Спочатку:
На сторінку книги
В обличчі Редіссона щось невловимо змінилося. Ніби це не він тут щойно дурманив мене своїми гормонами, хрипким голосом і неймовірним ледь терпким запахом!
– Що ж, перевірку ти пройшла, – озвався прохолодно.
То це була перевірка? Чи він просто красиво зберіг власну гідність, отримавши відмову якоїсь безвісної вискочки?
– Перевірка, значить, – я дуже постаралася не іскрити люттю. – Сподіваюся, більше таких перевірок ти мені не влаштовуватимеш!
– Я сам вирішу, кого, як і скільки перевіряти.
Він рушив було до дверей. Після зупинився:
– Жатта буде поблизу, – додав. – Як щось знадобиться, клич її. Вечерятиму з міністрами. І з нареченою, звісно. Сподіваюся, у вас тут обійдеться без пригод.
– І я сподіваюся, – буркнула я.
З нареченою, бач як підкреслив! Та хоч об'їжтеся, мені що!
– І май на увазі, – йому все ніяк не вдавалося покинути дитячу, – при будь-яких сторонніх, тим більше при поїздці до міста, ти повинна звертатися до мене «ваша високість». Фамільярність – зовсім не те, що принц спускає няні своєї дитини.
Ах ти... півень необскубаний! Дивіться, як заспівав!
– За ради бога! – я склала руки на грудях. – Ще щось, ваша високосте? Сподіваюся, шанобливе звернення буде взаємним? Чи тим, хто відмовляє вам у ліжку, розраховувати на адекватне ставлення з вашого боку не доводиться?
Принц завмер. Розвернувся, знову блиснувши очима. Здається, хотів сказати щось різке, проте раптом задумливо промовив:
– Ви дуже дивна дівчина, Діно. Я вирішив би, що з іншого світу, якби не знав, що це неможливо. І звісно, ви можете розраховувати на зворотню повагу з мого боку.
На мить я завмерла, забувши всі свої образи та амбіції. Слова застигли зненацька. Обвівши язиком вмить пересохлі губи, на які Ред відразу перевів погляд, обережно промовила:
– Ви такі впевнені, що неможливо...
Дуже постаралася, щоб у голосі можна було розчути і питання, і жарт, і звичайну цікавість.
– Впевнений. Я й сам одного разу...
Затамувавши подих, я чекала, що він додасть, і боялася відлякнути. Але Ред перебив сам себе:
– Втім, не важливо.
Знову відвернувся. І рушив до виходу, цього разу не обертаючись.
Якийсь час я дивилася йому вслід. Серце гуркотіло, мільйони запитань крутилися в голові. Дідько, може, зізнатися? Ну що я втрачаю?
А раптом втрачаю? А раптом зроблю гірше – і не лише собі, а й Артіку?
«Ваша високість», – перекривляла про себе кронпринца.
Трохи подумавши, змушена була визнати, що Редіссон Айвер має рацію, і дивно, що досі пропускав моє «тикання» повз вуха. А мені навіть подобалося, він здавався таким... близьким, чи що.
Все, годі думати про нього!
Видихнувши, я повернулася до Артоні. Той саме вже крутився, прокидаючись. Після сів різко, заблимав очима:
– Мамо?
– Я тут, крихітко.
Його обличчя осяяла така щаслива усмішка, що в мене сльози навернулися на очі.
– Привіт! – раптом пролунало над головою.
Я здригнулася, Арті ж навпаки – радісно засміявся.
– О! Емблер!
Задерши голову нагору, я спробувала розглянути, хто це до нас пробрався.
– Ти не бачиш його, так? – засмутився Артоні.
– Кого? – наскільки я знаю, «уявні друзі» не чутні оточуючим.
– Емблер – мій пра-пра-дідусь. Він примара! – вимовив Артік з гордістю, і очі його на мить округлилися.
Я знову подивилася на стелю, начебто поглядом намацавши якийсь серпанок... І в цей момент ніби щось перемкнулося – і я побачила прозору людину.
«Дідусь» Артоні дідусем зовсім не здавався – навпаки, він виглядав мало не молодше Редіссона! Залихватські чорні вихори до плечей, смішні панталони, які в нашому світі носили за часів Шекспіра, ще й шабля на боці!
Схоже, він виглядав застарілим навіть за мірками цього світу!
– Міледі, – хлопець чемно вклонився, знявши капелюх із пером. – Залетів глянути, що у вас тут коїться. Бриж, чи знаєте, пішла світами.
Ох. Є надія, що нас із Редом він не підслуховував. Якщо тут ще й від примар треба ховатися...
– Бриж? – перепитала я.
– Ну, це нормально. Фьолі міняються місцями. Але мені здалося, що я й Артоні почув. І вирішив зазирнути.
– Ммм... ви до нас здалеку?
– Далекувато, – визнав Емблер. – Я, чизнаєте, загубився між світами. Хотів повернутися ще за життя, та не зміг. Ну, хоч сина встиг лишити.
Тобто вони тут у принципі знають про інші світи і навіть намагаються вільно туди-сюди ходити. Дуже цікаво.
Артік виповз із ліжка і вирушив у туалетну кімнатку. Емблер провів його поглядом, потім знову вклонився:
– А ви, міледі? Хто будете?
– Я... Діна, няня Артоні, – вирішила зупинитися на простішій версії.
Емблер загадково блиснув очима – так, що захотілося схопити його за щось матеріальне і з'ясувати, чого він тут розблищався. Може, знає більше від нашого?
– Дуже приємно! – знову вклонився він. – Вибачте, міледі. Давно я тут не бував, пролечу по замку, якщо ви не проти. Подивлюся, що нового.
– Редіссон із міністрами зустрічається, – обізвалась я.
– Дуже цікаво! – пожвавішав дух. – Піду послухаю!
З цими словами він кинувся кудись крізь стіну.
Якийсь час я посилено підбирала щелепу. І заразом намагалася зрозуміти: я повинна його бачити, чи не повинна?
– Арті, – запитала обережно, коли малюк знову вийшов у спальню. – А примар усі бачать?
– Тільки некроманти, – переконано озвався малюк. – І деякі маги Життя, здається...
– Ясно, – пробурмотіла я.
Але ж я не некромант! Чи все ж таки?
До вечора ми чудово провели час. Попри побоювання, ніхто більше не ломився, навіть пра-пра-дідусь не з'являвся. Мабуть, нарада виявилася дуже захоплюючою.
Жатта заходила кілька разів, у тому числі щоб вечерю принести – але очі не муляла і жадібним поглядом більше на мене не дивилася.
Поки папочки не було, ми – на мій страх і ризик – зняли кілька гобеленів, які дуже не подобалися Артіку, і склали купкою в куточку.
Ще пройшлися до моєї кімнати – перевірити, у якому стані двері.
Так, сміття та тріски від старої прибрали. А ось нову поки що ніхто не поставив! Тому я з чистою душею забрала халатик, чобітки та шаль із капелюшком, які вже встигли сюди принести. І відчайдушно волала до всіх вищих сил, щоб вечеря з міністрами та нареченою затяглася. Могла би навіть у ніч перейти.
І ні, мені абсолютно фіолетово, чим він там зі своєю мі-мі-мішною фурією займатиметься! Фіолетово, я сказала!
У Артіка ліжко широке, і якщо я встигну заснути до того, як з'явиться зеленоока високість, сподіваюся, вона не стане мене будити. А там і традицію заведемо.
Заодно спробую понаблюдати, що моєму малюкові не дає спокою. Раптом щось помічу? Адже бачу ж те, чого не винна.
Артоні був у захваті від думки, що мама спатиме з ним. Підозрюю, якби Ред нагрянув увечері, йому довелося б витримати бурхливий натиск сина.
Але принц з'явився, коли Арт давно вже сопів, а я у своєму чорному махровому халатику сиділа поряд у ліжку, гортаючи чергову книгу.
На тумбі стояв свічник, тільки він та невеликий вогник у каміні освітлювали спальню, яка раптом почала здаватися мені навіть затишною.
Редіссон Айвер застиг на порозі – у шовковій сріблястій сорочці та щільних темних штанах, у якомусь видовженому жилеті, розшитому блискучими візерунками, він здавався справді прекрасним принцом. Ще й тонка корона на голові...
Схоже, він заглянув до сина після тієї самої наради та вечері.
Під стелею майнув Емблер, але виявивши, що Арт спить, помчав далі. Ну, чи просто розчинився, і я його більше не бачила.
Ред на мить застиг – я прямо відчула, як у його голові відбувається розрив шаблону.
– Що ви тут робите? – дотримуючись обіцянки, гранично ввічливо уточнив.
– Готуюся спати, – озвалась я, насилу приховуючи досаду. З'явився, не запилився.
– У вас є власна кімната.
– У ній немає дверей! Вашими стараннями.
– З дитиною ви спати не будете.
– Без дверей тим більше! Не хочу, щоб ваші голодні зомбі мене зжерли! До того ж, я йому обіцяла. Я звідси не піду.
– Я вас із ним не залишу.
Здається, наш цілком терплячий господар починав закипати. Хоча я начебто нічого такого і не робила... Подумаєш, знизала плечима та повернулася до читання.
Авжеж, поглядаючи за ним краєм ока з-під вій.
Редіссон на мить загальмував. А потім раптом заходився роздягатися.
