Раді Вас бачити!

Тут виявилося не так уже й страшно. У каміні горів вогонь – судячи зі стопки дров, тільки-но розведений. Стеля була дуже високою – явно не два сімдесят, як у моїй багатоповерхівці. На невеликому подіумі стояло шикарне широке ліжко, щойно застелене ароматною постіллю. На ній лежав махровий чорний халат, поруч чекали м'які капці.

Підлогу встеляв пухнастий світлий килим. На стінах висіли гобелени, слава богу, без усякої нечисті. Якісь лілії, тигри, будинки на всю стіну.

На столику біля ліжка стояла таця: нарізка сиру, м'яса, хліба і щось димне в горщику під кришкою.

З насолодою знявши чобітки та панчохи, я поринула ступнями в килим. Здається, все не так жахливо.

Обійшовши кімнату, наблизилася до одного з високих вікон.

Якісне прозоре скло, а за ним, на деякому віддаленні, виднілося місто.

Ох. Я вже подумала, що цей похмурий палац так і стоїть у лісі. Хоча з чого королям жити не у власній столиці?

Невисокі будиночки, гострі дахи – здавалося, я потрапила в справжнісіньке середньовіччя!

Окрім дверей у коридор замку, я виявила невеликі дверцята, які вели у гарнючу ванну! Оброблену полірованим обсидіаном, з величезною купальною чашею прямо в підлозі і такою самою чорною раковиною.

Страх, що в цьому стрьомному замку і світі, де ще носять довгі сукні, доведеться митися раз на тиждень з корита, себе не виправдав.

На стіні був прикріплений канделябр із великими свічками. Я запалила одну з них від каміна, потім інші – і приміщення наповнилося затишним, живим світлом.

Відкрутила крани, мигцем задумавшись про подачу води. Але ламати собі мізки не стала – зрештою, ще Стародавній Рим забезпечував усі свої численні лазні.

Поки вода весело дзюрчала – скоріше поїла, бо всі мої новорічні калорії давно вже витратилися, і організм вимагав поновлення.

Страва в горщику виявилася м'ясною і наваристою, хоча смаків я не впізнала. Але цьому тілу вони явно виявилися звичними.

Ванна ще не встигла наповнитися, а я вже забралася в гарячу воду, що виходив парою. Із насолодою змила з себе і холодний ліс, і камеру з соломою.

Шампунів тут не було, лише ароматне мило, і я із задоволенням спінювала його, промивала волосся. На раковині стояли кілька коробочок і баночок незрозумілого призначення – але експериментувати я не наважилася. Потім якось.

Рушник знайшовся в шафці, а теплий халат майже примирив мене з дійсністю. Навіть попри чорні, похмурі тони, все здавалося чистим і приємно пахло.

Щоправда, інших речей не було. Місцеву білизну, що дісталася мені у спадок разом із тілом, довелося випрати та повісити на каміні. В надії, що ніхто сюди не прийде і подібного непотребства не побачить.

Накрутивши рушник на волосся, я майже лягла в ліжко, шкодуючи про телевізор. Але в останній момент все ж таки не втрималася. Так хотілося глянути на сплячого Арта, переконатися, що все гаразд! Ех, краще б Редіссон дозволив мені спати з ним.

Хоча зрозуміло, чому перестрахувався.

Піднявши клямку, я визирнула в коридор. По тілу ковзнуло тремтіння при думках про не зовсім живу прислугу.

Але довкола було тихо та порожньо.

Так само в халаті, тапочках і з рушником на голові, я пройшла до кімнати Артоні. Обережно потягла за ручку

Зсередини пролунало гарчання. З жахом я рвонула двері на себе, злякавшись, що на малюка хтось нападає!

Але біля ліжка все ще сидів Сонік. Ощерившись, здибивши шерсть на загривку, дивився на двері... Втім, бакку розслабився, виявивши мене.

– Ну, як тут? – навіщось запитала я, наближаючись.

Дивне нематеріальне створіння кивнуло, мотнувши довгим хоботом.

Арті спав, згорнувшись клубочком, затиснувши край ковдри в кулачці. І так м'яко прицмокував та сопів, що я мимоволі розпливлася в посмішці.

Бакку знову ліг у малюка в ногах, тільки хобот чомусь стирчав угору, наче антена.

Погладивши крихітку по м'якому темному волоссячку, я вирішила, що цілком можу дозволити собі відпочити. А завтра добре було б розшукати бібліотеку. Хоч щось дізнатися про цей світ та місцеву правлячу династію.

З цими думками я обережно вийшла із дитячої спальні. Вже попрямувала до себе, коли увагу привернули звуки суперечки.

– Ви не можете залишати її тут! – наполягав різкий жіночий голос. Я навіть не сумнівалася, що він належить Сімірі.

– Я так вирішив, – навів споконвічний чоловічий аргумент його високість Редіссон.

Втім, мені це було на руку: мова явно йшла про мою персону.

– Вона може бути небезпечною! Її могли послати ваші вороги!

– Я перевірив її сутінковий зліпок.

Сіміра замовкла. Після видала з подивом:

– Коли ви встигли, ваша високосте?

– Перш ніж вирішив залишити. Вона побуде тут кілька днів, доки я не розберуся, що пов'язує її з Артом. А зараз давайте відпочивати, ранок скоро.

Я мимоволі озирнулась у пошуках вікон. Але замість них натрапила на мовчазний погляд мертвих очей Жатти. Мимоволі скрикнула, відступаючи.

На порозі миттю виник сам принц. Похмуро оглянув простір і зупинився на мені.

Переступивши з ноги на ногу, я буквально відчула, як погляд некроманта проходить по моїй фігурі, особливо затримавшись на відкритих ніжках.

Але відступати не було куди: ззаду стояла служниця, яка, схоже, і відпочинку-то не потребувала!

– Що ти тут робиш? – вимогливо поцікавився Ред.

– Зайшла переконатись, що у Артоні все нормально.

Навіть спиною я відчувала немиготливий погляд служниці, від якого під теплою тканиною халата пробіг озноб.

Чоловік глянув у бік дверей Артоні, потім знову на мене. Не витримавши, я трохи розвернулась, відступаючи так, щоб бачити і його, і служницю.

– Жатто! – різко гукнув принц, і та нарешті відвела погляд! Присіла у поклоні.

– Ти вільна, – додав Редіссон Айвер.

Жатта розвернулася всім тілом і попрямувала коридором, а сам господар переключився на мене.

– Заради свого ж блага не покидай кімнату, Діно!

– Взагалі? – обурилася я. – У ній, звичайно, краще, ніж у камері, але все ж таки я не маю намір провести тут залишок життя!

– Ну, тоді не кричи, якщо хтось із слуг зверне на тебе увагу, – знизав він плечима.

Від такої перспективи мені стало зовсім ніяково. Я готова була здатися і пообіцяти йому будь-що! Але на порозі з'явилася Сіміра.

Губи ледь вловимо усміхалися, але в очах застиг такий вираз... одразу ж захотілося вибити його звідти. Як мінімум не стояти в халаті та рушнику навколо голови, а одягнути юне і цілком миле нинішнє тіло у щось красивіше.

– Ідемо, проведу тебе, – викликався Ред.

Під його поглядом я відчула себе своїм сутінковим зліпком. Цей ще халатик, досить короткий за мірками нинішнього світу...

А може... хай проведе? Збадьорить наречену перед весіллям?

Однак раптом згадалося, що по всьому каміну зараз розкидано мою білизну... і я гордо відмовилася. Що тут йти, справді.

Зітхнувши про себе, розправила плечі і потупала у бік своєї спальні.

Вікон у коридорі не було: лише рідкісні двері з двох боків. І свічки в канделябрах біля кожної.

Поки йшла, так і здавалося, що зараз вони всі разом згаснуть і з кожного кута до мене потягнуться руки, і покрокують вічні слуги зі страшними неживими очима. І постійно відчувала на собі погляд принца.

Ох, ну чому мене не занесло в якийсь милий королівський палац із рожевощокими фрейлінами, прекрасними принцами та звичайною прислугою! Я навіть згодна обійтися без рожевих однорогів.

Лише біля дверей, взявшись за круглі бронзові ручки, дозволила собі обернутися.

Коридор був порожній, принц і не думав спостерігати за мною, і я скоріше заскочила до кімнати, затулила клямку.

Свічки догоріли, але в каміні все ще танцювало полум'я. Я підклала дров. Подумавши, запалила ще кілька свічок – вони лежали на камінній полиці. І залізла до ліжка.

Не скажу, що спалося мені добре. Хоча втома все ж таки зморила, але я постійно здригалась і прокидалася, і підхопилася, ще й на світ не зайнялося, коли весь палац залишався зануреним у ранкову тишу.

Нижня білизна трохи недосохла. Вогонь у каміні майже згас, і я підкинула дров, роздула його. Вмилася, прочесала волосся знайденим тут же гребенем. Наблизилася до дверей.

Страх, підкріплений попередженням Редіссона, боровся з необхідністю прояснити ситуацію. І якби не страшні слуги, я, напевно, поїхала б на пошуки бібліотеки.

А так – стояла біля виходу, боячись підняти клямку, уявляючи, що там, у коридорі, зібралися полчища мерців, і дивляться, дивляться...

– Мамо, матусю! – раптом прорізав тишу дитячий крик, і забувши про все на світі, я відчинила двері.

Мерців не було. Зате коридором мчав Артік у своїй синій піжамці. Побачивши мене, відразу припустив швидше, і я розкрила обійми, кинулась назустріч.

– Ох, манюню! – підхопила його – він, здається, і ногами мене обвив.

Очі знову заплакані, перелякані.

– Хто тебе кривдить? – запитала я.

– Ніхто, – подумавши, озвався він.

– А чого ти боїшся? – вирішила зайти з іншого боку.

Коли готувалася стати мамою, прочитала багато книжок. Але досвіду все одно не було і як розговорити малюка, як зрозуміти, що з ним відбувається, я не знала.

Артоні здригнувся, вчепившись у мою шию.

– Вони погані, – озвався, поки я заносила його до себе і про всяк випадок зачиняла двері.

– Хто? Чого вони хочуть?

– Я не знаю! – схлипнув він. – Вони страшні!

– Добре, – я посадила його на ліжко. – Тепер я з тобою, можеш не боятися. Скажи краще, тато навчив тебе чистити зуби?

Зубної щітки я, щоправда, тут не бачила, але раптом є якийсь аналог?

– Так, – зітхнув Арті і з приреченим виглядом попрямував у ванну.

Я рушила за ним, озброївшись свічками. Поки запалювала їх і ставила в канделябр, він наблизився до раковини і відкрив круглу картонну коробочку з чорним порошком, призначення якого я не розгадала. Сунув у неї палець і заходився натирати зуби.

Ага, отже, щось на кшталт вугілля. Ну і чудово: я теж вирішила пройтися по своїх, бо постати перед принцом без косметики і з нечищеними не хотілося.

– Гадаю, тато тебе вчора не встиг викупати? – продовжила обережно розпитувати.

– Ні. Він же тебе ніс!

– Точно! – усміхнулася я. – А нянька в тебе є?

– Раніше мене купала Ганна, але він її прогнав.

– Чому?

– Не знаю.

– Тоді влаштуємо купання.

Пропозиція начебто не викликала обурення, і я відкрила крани. Поставила собі умовну замітку дізнатися про цю Ганну.

Арті трохи розслабився, і все намагався взяти мене за руку, ніби страшенно скучив – чи боявся, що зникну. Не дуже охоче, але слухняно скинув піжамку та заліз у воду. Я усілася поряд на бортк, звісивши до нього ноги, щоб зручніше було милити.

– Розповісти тобі казку? – усміхнулася.

Втім, весь цей світ і сам був схожий на казку, причому страшну

Але нічого, у мене в запасі є чудові добрі історії для дітей!

– Про Злюку? – насторожено уточнив Арті.

– Це тобі Ганна розповідала?

Він знизав плечима, знову стиснувшись, і я поспішила заспокоїти:

– Ні, про Злюку не будемо. А...

Додати нічого не встигла: пролунав страшний звук, дуже схожий чи то на рик, чи то на рев. Удар, гуркіт – і, не встигла я навіть схопитися, як до нас увірвався сам принц власною персоною.

Без сорочки, волосся скуйовджене, очі затоплені зеленим світлом. Босоніж! Тільки тонкі домашні чорні штани одягнені.

Загальмував у дверях, обвів лютим поглядом ванну, зупинившись на моїх відкритих колінах. Видихнув і, трохи розслабившись, грізно промовив:

– Хіба я дозволяв тобі забирати Артоні?