Спочатку:
На сторінку книги
А після я справді заснула.
Прокинулася перед світанком, з подивом виявивши, що парочка свічок, з тих, які Ред не загасив, не зменшились ані на сантиметр.
Дивно, у моїй кімнаті вони згоряли, як і належить свічкам, обпливаючи калюжками воску. А тут наче завмерли і продовжували світити, не змінюючись.
Потрібно буде глянути у коридорах. Схоже, магії у цьому замку більше, ніж уявлялося.
Позалипавши на свічки, я повернулася до ліжка.
– Не спиться? – пролунав вкрадливий голос мого нинішнього роботодавця.
– Думаю... – промовила я.
Але договорити не вдалося: двері раптово відчинилися.
На порозі стояла Сіміра власною персоною, у супроводі молоденької темноволосої дівчини – мабуть, тієї самої служниці.
У фіалкових очах нареченої відбилася скорбота всього світу, вони повільно, дуже вродливо наповнилися сльозами – великими та чистими, наче діаманти.
– Редіссоне! – тремтячим голоском пробурмотіла вона. – Як це розуміти?
– Ніяк, – озвався наречений. Я так і не зрозуміла, що в його обличчі переважало: дещиця збентеження або роздратування. – Арті хотів, щоб нова няня ночувала з ним, а я приглянув.
– Вам нема про що хвилюватися, – підтримала я, хоча, зізнатися, у душі виникло бажання відтягнути її за волосся. Щоб менше прикидалася.
Ну і позубоскалить заодно. Тому що, якби я була уродженкою цього світу і мала хоч якийсь шанс, я б, мабуть, поборолася з нею за чоловіка. Попри все, він мені подобався!
– Я не хвилююся, – прохолодно промовила вона. – Все розумію: у принца має бути постільна грілка, поки нареченій цнота не дозволяє виконувати свої обов'язки.
Ах ти г... грілка! Я не знала: чи то висловити все, що про неї думаю, чи то радіти, що їй цнота не дозволяє. Чомусь стало дуже приємно, що Ред із нею не спить!
– Ви усвідомлюєте, що і кому кажете? – холодно став на захист нашої загальної честі принц. – Ви не тільки образили Діну своїм припущенням, але й мене!
Ах, якби не його вчорашня поведінка, я б повірила!
Хоча... може, він і дійсно лише перевіряв мене? А насправді нічого не хоче...
– Невже вас і малюк у ліжку не збентежив би? – підтримала я настрій принца, зображуючи здивування.
Навіть Редіссон глянув на власного сина між нами.
– Мамо? – сонно пробурмотів Арті.
– Ви розбудили дитину! – звинуватив наречену принц, і мені насилу вдалося стримати посмішку. – Будьте ласкаві покинути кімнату!
– Я зайшла перевірити, як Арті почувається, – на всю користуючись своїм ангельським личком, відразу перевзулася в стрибку Сіміра.
– Ми ж поїдемо до Кінти, так? – з надією спитав Артоні, хапаючи мою руку.
Білобриса ледь стримала роздратування.
– Авжеж, – усміхнулася вона, намагаючись перетягнути увагу на себе. Але, натрапивши на похмурий погляд господаря, воліла відкланятися: – Піду збиратися, ти теж поспішай, мій милий!
Не знаю, кого з двох вона назвала «милим», але відреагували обидва однаково кисло.
– Нумо, Арті, в туалет і вмиватися, – м'яко підштовхнула я малюка.
Той піднявся з ліжка і радісно помчав до ванної.
Провівши поглядом двері, що зачинилися за Симірою, я обернулася до Редіссона і з усім співчуттям, на яке була здатна, поцікавилася:
– У вас зовсім погано з нареченими? Так?
Ред нахмурився:
– Ви це до чого? – уточнив, відчуваючи каверзу.
– Не можу уявити собі причин, з яких розумний, вродливий, багатий чоловік і взагалі принц повинен одружитися з такою... фальшивою дівчиною.
– Я бачив, що вона вам одразу не сподобалася, – сухо відповів розумний і вродливий. – Але тим не менш, я на ній одружуся. І так, на жаль, з аристократками некромантами у нас не дуже.
Не знаю, чи хотів він зачепити мене, але слова пролунали саме так. «Безрідну дівчину заміж не візьму», почулося між рядками.
– Співчуваю, – хмикнула я, підводячись.
Мені нема діла до його особистого життя! До його наречених та всяких умовностей!
– Мамо! – з ванної з'явився Арті, а слідом за ним з побоюванням визирнув той самий скелет. – Марті хоче піти з нами!
Це що ж, він туди вночі прокрався? Я пам'ятаю, як виходив у коридор!
Одразу в голову злетілися картини, як нас сплячих розглядав порожніми очницями скелет. Пересмикнувшись, я спробувала відігнати ці думки. Подивилася на Реда, не цілком уявляючи, чи хороша ідея.
У нашому світі, напевно, всі хлопці бігли б услід за тими, хто вигулює скелета. Хоча, якби він не мав пульта управління – то вже не впевнена...
– Діна – твоя нянька, Артоні, – примхливого принца хвилювало зовсім інше.
– Неправда! – уперто насупився малюк. – Вона моя мама! Я кликав її, кликав, і вона прийшла!
– Звичайно, прийшла, – я скоріше обійняла його. – Редіссоне, що ви скажете щодо ідеї взяти з собою скелет?
– А як йому заборонити? – знизав плечима Ред. – Якщо вже заманулося піти з нами, то й побігти за каретою може.
Він глянув на сина з його «поробкою», підводячись. І довірливо додав:
– Якщо чесно, я навіть не знаю, кому з цих двох заманулося. Але в їхні стосунки не лізу.
Ну, мабуть, правильно. Впевнена, що побажай він – зміг би змусити дивну нечисть сидіти на місці. Але давав синові певну свободу дій.
Той, до речі, розквітнув у відповідь. І я вирішила, що напрямок виховання в цілому обрано вірний. Ну, якщо опустити всякі похмурі дрібниці інтер'єру.
Залишивши нас вмиватися та одягатися, кронпринц вирушив до себе. Я зазначила, що ковдру не забрав, і все не могла зрозуміти, як це розцінити.
– Не хочу снідати із Сімірою! – заявив малюк без особливого ентузіазму, натягуючи светр.
– Я теж, – змовницьки шепнула я.
А взагалі... нам же не наказували з'явитися до їдальні.
– Може, нам покликати Жатту? – запропонувала.
– Гаразд! – зрадів він.
– У тебе є зв'язок із нею? – я ще вчора запідозрила, але служниця справно нас годувала, тому спитати не довелося.
– Є! – озвався Арт. – Коли тато їде, я можу в будь-який час її покликати.
– Ну тоді поклич, – посміхнулася я. – Хай занесе нам їжу.
Артік ще більш розквітнув, і за кілька хвилин Жатта прийшла до нас із тацею.
– Коли поїсте, його високість чекатиме вас унизу, – повідомила наприкінці зомбі.
Чи варто казати, що сніданок пролетів блискавично? Арті клював всього потроху і не дав мені до ладу навіть кави випити. Славна, до речі, кава, з чудовими натуральними вершками.
Малюк побіг до шафи і почав діставати одяг – з деякими речами він справлявся набагато краще, ніж я. І навіть намагався мені показати. Наприклад, я не надто знала, як замотувати теплі онучі, або одягати перев'язок з поки що дитячою, але все ж таки зброєю.
Скелет у цей час з цікавістю спостерігав за нашими маніпуляціями, радісно клацаючи щелепою.
Зрештою, лисяча курточка була на малюку, а мій власний гардероб взагалі не давав мені особливого вибору. І Арті підстрибом, перемахуючи мало не через сходинку, помчав у нижній хол – мені ледве вдавалося його втримати, щоб не полетів стрімголов.
Хоч би що Ред мовив про силу магії, а зброя висіла і на його поясі: не дуже довгий меч, який явно використовувався не раз.
Наречена, в білій шубці з місцевого аналога песця і таких самих чобітках, стояла поряд із нареченим, притримуючи його під лікоть. Схоже, за час сніданку вони примирилися, і випускати його з лапок вона не планувала. Для такої справи навіть зняла муфту.
Мило посміхалася, щебетала з Артом і всіляко намагалася показати, що з прислугою у моїй особі спілкуватися не планує.
Кинула підозрілий погляд на Марті, який гримів кістками за нами слідом, але озвучувати свої думки не стала.
Біля зовнішніх сходів на широкій під'їзній алеї на нас чекала карета, запряжена четвіркою неймовірних чорних коней. Їм би ще іскри з очей – і буде чудовий спецефект «Темний лорд зі своїм почетом на прогулянці»! Прямо одразу до Голлівуду з таким.
– Діно, чому це ви посміхаєтеся? – підозріло поцікавився Редіссон.
А я раптом подумала, що якщо коні теж зомбі, то спецефекти цілком можуть створити і без будь-якого Голлівуду. У Жатти он теж спочатку очі червоним спалахували.
– Вони живі? – поцікавилася обережно.
– Звичайно. Найдорожча сарська порода, – у голосі Реда прослизнула свого роду гордість.
Карета була під стать: темна, з карбуванням на всіх металевих елементах і старовинними гербами – підозрюю, родовими.
На козлах сидів... мабуть, зомбі. Я відчувала холод, що виходив від нього. І бачила нитку, яка тяглася до Реда.
Навіть придивилася з цікавістю, чи не розбігається від нашого принца павутиння до тих слуг, що залишилися вдома. Але ні, жодних хвостів не помітила. Не знаю, як це працювало.
Ще один такий самий підозрілий тип, що викликав мороз по шкірі, сидів ззаду на спеціальному щаблі, не пам'ятаю, як вона там називається.
Четверо охоронців, ймовірно, ті самі «хлопці» нареченої, розсілися навколо верхи. Коні під ними були звичайними, не настільки вражаючими, як у кареті принца.
Один із слуг відчинив перед нами двері – на морозному вітрі він у легкому домашньому одязі виглядав зовсім недоречно і навіть страшно. Втім, зомбі погодні умови були ні за чим.
А ось я з занепокоєнням глянула на посіріле небо. Того й дивись, сніг піде.
Редіссон подав руку нареченій, допомагаючи зійти до салону. Потім підсадив Артоні. А потім пошанував і мене.
Скелет сунувся був за нами, але чомусь передумав і підстрибнув на дах карети. Звісився звідти і почав заглядати нам у вікно, нервуючи.
Хоча, схоже, череп із квіточками, що усмішливо скаляли щелепи, нервував тільки мене – інші не звертали на нього уваги. А Артоні зовсім заливався сміхом.
Чи це просто хвилювання перед невідомістю? Адже я навіть не уявляла собі, що можу побачити в місті!
Або раптом зародилося і почало тривожно човгати погане передчуття. Яке я безуспішно намагалася відігнати.
