Раді Вас бачити!

Зізнатися, вона була гарна. Надто гарна, надто доглянута. Сукня, схожа фасоном на мою, тільки не оксамитову – більш тонку, поблискуючу, сріблясту. Завищена талія, акуратні груди. Білосніжне волосся, фіалкові очі, шкіра – ніби її шліфували найкращою корейською косметикою в кілька ступенів.

– Я б теж не відмовилася дізнатися, хто вона, – промовила я.

І взагалі, хто ви всі такі. Але останнього не озвучувала – із почуття самозбереження.

Чому життя мене навчило – так це відстоювати себе та свої права. Гучне і недобре розлучення, коли чоловік, з яким прожила більше року, раптом представ зовсім в іншому світлі, лише загартувало мій характер. Я поклялася собі, що нікому не дозволю себе топтати!

Ред звузив очі. Перевів погляд із дівчини на мене і назад.

– Почекай, будь ласка, у малій чайній, – попросив.

– Але Артоні... – схвильовано почала Сіміра, проте Ред повторив:

– Будь ласка, почекай мене в малій чайній.

Він не підвищив голос, але щось таке пролунало в словах – дівчина вважила за краще послухатись. Ледь помітно вклонилася та вийшла з кімнати.

Ред встав закрити двері. Я озирнулася, продовжуючи похитувати хлопчиська, якій так і схлипував.

Похмурі картини по стінах, від яких у будь-якого малюка кошмари почнуться. Ліжко, втім, м'яке та зручне, і постіль біла – ну, хоч не чорна!

На стіні висіло дзеркало. Обережно, не без внутрішнього страху, я пересунулася так, щоб побачити власне відображення.

І завмерла.

На мене дивилася зовсім не я! Ані темного волосся, ані карих очей – швидше... так, то сірооке личко, яке промайнуло у вікні, перш ніж я опинилася тут!

І була вона, схоже, трохи нижче за мене справжню. Хоча так складно судити, я не відчувала жодного дискомфорту в цьому явно чужому тілі.

Дивно: голос залишався моїм. Або мені таким здавався...

Та що тут відбувається? Вкотре закричала сама собі.

Твердо знала лише одне: я дуже потрібна цьому малюкові. Схоже, він... у небезпеці. І я не залишу його, доки не буду впевнена, що з ним все добре!

Може, це остання місія у моєму житті.

Чоловік тим часом обійшов навколо ліжка, оглядаючи стіни та збираючи назад випущених темних змійок. Мов прислухався, що вони йому повідають.

– Хіба це дитяча кімната? – пробурчала я. – Чому навколо така сірість та морок?

– А яка ще може бути кімната майбутнього некроманта? – похмуро відповів Ред.

– Та яка, нахрін, різниця, хто він буде в майбутньому! Зараз він дитина! Невже замість цих стрьомних гобеленів з гоблінами не можна повісити щось радісне та яскраве?

– Це не гобліни, – озвався чоловік. – Це вища нечисть.

– Ще краще, – пирхнула я, закотивши очі.

– Так, – він змахнув рукою, і з кута само собою прикотилося темно-зелене крісло прямо під його міцний, гарний зад. – Давай почнемо спочатку. Редіссон Айвер, кронпринц Темряви, повелитель Мертвих, незабаром король Нікрії.

Щось він не надто юний, як для кронпринца. Явно вже в районі тридцятника, може, трохи менше. Та й сином оно встиг обзавестися. Мабуть, його власний тато на троні засидівся.

Запитати дуже хотілося, але я вирішила не нариватися. І тим більше не показувати, що нічого не знаю. Принаймні, поки що.

– Діна Т... – я запнулася: над моїм прізвищем і в школі, і в інституті то приколювалися, то лякалися. А тут і зовсім назад за ґрати можуть кинути. А колишнього чоловіка – ну нафіг, воно вже давно не моє. – Трой, – видала на ходу перше, що спало на думку.

І додала, не даючи кронпринцу причепитися з розпитуваннями:

– Що тут у вас відбувається?

– Як ти вибралася з камери? – не дав збити себе повелитель Мертвих.

Якби я сама розуміла!

– Ти ж не чекаєш на відповідь, правда? – переходити на «ви» тільки тому, що принц позначив своє королівське походження, я не стала.

– Дуже навіть чекаю, – запевнив він. В очах боролися недовіра та певний інтерес.

– Щоб якісніше мене замкнути? Краще поясни, чому дитина плаче. Він у небезпеці?

Редіссон кілька хвилин дивився на мене потемнілим поглядом, ніби вирішуючи про себе, що зі мною робити. Артоні продовжував схлипувати, притискаючись до мене з дитячою безпосередністю, з усієї крихітної сили.

Підозрюю, це й спонукало його батька продовжити розмову:

– Ймовірно. Я шукаю, хто його лякає. Але поки що безрезультатно.

Чоловік рипнув зубами – такий стан справ явно було йому не до душі.

– Я правильно розумію, що Сіміра – не його рідна мати?

– Моя наречена. Ти слідчий? – з дивним виразом запитав він.

Ну є трохи. У своєму світі я навчалася на детектива – коли ще сподівалася, що все життя попереду та бла-бла-бла.

– Це погано? – уточнила обережно.

– Я виписав слідчого з Кіорто. Щоправда, шановного пана Маруа, – він окинув мене скептичним поглядом. – Ти на нього ніяким місцем не схожа. Але якщо це якийсь хитромудрий план...

Кілька миттєвостей я міркувала. Вхопитись за можливість? А раптом нагряне сам Маруа і скаже, що вперше бачить мене?

– Я не маю прямого відношення до пана Маруа, – відповіла обережно. – Але можу допомогти у розслідуванні. Бачиш, малюкові зі мною добре?

– Чому він називає тебе мамою? – спохмурнів Редіссон, пильно вдивляючись в обличчя Арті, якого я продовжувала похитувати.

Той прикрив очі і майже розслабився, тільки кулаки ще міцно стискали – один мою спідницю, другий пасмо волосся.

– А що сталося з його справжньою матір'ю? – ризикнула поставити я питання, яке здавалося мені найважливішим на цей момент.

Обличчя Редіссона змінилося:

– Хіба можна питати таке у некроманта?

– Боже, ви що, їх вбиваєте? – скрикнула я так, що навіть Арті здригнувся. Довелося знову притискати до себе та заспокоювати.

– Що ти, звичайно, ні, – з подивом відповів Ред.

– Ну слава богу, – видихнула я. – Вона жива хоч?

– Тобі неясно, що такі питання ставити не можна?

– Може, це має відношення до того, що відбувається!

– Не має.

Останні слова Ред відрізав. І після недовгої паузи додав:

– Краще поясни, як ти опинилася в лісі.

Тут я знову зависла, не уявляючи, що можна казати, а про що краще помовчати.

– Ти мусив когось закликати? – уточнила обережно. – Хранитля для Арті?

– У чотири роки некромант сам закликає собі хранителя. На цей момент сила вже досить сформована.

Редіссон підозріло примружився:

– Щось ти дуже мало про нас знаєш. Тебе надіслав Дім Життя?

Якби я взагалі хоч щось знала! Без поняття, що це за Дім такий! Але про всяк випадок похитала головою.

– А хто твій хранитель? – спробувала повернути розмову в інше русло. І заразом задовольнити власну цікавість.

– У мене їх кілька. На різні ситуації. Але першим був, – голос і погляд його раптом пом'якшали, – бакку. Сонік.

– Бакку? – перепитала я: обидва слова звучали незрозуміло.

– Створення Світу Мертвих. Поглинає погані сни.

– Для дитини просто незамінний, – посміхнулася я.

– Саме, – цілком серйозно відповів Ред. Поглянув на малюка: – Арт заснув.

– Справді, – дивлячись на хлопчика, що мирно сопів, я відчула, як губи самі собою склалися в посмішку.

Між іншим, такий самий темненький, як тато. Очі тільки не зелені – темно-карі. Як і в мене у звичайному вигляді.

Ех, здається, я вже встигла прив'язатись до нього.

– Поверни його в ліжко, – висмикнув мене з роздумів голос принца.

– Ти ж не збираєшся залишити його одного? – я з подивом глянула на Реда, обережно укладаючи дитину.

І взагалі, тебе там наречена чекає. Ось і йди до неї. А я тут побуду. Дуже хотілося це сказати, але я промовчала: все ж таки переді мною грізний чаклун, ще й кронпринц. А я з ним так неповажно язувала.

– Я не збираюся залишати його з незнайомкою. Раптом ти його приворожила?

– Я що, по-твоєму, ненормальна? Та як таке на думку може спасти! Він же дитина!

– Він наслідний принц. І незабаром Дім Мертвих входить у правління. А він... – Ред затнувся, ніби хотів щось додати, та передумав, – незвичайний хлопчик. І якщо хтось намагається позбутися його...

– У тебе є підстави так гадати? – тут я всерйоз злякалася. Якщо справді позбутися... все набагато гірше, ніж здалося на перший погляд.

– Звісно, у принців завжди є такі підстави, – не без роздратування відповів Ред.

– Краще розкажи мені все, щоб я могла допомогти.

– Краще я тебе спершу перевірю. Хочу переконатися, що моєму синові нічого не загрожує поряд із тобою. Ідемо, – він підвівся з крісла, всім виглядом наказуючи підкоритися.

– Сподіваюся, Сіміру ти теж перевірив? – буркнула я.

– Авжеж, – холодно відповів Ред. – Ти питаєш із якихось конкретних підозр, чи просто всі жінки суперниці?

– Та яка вона мені до біса суперниця, – пирхнула я. – Просто... мачухи рідко бувають добрими. Може, вона хотіла б своїх дітей бачити спадкоємцями, а тут чужий заважає.

– Не смій так казати, – погляд Реда потемнів... точніше сказати, позеленів. Райдужка почала затоплювати білки – моторошне видовище.

– Гаразд, не буду, – поспішила заспокоїти я. Зрештою, має же він кумекати, з ким одружується, правильно?

Нехай перевірить і переконається, що я не маю злих намірів щодо Артоні.

А раптом... робило замах те саме дівчисько, в тілі якого я зараз перебуваю? А раптом він недаремно мене підозрює? А раптом я засну і повернуся до себе, а вона продовжить...

Від жаху волосся стало дибки, лячні думки обернулися крижаними голками і вп'ялися в плечі, шию, потилицю...

Я й не помітила, як рушила за Редом. Зрозуміло, він має рацію, що хоче переконатися в моїй небезпеці для сина. Мені й самій хотілося б бути впевненою, що володарка тіла, в якому я опинилась, ні до чого!

Тільки як залишити малюка самого?

Наче у відповідь на мої слова некромант ворухнув губами.

– Соник, – почулося мені, хоча впевнена, він не вимовляв цього вголос.

Простір навколо ніби згустів, звідкись із невидимих світів ковзнули темні нитки.

І раптом поряд із Редом виявилася дивна постать. Щось пухке, з довгим відростком на носі, схожим на хобот, але за пропорціями – зовсім не слон. Невеличке, воно посміхалося, дивлячись на чоловіка сутінковими очима!

– Будь із Артоні, будь ласка, – знову почула я, хоча впевнена: губи Реда не відкривалися.

Створіння засмутилося, ніби кажучі: я ж твій хранитель, а не цього незрозумілого дрібного дитинча!

Несподіванним чином я чула і його. Читала емоції.

Бачила, як він дивиться то на чоловіка, то на хлопця. Після цього опускає голову. Ну гаразд, мовляв, що з тобою вдієш.

– Ми пограємось, обіцяю. Я скоро прийду спати, – відповів Редіссон, і бакку на ім'я Сонік розцвів сутінковою радісною посмішкою.

– Ти бачиш його?

Я навіть не одразу зрозуміла, що цього разу чоловік звертався до мене. Дивився уважно, змушуючи нервувати.

А не винна?

Не встигла я вигадати відповідь, як він додав – ще більш підозріло:

– Ти некромант?

Ну ось. І що йому сказати? Може, це дівчисько і справді некромант, і я бачу все, бо перебуваю в її тілі? Хоч і не схожа... світленька, юна, така собі квіточка теплична.

А може, це мої особисті демони. Ті, що переслідували мене все життя. Від яких я намагалася, але так і не змогла втекти навіть у своєму раціональному світі.

Редіссон дивився дуже вимогливо, не даючи жодного шансу уникнути відповіді.

– Гадки не маю, – відповіла я. – Ніколи цьому не навчалася.

Не знаю, чи повірив він, але ледь кивнув. Розвернувся до дверей.

Востаннє окинувши Артіка поглядом, я підіткнула йому ковдру.

Сонік зайняв пост у ногах на ліжку і дивився на мене з щирою цікавістю.

На свій страх і ризик я посміхнулася примарному... начебто не монстру, а навпаки, милашу.

І поспішила за господарем, не уявляючи, як він перевірятиме.