Раді Вас бачити!

Артоні швидко поїв і почав тягти мене кудись, не даючи дожувати.

Редіссон кинув на нього погляд, ніби хотів нагадати про гарні манери. Але потім вирішив, що якщо я вимогла собі платню, то мені й відпрацьовувати.

Втім, я зовсім не була проти. З великим задоволенням вирушила з Артіком до його кімнати.

За вікнами задував неприємний вітер, і я вирішила, що сьогодні можна обійтися без прогулянки. Вночі він і так гуляв у лісі. А завтра поїдемо до міста – сподіваюсь, надовго!

Артоні захоплено показував мені свій маленький світ. Виявляється, сусідня кімната, що з'єднувалась із його спальнею суміжними дверима, була ігровою.

На іграшки батько не скупився – хоча, парочку з них я запхала б у далеку шухляду. Мабуть, знову якісь зомбі чи вища нечисть! Тут же біля високого вікна стояв стіл, а на ньому – і папір, і кольорові стриженьки – щось подібне до воскової крейди. І ціла шафа книг!

– А давай... помалюємо, – запропонувала я, бажаючи заразом зрозуміти, які кольори йому подобаються. В які перефарбовувати кімнату. Бо я твердо мала намір зробити тут ремонт!

– Давай! – зрадів Артік, одразу ж підбіг до столу і почав щось зображати.

Не перебиваючи порив дитини, я пройшла до книжкової шафи.

– Арті, а ти знаєш, де знаходиться бібліотека? – запитала. А що, дуже непоганий привід!

– Знаю, але тато не дозволяє туди ходити, – сумно відповів малюк, не відриваючись від малюнка. Він виліз колінами на крісло, животом навалившись на стіл, і щось захоплено творив.

А я поки пробіглася очима по книгах.

Із прочитанням теж проблем не виникло, літери здавалися знайомими з дитинства. Це було дивно, але відповіді я все одно не мала.

Тут зібралося безліч казок у яскравих обкладинках – схоже, друкарство цілком собі у ходу. Незважаючи на сотні свічок, які щодня згоряють у цьому замку. Хоч би якийсь газовий світильник, чи що? Або чим там освітлювали до електрики.

Було також кілька довідників з некромантії – дитячі, з великими картинками. А ще я виявила «Історію Нікрії для найменших» і з радістю витягла її з полиці.

– Мамо, дивись! Це ти! – радісно підбіг до мене Арт.

З усмішкою я взяла в руки лист і завмерла.

На мене дивилася дівчина, з ручками-паличками і великою головою, на якій одне око вийшло в півтора рази більше за інше. Але вразило мене не це.

Артоні зобразив моє волосся та очі брунатними! Ще й сукня – коротка, як у нашому світі, але не в цьому!

Кілька миттєвостей я дивилася то на аркуш, то на своє нове відображення в дзеркалі, що висіло тут же на одній із стін.

– Тобі не подобається? – злякався малюк.

– Що ти, дуже подобається! – заспокоїла я.

Гаразд. Діти часто малюють, як їм хочеться. Це нічого не значить. Нічого!

– А тепер давай подумаємо, якого кольору зробимо твою кімнату, – я підхопила його на руки.

– Правда? А тато дозволить?

– Дозволить, – запевнила я, ще не уявляючи, яким чином уламуватиму некроманта. Але точно знаючи, що не відступлю.

Півдня ми поралися з малюнками, іграшками, і навіть пообідали тут же. Я відчувала себе несподівано щасливою та умиротвореною, наче раптом опинилася на своєму місці. Саме там, де маю бути і де я потрібна.

Малюк, як і водиться, не міг довго займатися чимось одним, але до того боявся мене відпускати, що радів будь-яким моїм пропозиціям.

Після обіду, помітивши, що його очі злипаються, я запропонувала йому почитати. Уклала в ліжечко – і приступила до тієї самої історії.

– Давним-давно Дім Життя і Дім Мертвих ніяк не могли потоваришувати. Вони воювали один з одним так, що тремтіла вся Нікрія. І тоді король Темряви та король Світла створили подвійний артефакт. І розділили його навпіл. Фьоль Життя залишився у домі Світла, а Фьоль Смерті пішов до королів Темряви... З того часу вони правлять по черзі, радячись зі своїми Фьолями. Арті, а ти коли-небудь бачив Фьоль?

– Він у тата, і його чіпати не можна, – сонно пробурмотів малюк, не розплющуючи очей.

Здається, він заснув так швидко, що більше нічого не чув. Зате я, лежачи поряд з ним, перегорнула всю книжку до кінця.

Не знаю, наскільки вона була точною, але, як я зрозуміла, правління передається то одному Дому, то іншому, залежно від того, в яку фазу входить кожен Фьоль. Так ось чому Ред назвав себе кронпринцем! Просто зараз править Дім Життя, але незабаром до правління вступить Редіссон Айвер...

Інформації тут було дуже мало. Розповідалися якісь старовинні історії – але, треба віддати належне, автори прагнули виховати в дітях дух єдності та позицію, що цей устрій світу – найправильніший і непорушний.

А ще звучала думка, що якщо знищити один із Фьолей, то гине король протилежної сили. Виходить, свій власний артефакт вони бережуть як зіницю ока, бо це ознака їхньої влади та правління. А чужий знищити не можуть, бо тоді загине сам діючий король і позбудуться права успадкування його родичі по крові.

Що ж буде, якщо все-таки хтось дістанеться одного з Фьолей, у дитячій книжці не говорилося – навпаки, подавалося як непорушна даність, що такого не може бути.

І правильно, звісно. Дітей треба тримати у послуху.

Але особисто мені було мало інформації.

Кілька разів до нас заглядав Редіссон – переконатися, що все гаразд. І якраз, коли Арті ще спав, а я вже дочитала і піднялася трохи розім'ятись, мало не носом до носа зіткнулася з його високістю, що позначився у дверях.

– Арті спить, – пошепки промовила я.

Ред кивнув, окинув поглядом ліжко і пройшов до сусідньої ігрової кімнати.

– Для поїздки все готове, – промовив.

– Це ж не небезпечно? – рушила я за ним. – У принца ж має бути повно охорони?

Редіссон розвернувся біля столу, пильно дивлячись мені в очі:

– Іноді мені здається, що ти не зовсім розумієш, що таке некромант. Ні, Діно, некроманту не потрібна охорона. Один помах руки – і всі мертві стануть на мій захист.

– Дивно, що за таких умов їх не спалюють, – пробурмотіла я.

– Незаспокоєні духи ще гірші, ніж повсталі зомбі, – озвався він. – І їх також може призвати некромант. Знаєш, скільки у кожного знайдеться покійних, з якими їм ніколи не хотілося б зустрітися знову? У бою це може дезорієнтувати сильніше, ніж тіла, що рухаються.

– Ну добре. Але поки зомбі будуть вибиратися зі своїх могил, некроманта цілком може вразити якась пу... стріла.

– Ніхто не захистить мага краще, ніж він сам. І так, мені більше до вподоби охорона зомбі, яку ти відкинула. Їх навіть стріла не зупинить, захищатимуть до останнього. І що б ти не казала, але пара з них завтра з нами поїде.

– Добре, – не стала я сперечатися.

Глянула на аркуш, що взяв зі столу і покручував у руках Ред. І він опустив очі туди.

– Що це? – вирік.

– Нова кімната Арті, – залюбки відгукнулася я. – Він вирішив, що хоче інший колір стін.

– Він. Вирішив.

– Редіссоне, зрозумій, – тихо промовила я. – Він ще малюк, у нього нестійка психіка. Ну не повинен він перебувати серед жахіть!

– Цим гобеленам уже кілька сотень років!

– Тоді їхнє місце у музеї!

– Вони безцінні!

Ну... я б посперечалася. Проте не стала.

– Я ж не прошу тебе викидати гобелени! Просто поміняти оббивку тканинами інших кольорів. Арті ось любить жовтий, блакитний, білий – давай складемо щось із них!

Ретельно вивчивши стіни, я вже зрозуміла, що фарбувати їх ніхто не дозволить. Ну, тим краще: тканину завжди можна просто зняти. Принаймні на це зручно упирати.

– І ти вважаєш, допоможе? – примружився Ред.

– Не допоможе, якщо хтось спеціально залякує малюка. Але принаймні його не залякуватимуть і власні стіни! Я впевнена, що йому полегшає.

– Я подумаю, – погодився Ред, повертаючи малюнок на стіл.

– А це що? – пред'явила я йому страхолюдину з прошитими хрестами замість очей. – Ні, я розумію, що ти маєш підготувати дитину до майбутньої професії, але...

– Це не професія, а покликання!

– Але цього жаху в його іграшках не буде! Якщо хочеш здорового сина, звісно.

Ред з деяким роздратуванням взяв із моїх рук іграшку. Я прямо бачила, як бажання заперечити відходить. Наче він подивився на неї зовсім іншим поглядом.

– Добре, Діно. Можеш прибрати іграшки, які вважаєш за потрібне.

Та я вже майже всі прибрала. Цю ось залишила тобі показати, особливо, так би мовити, колоритну. Але говорити не стала – лише кивнула.

Принц трохи помовчав, потім раптом дістав із кишені мішечок:

– Тут сто куолів. Твій аванс.

– Дякую, – я гадки не мала, багато це, чи мало. Але сподівалася, що на ті самі запасні труселя вистачить.

– Сьогодні ввечері в мене нарада, – продовжив Ред.

– З лічами? – не втрималася я.

– Ні, на жаль, – прохолодно озвався він. – З міністрами та всіма, хто незабаром стане моїм королівським двором.

Треба ж, вони таки існують!

– Тобто вони переїжджають із одного двору до іншого? – ризикнула я поставити запитання.

– Більшість.

Дуже дивна форма правління. Хоча... якщо порівнювати з нашими президентами – чимось схоже. Але ж у наших політиків у кожного своя команда.

І у Реда, напевно, є. Розпитувати я не стала – дуже підозріло він на мене дивився.

Принц раптово повернувся до мене. І коли я встигла опинитися до нього так близько? Я раптом майже потонула, впала кудись зі скелі, і в животі солодко напружилося від його близькості.

Цей чоловік безперечно притягував мене – причому, здається, мене справжню, а не чуже тіло.

Хоча, хіба можна бути певною? Я не знаю, як працює вся ця гормональна хімія.

І від чого по плечах розбіглися мурашки. Від погляду, загадкового, майже потойбічного? Від чоловічого аромату, торкання ледь колючої щоки?

– Діно, – шепнув він, нахиляючись ближче.

Рука ковзнула на талію, і я готова була забути про все на світі! Чому не отримати задоволення, якщо я гадки не маю, скільки все це триватиме?

І якби ми були в іншому місці, я, напевно, потягнулася б до нього. Але тут...

– Арті може прокинутися! – прошепотіла, упершись руками в його груди.

– Ми почуємо, – не відпустив мене Редіссон.

Але розум вже увімкнувся, відібрав контроль у емоцій.

До чого мені ці складнощі? Спати з місцевим принцом може бути небезпечно, а я гадки не маю, на скільки тут застрягла. І війна з його нареченою мені зовсім ні до чого! І будь-які вимоги чи претензії, котрі він може мені пред'явити.

І взагалі, мене шалено дратувало, що він готовий кинутися на першу зустрічну! Бабник!

– За живій нареченій! – обурено пробурмотіла, намагаючись викрутитись з його рук. – Принцу, мабуть, ніхто тут не відмовляє... але я тут не за тим!

– Невже? – вигнув він брову, відпускаючи мене. Але не зводячи уважного, зацікавленого погляду зелених очей. – А твій сутінковий зліпок казав протилежне.

– Не чула, щоб ти в нього це питав!

На мить – лише на мить! – принц ніби затнувся, у погляді промайнуло щось... Не хотів питати при мені? А раптом ще й окремо викликав?

Може, справді вирішив, ніби я до нього підбираюсь?

Так відставити паніку! Гни свою лінію! Фіг йому обломиться!

– Твоє ліжко мене зовсім не цікавить, – промовила я з упевненістю, якої насправді не відчувала.

– Я тебе не приваблюю? – з непроникним обличчям поцікавився Ред.

– Абсолютно! – запевнила я.

Його очі так блиснули... Здається, чиєсь самолюбство вражене! Хоч він намагається цього не показати.