Спочатку:
На сторінку книги
– Він сам до мене прибіг! – обурилася я, відчайдушно бажаючи з'ясувати, як Редіссон подолав велику залізну клямку. Невже зніс разом із дверима?!
М'язи на його руках та грудях виявилися ще більшими і рельєфнішими, ніж уявлялися під сорочкою. Ох, який же чоловік пропадає!
– А ми почистили зуби! – похвалився малюк, відволікаючи на себе увагу.
– Молодці, – усмішка некроманта вийшла змученою, більше схожою на судому.
Він ще раз окинув нас поглядом:
– Арте, але в тебе ж у ванній повно іграшок.
– Наступного разу будемо купатися там, – відповіла я з готовністю.
– Ідемо, переодягну тебе до сніданку, – гнув свою лінію Редіссон.
Малюк глянув на мене, і Ред вирішив спрацювати на випередження:
– Діно, ти теж запрошена.
– Нехай хтось принесе його речі, я все зроблю, – промовила я, підводячись.
Редіссон ступив уперед, подаючи мені руку. А його погляд ковзнув по вирізі халата – зверху вниз, поки я спішно стулювала поли.
– Мамо? – занервував Арт.
– Я тут, крихітко. Не бійся.
Кивнувши, він почав катати по поверхні води уявний човен, видаючи всілякі звуки. Але час від часу скоса поглядав на нас.
Повернувшись до Реда, я тихо запитала:
– Він сказав, що няньки в нього зараз немає?
– Я думав, вона якось винна у його страхах. Арт завжди був жвавим хлопчиком, доки не почалося... це. Але вона пішла, а страхи лишилися.
– Вона хоч жива була? – буркнула я.
– Звичайно, – з виглядом «я ж не ідіот» відгукнувся Ред.
– А Сонік? Чому він більше не охороняє його? Арт знову чогось злякався.
– Сонік може приходити лише уві сні. Сам я навчився викликати його, не засинаючи, вже дорослим. Але бакку теж не з усім здатний упоратися. Проти сильних впливів він безсилий.
На порозі з'явилася Жатта, змусивши мене здригнутися. В руках вона тримала речі Артоні та рушник. З кімнати лило яскраве сонячне світло, частково освітлюючи і ванну.
Нині служниця виглядала не так лячно, як уночі. І очі більше не спалахували при погляді на мене. Але я все одно відчувала напругу поряд із нею.
Ред прийняв одяг, і Жатта відразу розвернулася.
– Гаразд, Діно, – промовив принц. – Одягни Арті, і приходьте до їдальні. Арті, покажеш, куди йти, гаразд?
– Добре! – відгукнулося дитя.
– Мені теж треба привести себе в порядок, – Ред машинально пригладив волосся.
Ледве не ляпнувши, що й так цілком чудово, я прикусила губу. І постаралася повернути думки від рельєфної мускулатури до головного:
– Я можу побути його нянею. І заразом постараюся допомогти з'ясувати, що відбувається.
Ред глянув на мене, ледь примруживши очі.
– Потім поговоримо, – промовив, розвертаючись.
Я не без страху визирнула до спальні. Двері справді розлетілися в щепки.
– Накажу прибрати, – трохи поморщившись, промовив принц.
Пофіг щодо «прибрати», але без дверей я точно спати не ляжу!
Вголос не сказала, але це, напевно, виразно читалося в моєму обличчі. Втім, некромант туди не дивився – його погляд зупинився на корсеті та панталончиках, які сушилися на каміні. Брова підвелася, він трохи озирнувся – і я з усіх сил постаралася не почервоніти. Зрештою, пральню мені не виділили!
Втім, схоже, пральня була найостаннішим, про що він думав – навіть мурашки побігли по спині від ледь вловимої усмішки, що ковзнула на його губи. Він знову розвернувся.
Безперечно, йому подобалося те, що бачить. А ось мені...
Звичайно, він чоловік що треба. У моєму світі таких днем із вогнем не знайти!
Та ось залипає він не на моє справжнє тіло, а на якесь перше зустрічне дівчисько. Принц же, і мабуть у жінках собі не відмовляє! Навіть за живій нареченій!
І ось це вже швидше злило.
Поки я намагалася розібратися у своїх почуттях, Редіссон поспішив покинути нас.
А я повернулася до Артоні, боячись залишати його надовго.
Він так відчайдушно потребував ласки та турботи! І мені так подобалося загортати його в рушник, одягати, розповідати історії, які він слухав, відкривши рот.
А ось починати розмову про те, що його лякає, я побоялася. Схоже, він і сам до ладу не міг цього зрозуміти і описати.
Малюка я одягла, на себе теж довелося натягнути вчорашню сукню.
Коридор залишався темним, біля дверей продовжували горіти свічки – вікна були лише на сходах, одни з яких ми пройшли, спускаючись до обідньої зали.
Артоні так міцно стискав мою руку, що серце обливалося хвилями ніжності. Як же йому тут, мабуть, самотньо!
І хто сказав, що він обов'язково має стати некромантом? Може, це тато так хоче? Адже Ред сам говорив щось про те, що Арт незвичайна дитина...
Коли ми увійшли до зали, Сіміра та Редіссон уже знаходились там. Сиділи в торцях старовинного довгого столу – осіб на десять, не менше.
Нам з Арті стояли тарілки одне навпроти одного, але я принципово сіла поряд із ним. І посунула собі свою.
Ред покосився, але нічого не сказав. Сіміра зневажливо скривилася.
Зал здавався настільки ж готичним і похмурим, як і весь палац. І високі стрілчасті вікна, і стеля, що губилася в тінях, і стільці з високими спинками. Навіть світло з вікон не могло затьмарити своєрідного похмурого шарму цього місця.
– Чи не представите дівчину, яка удостоїлася честі снідати з кронпринцем? – промовила Сіміра з усмішкою, але за її словами ковзнуло щось холодне, неприємне. – Ви, мабуть, із багатої родини? – фіалкові очі невинно плеснули віями.
Сумніваюся, що я чимось схожа на даму з багатої родини. Здається, це була така собі завуальована образа.
Але придумати відповідь не встигла: Ред раптом глянув прямо на наречену і повідомив:
– Діна – нова няня Артоні.
– Але... – Сіміра затнулась, і, мабуть, вирішила не вивалювати при мені відвертих підозр.
– Сіміра Кекс, моя наречена, – відрекомендував і її галантний кавалер.
Я мало не засміялася, але схоже, слово «кекс» тут не мало жодного значення. Кекси пекти не навчилися або обзивали їх якось інакше.
– Ви впевнені, що вона досить досвідчена? Ганна була значно старша, – гнула свою лінію ця булочка недопечена.
– Я впевнений, що дитині з нею добре, – озвався Редіссон.
Ми з малюком перезирнулися. Він так радісно посміхався, що будь-яке серце мало б розтанути! Втім, схоже, не Сіміри. Як би вона не розтягувала губи, мене не відпускало відчуття, що те, що відбувається, її злить.
– Арті, у тебе є друзі? – вирішила я змінити тему. А заразом і почати вникати в ситуацію.
Малюк розгублено заплескав очима. Кинув погляд на батька.
– Тато, – промовив.
– Це добре, що ти товаришуєш з татом, – посміхнулася я. – А інші діти? Однолітки?
З останніми словами обернулася до Реда.
– На жаль, зараз у цьому будинку немає інших дітей.
– Зараз?
– Мама колись запрошувала в замок моїх однолітків... – його очі на мить затьмарилися явно теплим спогадом.
– Мама? – промовила я. І одразу ж злякалася: – Чи цього теж не можна питати у некроманта?
Ред кинув дивний погляд на Сіміру, потім відгукнувся:
– Ні. Це не приховується. Мої батьки прожили у злагоді не одне століття, перш ніж почити з миром.
Почити? Дуже хотілося уточнити, а хто ж тоді нині править! Я ледве втрималася від питань, які можуть спричинити підозру.
Отже, з його батьками все було гаразд. І одружуватися він збирається. Що ж тоді за таємниця пов'язана з народженням Артіка?!
– І чому ж ви не робите для сина те, що робила для вас мама? – не втрималася я.
– Тому що ситуація змінилася, – похмуро відповів Ред.
– Як? – я глянула на нього, уважно прислухаючись, сподіваючись дізнатися хоч щось!
– Дорогий, – перебила Сіміра. – Я думаю, няня має рацію. Ми маємо влаштувати дитині свято.
Ох-ох-ох! Де ж ти раніше була, така розумна? А тепер хочеш усю славу собі привласнити?
Втім, пофіг. Аби Арту було добре.
– А ще я б звозила його до міста. Хоч трохи розвіятися, – додала я.
– Це небезпечно, – сильніше спохмурнів Ред.
– Отже, треба організувати охорону! – я глянула на обличчя нашого господаря і підозріло поцікавилася: – Тільки не кажи, що з охорони у тебе самі зомбі! Малюк з такою свитою навряд чи зможе завести собі друзів.
– Можу запропонувати своїх хлопців! – знову встряла Сіміра. – Все одно сидять без діла.
І хто б мені сказав, чому її медова посмішка і начебто слушна пропозиція мене так дратували?
– Я хочу в Кінту! – радісно ляснув у долоні малюк.
Редіссон обвів усіх нас похмурим поглядом.
– Добре, – здався під нашим натиском. – Завтра поїдемо. Я все підготую.
Завтра, то завтра. Скажи він, що це небезпечно для Арті – я наполягати не стала б. Але, вже мабуть, не небезпечніше, ніж бродити вночі лісом і закликати незрозуміло кого!
А дитині саме цього не вистачає. Вибратися зі стрьомного давлючого будинку, отримати свою порцію справжнього дитинства!
І охорона у принца має бути. І... якщо він у правління вступає – ну, усілякі радники там? Воєначальники? Де вони усі?
– Ура! – обрадувався Артоні, і я посміхнулася.
– А ще, – додала. Нахабніти, то нахабніти. – Мені збираються платити платню?
Редіссон Айвер підозріло нахмурився. Але, мабуть, зрозумів, що в мене зовсім нічого немає, навіть трусів... точніше, модних тут панталон. І знову кивнув:
– Буде тобі платня. Сьогодні виплачу завдаток, щоб завтра змогла зазирнути до лавок.
– Дякую, – посміхнулася я.
Щоправда, питання, де розвішувати спідню білизну для просушки, залишалося все ще актуальним. Але я вирішила не навантажувати їм принца.
