магнетичне у чоловіках, які обожнюють дітей. І якщо чоловічій харизмі Редіссона я сяк-так чинити опір могла, то його ставлення до Арті підкуповувало мене цілком, з усіма тельбухами.

Я завжди мріяла, щоб мої діти мали такого батька!

Та тільки одружиться він зі своєю білобрисою фурією. А я взагалі не знаю, як сюди потрапила і в який момент можу зникнути. Це дуже напружувало.

– Так і запишемо, – посміхнулася, відганяючи невеселі думки. Треба буде організувати дошку, чи що? Як у нашій агенції, де я намагалася попрацювати. – І один скелет із шафи. Де він, до речі?

– У шафі, – хмикнув Ред, показавши очима на зазначені меблі позаду себе.

Ох. Яке щастя, що сьогодні мені там нічого не знадобилося! Речі Арті лежали в іншому відділі.

Немов у відповідь на його слова дверцята, рипнувши, прочинилися, і з неї виглянуло порожнє око черепа.

– Чорт, Реде, давайте приберемо його кудись! – заблагала я. Ну як тут заснути?

Боже. І він хоче, щоб у нього виросла нормальна, здорова дитина! Сам як дожив до своїх років? Напевно, матінка набагато краще розбиралася в дитячих потребах.

– Я й сам можу піти, – ображено пробубнило з шафи. І, гримаючи кістками, звідти вибрався набір... власне, кісток.

У мене аж в очах зарябіло від строкатості. Та він розмальований! Кожна кісточка – у свій колір! А на черепі – квіточки! Боже...

– Це Арт з Ганною розважалися, – бачачи мою реакцію, засміявся Ред. – На відміну від вас, вона чудово знала, до кого найнялася на роботу. І не підскакувала від кожного мерця.

Я хотіла пробурчати, що нікуди не наймалася. Але згадала про мішечок із місцевою валютою і промовчала.

– Ви впевнені, що це всі? – повернулася до нашого розслідування. – Нікого більше не приховуєте?

– Впевнений. Всі. А ви, Діно? Що приховуєте ви?

Він раптом ураз змінився, погляд став чіпким, настороженим.

Нічого! Нічого небезпечного для Арті!

Дуже на це сподіваюся.

– Ви не довіряєте мені, і я вас розумію, – відвела я погляд. – Але ваш син серцем відчуває, що я його ніколи не скривджу. І зроблю все, щоби допомогти!

– Ви уникаєте відповіді – похмуро посміхнувся Ред. – Адже ми ще не обговорили вашу втечу з камери. Я спеціально спустився туди, щоб оглянути ґрати. Плюс ви бачили сутінковий зліпок – а його здатний побачити лише некромант. Або дуже сильний маг Життя. Але ви не маг Життя, я не відчуваю... – він на мить затнувся. – Точніше, щось відчуваю. Щось дивне у вашій силі. Вона ніби йде звідси кудись далеко. Але ж ви замовчуєте, так, Діно? Що ви замовчуєте?

Напевно, якщо хочу, щоб він довірив мені таємниці Артіка, треба довіритись йому першою. Але сьогодні, особливо після попередньої «перевірки», я не була готова на це.

До того ж... для початку з'ясувати про ці переходи між світами. Та хоч би в того ж Емблера.

– Обов'язково вам все розповім. Обіцяю, – прошепотіла я.

Редіссон глянув на мене задумливо. Я прямо відчула, як він сам для себе вирішує, тиснути на мене, або дати час.

Але відповісти не встиг. У двері увійшла Жатта з ковдрою, рушником та ще якимись речами в руках.

Так, подушок у Арта було багато, а от ковдра тільки одна. Ну і ще моя, яку я про всяк випадок притягла. Мабуть, принц вірно оцінив ситуацію. Вирішив спати із комфортом.

– Піду помиюся, – промовив, підводячись.

Взяв речі у служниці, котра, так само не виявляючи до мене зайвого інтересу, тихо пішла.

Принц зник у ванній, а я поспішила прибрати книгу і лягти в ліжко. Не хотілося зараз продовжувати цю розмову.

Арті повернувся, схопив мене за руку, і я не стала забирати її.

Лежала, заплющивши очі, і посилено вдавала сплячу, коли господар повернувся.

Він постояв біля мене кілька хвилин, розглядаючи. Я напружено чекала... та чого завгодно. Що вирубить мене та викине з кімнати сина.

Але він лише повернувся на своє місце.