Спочатку:
На сторінку книги
Про всяк випадок я перевірила мішечок з грошима в кишені. Взяла руку Артоні, що сидів поруч. Малюк радісно виглядав у вікна і постійно перелічував незнайомі місця, питаючи, чи заїдемо ми туди.
Поступово його збудження передалося й мені. Красені-коні жваво несли карету кам'яною бруківкою. Вітер гнув голі дерева, з яких зривалося останнє жовте листя. Обриси здавались схожими на наші, але я не могла зрозуміти, чи справді так, чи це пам'ять викидає дивні фокуси. Як з мовою та літерами.
Сіміра поклала долоню зверху на руку Реда. Навіть намагалася привернути його увагу до якихось питань. Але він дивився на нас із Артом. Задумливим, неочікувано теплим поглядом.
Навколо гарцювали на конях охоронці, у скло постукував і либився скелет. І я намагалася розслабитися, не передавати дитині своєї напруги. Він так радів цій прогулянці!
– Куди ми поїдемо спочатку? – поцікавилася Сіміра.
– На ярмарок? – вигукнув Арті. Обернувся до мене і з палаючими очима повідомив: – Там карусель!
О, так! У світі без електрики карусель, напевно, те ще диво!
Втім, тут є магія.
– Я не проти, – озвалася я, глянувши на Реда. – І там я б одразу щось із речей купила... якщо не заперечуєте.
Принц кинув у вікно пильний погляд, але все ж таки погодився:
– Звісно. Я планував туди заїхати, Арт любить каруселі.
Артоні безхитрісно кинувся цілувати «татусика», а я з усмішкою спостерігала за виливами дитячої ласки. Якій навіть суворий некромант не міг протистояти. Не просто терпів, а ще й усміхався!
Місто наближалося плавно: жодних воріт та стін. Спочатку з'явилися невеличкі бідні халупи, далі будинки вищі і забудова щільніша, вулиці розгалужувалися, назустріч їхали інші карети чи вершники.
– Ось тут є непогана лавка, – раптом промовила Сіміра, коли ми пригальмували на перехресті, щоб розминутися із зустрічними.
Редіссон нахмурився, я промовчала: теж мені, подружка з шопінгу.
– Це я тобі, – додала наречена, глянувши прямо на мене і тим самим не даючи відмовчатися. – Більшість слуг тут отоварюється, мені Сьюзі всі вуха продзижчала.
– Ми знайдемо іншу крамницю, – безапеляційно відрізав принц.
Дивно, він начебто й сам намагався підкреслити, що я – лише нянька. Але коли це робила Сіміра, чомусь сердився.
– Добре, – поступливо погодилася його майбутня дружина. – Там далі є ще одна чудова крамниця, я сама завжди в неї заглядаю, коли буваю в Кінті. Адже Дині потрібні речі?
– Потрібні, – погодилася я.
Арт глянув на мене з деяким засмученням: явно мріяв скоріше дістатися каруселів. Але я подумала, і все ж таки додала:
– Напевно, дійсно краще спочатку заїхати в лавку, ніж розбрідатися ярмарком.
Зізнатись, мене трохи лякала необхідність розгулювати в натовпі. Підозрюю, Реда теж. Хоча судячи з усього, раніше вони з Артіком все-таки вибиралися розважитися.
Нити та канючити малюк не став, і я лише обняла його міцніше. Яка чудова все-таки дитина!
– Добре, – озвався принц. – Де там ваша крамниця?
– Трохи далі дорогою, – махнула рукою Сіміра.
У тому, що каретою керують зомбі, були свої плюси. Реду не доводилося їм кричати чи стукати: він просто віддавав мислені розпорядження, чи магічні імпульси, якими їх спрямовував. І вони покірно виконували.
Загальмували біля багатої вітрини, де були виставлені дерев'яні манекени. Вбрані, прикрашені, в дивовижних перуках – напевно, за останнім писком моди якщо не всього світу, то окремо взятої Нікрії!
Ця крамниця була точно не для прислуги. У нашому світі є магазини, до яких просто не хочеться заходити. Там немає цінників, стоять строго одягнені продавці, які сканують тебе одразу ж на вході та точно знають, що тобі не вистачить і на запонку!
Від цього місця віяло подібним відчуттям. Я вже хотіла відмовитися – але зачепила погляд Сіміри. Насмішливий, поблажливий!
Вона навмисне намагалася принизити мене в очах Редіссона! Лише він нічого не помітив: вийшов першим, коли кучер-зомбі відчинив двері.
Слідом стрімголов скотився Артоні, за яким принципово втиснулася я. Може, я й не принцеса, але принижувати себе всяким облізлим аристократкам не дозволю!
Брова Редіссона ледь підвелася, але він нічого не промовив, подаючи мені руку.
Потім з даху зістрибнув Марті, відтіснивши Сіміру прикрашеним тазостегновим суглобом.
Поки принц вилучав з карети незадоволену наречену, я вирішила заглянути спершу через вікно.
Цінники тут все ж таки були. Гарні металеві таблички з вибитими на них завитками.
Мені в очі кинулися панталони, які одні коштували сто куолей! Тобто все, що виплатив мені Ред!
Краєм ока я бачила, як Сіміра впливла у двері, брязнувши дзвіночком. І з виглядом цариці почала озиратися.
– Приглянули що-небудь? – пролунав над вухом голос Редіссона.
– Як вам сказати, – єхидно хмикнула я у відповідь. – Чи то ви мені платите замало, чи то господарі крамниці зажр... гм... дуже жадібні люди.
Ред придивився, сфокусував погляд на найближчій табличці, і в його обличчі мені помарилося певне збентеження.
– Вибачте мені, я не знаю цін у місцевих крамницях, – покаявся принц. – Не ходжу ними. Зазвичай кравці приїжджають до нас. Треба було й цього разу покликати.
– Нічого страшного, – посміхнулася я. – Думаю, я краще все ж таки на ярмарку пройдуся.
– Мамо, ми скоро? – Арті нетерпляче переступав з ноги на ногу.
– Так, можемо їхати, – відповіла я, навмисне «забувши» про Сіміру. Хай наздоганяє, королевішна!
Розвернулася... і раптом на протилежному боці побачила ще одну лавку з великим написом «Костюми для полювання».
Прямо біля входу висіли штани з хутряною курткою.
– А взагалі... зачекайте-но, – пробурмотіла я.
Довге плаття дратувало, а ще врахувати, що я його навіть випрати до ладу не могла – така купа тканини і на каміні буде сохнути тиждень! Під поділ забирався холодний вітер, накидка майже не гріла. Я дитя цивілізації, обожнюю джинси та пуховики! А коли зовсім мороз – ще й термобілизну із теплими колготами!
– Я швидко, – глянула на Реда. Чмокнула Арті: – Пограйте пару хвилин.
І поки ніхто не встиг заперечити, поспішила на той бік.
– Леді любить зручний одяг? – добродушно поцікавився господар, немолодий чоловік із величезним животиком, що звисав над його власними штанами.
Він сидів у кріслі біля входу, нагадуючи павука, який очікує на свою муху. Я кинула на нього погляд, намагаючись зрозуміти, чи нормально дівчині в тутешньому світі вдягати таке, чи мене вважатимуть місцевим психом.
– У вас так спалахнули очі! – по-своєму відповів на мій погляд господар крамниці.
– Скільки? – кивнула я, зважившись.
Нехай дивляться, як хочуть, а я хочу це!
Наблизилася, помацала штанці з тонким хутряним прошарком по вивороті. Я не надто розбиралася в хутрі, вдома воліла синтетичні утеплювачі. Але у світі, де їх ще не вигадали, зігріти могли лише натуральні.
– Сюди потрібна спеціальна білизна, – повідомив чоловік, окинувши мене поглядом і абсолютно точно прорахувавши, що надіто знизу. Я й сама розуміла: на пишні панталони штани не налізуть.
– У вас є? – з надією спитала, озирнувшись.
Сіміра вже вийшла з дорогої лавки і про щось розмовляла з Редом, Арт і Матрі влаштували гонки навколо карети. Потрібно буде з ним про правила дорожнього руху поговорити.
– Сто куолів за повний набір, – відповів чоловік.
Напевно, це було дорого. Напевно, мало сенс прицінитися, поторгуватись. Але мені не хотілося зволікати.
– Беру! – обізвалась я. – Тільки приміряю.
– Прошу, – махнув рукою господар.
Ще раз озирнувшись і впіймавши здивований погляд Реда, я поспішила всередину.
Око в чоловіка було наметане, і товстун відразу ж дав мені саме те, що потрібно. Тонкі трусики та корсет під низ, теплу сорочку з м'якої тканини, назву якої я не знала. Штани, і до них спеціальні шкарпетки на шнурках. Куртку з темного хутра, схожу на Редову. Мабуть, також вовк. І навіть високі чоботи зі шнурівкою!
Нашвидкуруч одягнувшись, я зрозуміла, що щаслива. Тіло моментально почало прогріватися, було так тепло і затишно, що мене звідси не виколупали б, навіть якби натомість Ред пообіцяв розірвати заручини з білобрисою!
– Якщо хочете дзеркало, воно тут, – здається, наш господар чудово зрозумів, хто завітав до нього в чорній кареті. І хоча не витріщався на принца, але й вигоду упускати не збирався.
Я вийшла з примірювальної назад у зал, пошукала поглядом Артоні. Але натрапила на Редіссона власною персоною, який зацікавлено наблизився до нас.
Його погляд пройшовся по моїй фігурі, очі підозріло спалахнули. Ну, подумаєш, штани трохи обтягують... Зате в них я відчувала себе вільно і комфортно!
Трохи віддалік стояла Сіміра – в очах якої, на відміну від нареченого, спалахнуло роздратування. Безперечно, такі погляди на няню їй зовсім не подобалися.
– Вам напрочуд йде, – видихнув Ред, заглядаючи у двері, поки я роздивлялася себе у дзеркало.
За вікном промчав веселий Артоні, слідом, регочучи на всю вулицю і грюкаючи кістками – Марті. Троє охоронців стояли з боку дороги, не даючи проїхати нікому. Ще один чергував за каретою на тротуарі.
– Будь ласка, проходьте, – заходився охмурювати багатого клієнта господар. – Що вам підібрати?
Ред нашвидкуруч окинув поглядом інтер'єр і хитнув головою:
– Дякую, нічого не потрібно.
– Тасар? – промовила Сіміра, торкнувшись пальцями моєї курточки. Теж встигла притягнутися до нас.
– Тасар, прекрасна пані, – погодився господар. – Найтепліше хутро у всій Нікрії!
Сіміра зневажливо посміхнулася, мовляв, не песець, не песець.
Ну гаразд, і не вовк. Не розбираюся я! Взагалі не знаю жодних тасарів!
Глянула на неї, розправивши плечі... і зрозуміла, що не чую сміху Артоні. Як і гуркіту кісток Марті.
– Арте! – крикнула, ступивши за двері.
