Спочатку:
На сторінку книги
Малюк не обізвався. Холод пробіг спиною, зсередини піднялася паніка.
– Арті! – я кинулася до карети.
– З вас сто куолів! – крикнув услід товстун.
– Візьміть у сукні! – обізвалась я.
Поруч промчав Редіссон, обігнавши мене. Десь ззаду посилено перебирала аристократичними ніжками Сіміра.
– Арті! Марті! – гримнув принц.
Троє охоронців розгорнули коней і помчали за карету. Четвертого звідси не було видно – він знаходився з іншого боку, саме там, де мав пробігати Артоні.
Обидва зомбі, що сиділи один на облучці, другий позаду, разом стрепенулися, ніби їх смикнули за невидимі нитки.
У цей момент ми з Редом практично одночасно обігнули карету.
Четвертий охоронець лежав землі. Його коня не було видно.
Як і Артоні.
– Арте! – закричала я, все ще не в змозі усвідомити.
Як же це?! Охорона, зомбі, Ред – усі тут!
Та як же так? Може, він просто сховався і зараз, сміючись, вискочить звідкись?
Мені дуже хотілося у це вірити. Якби не хлопець, що звалився на тротуарі.
Ред диким поглядом оглядав вулиці.
– Я не відчуваю його... – пробурмотів побілілими губами.
Навколо почали збиратися цікаві.
– Як таке можливо? – прошепотіла я.
Ред зупинив погляд на своїх зомбі, які злізли з карети та наблизилися до нас. Здається, намагався щось у них з'ясувати.
– Редіссоне... що... сталося... – захекавшись, добігла, нарешті, і Сіміра.
Я ще раз озирнулася. І раптом помітила, як удалині вулиці майнули різнокольорові кістки Марті.
– Дивись! – крикнула, кидаючись за скелетом.
Двоє охоронців рвонули туди ж, навіть обігнали нас спочатку – але змушені були загальмувати біля вузького проходу між будинками, в який шмигнув Марті. І помчати в об'їзд.
Обидва зомбі вирвалися вперед, поступово прискорюючись. І теж не досягли успіху. Зупинилися біля проходу, здивовано повернувши голови до господаря.
І навіщо мені закортіло купувати цей костюм! Ну ходила б у сукні!
Я гризла себе, мало не з'їла, все ще не в змозі усвідомити те, що сталося. Боячись подумати про гірше! Адже хтось давно підбирався до Артіка. І підібрався!
Хоча, зізнатися, бігти в штанах було набагато зручніше. Взагалі, це тіло виявилося дуже в непоганій формі – на відміну від мого власного. Хоч і не з моєї вини.
В якісь моменти мені хотілося повірити, що хтось там нагорі зглянувся. І дав мені другий шанс. В якісь боялася, що насправді я впала в кому і марю.
Але все довкола було надто реалістичним. Каміння під чоботами, морозний вітер в обличчя. Вузькі стіни лаза між будинками, за які зачіпали плечі.
І страх, шалений жах від втрати малюка. Від якого не прокинутися.
Ми з Редом бігли майже нарівні, хоч Сіміра давно вже відстала. Третій охоронець, мабуть, залишився з нею.
Інші два намагалися загнати Марті з різних боків, не зменшуючи темпу, навіть коли з-під копит розбігалися перехожі.
Але й у них не виходило.
Скелет продовжував мелькотіти десь попереду, то з'являючись, то зникаючи. І відстань до нього не скорочувалася ні на мить!
Прямо як до Воланда у «Майстері та Маргариті».
До речі...
– Реде, – збивши подих, покликала я. – Схоже, тут... магія...
– Звісно, магія! – рикнув той, трохи обернувшись. – А що я, на твою думку, роблю?
Е-е-е... гадки не маю! Ну, гаразд. З магом про магію краще не сперечатися. Я якось одразу не подумала.
Скелет продовжував тікати, причому такими вузькими вуличками, що на кареті ми там точно не протиснулися б. Тому все далі від неї віддалялися, заглиблюючись у місцеві квартали.
У боці почало поколювати, але я дуже намагалася не відставати від Реда, який перейшов на рівномірний мисливський біг. Іноді некромант зупинявся, щось виглядав.
Одночасно гальмували і обидва зомбі, ніби втрачаючи слід.
У такі моменти я згиналася навпіл і намагалася віддихатися.
– І це ваша столиця? – пробурмотіла, розглядаючи нагромадження хатин. Місто виглядало дуже, дуже давнім.
– Скоро буде, – озвався принц.
– М? – не зрозуміла я. У дитячій книжці про це нічого не було. Хоча там згадувалась якась Далая... Але я подумала, що просто велике місто на півдні Нікрії.
– Зараз столиця Далая, – відгукнувся Редіссон, підтверджуючи здогад, що промайнув. – Вона новіша. Відколи туди переїхав Дім Життя, столиця постійно змінюється. Залежно від того, хто править. Незабаром буде тут.
– Ти б тут порядок навів, – я геть-чисто забула про вимогу звертатися шанобливо. Але принц навіть не помітив:
– Кінті багато століть. Тут усе історично так склалося.
– Є така дуже корисна річ як реформи.
Ред прислухався, наче почув незнайоме слово.
Але попереду знову з'явився Марті, і ми кинулися за ним.
Цокання копит коней охорони давно не було чути: схоже, нас упустили у вузьких проходах.
– Ред... що... відбувається? – запитала я під час чергової зупинки, коли за моїми відчуттями пройшло не менше години виснажливої погоні. А то й більше.
Ми пригальмували на п'ятачку вільної землі. Навколо височіли двох-трьох-поверхові будинки, зневаживши всі містобудівні норми! Вікна у вікна, двері у двері, не розминутися.
– Хтось дуже добре замітає слід. Але Арті намагається подати знак через Марті. Я відчуваю...
Редіссон стиснув зуби. Гордому принцу, впевненому у своїй силі та магії, неприємно було виявитися неготовим до такої ситуації. І за Артіка він хвилювався, як не кожен батько здатний хвилюватись за свою дитину!
Редіссон провів рукою біля обличчя, і воно раптом змінилося. Хвиля пройшлася і тілом, роблячи його зовсім іншим. Майже невпізнанним.
– Це ілюзія, – промовив. – Про всяк випадок.
– А по силі тебе не відстежать?
– Тому я й не піднімаю нових зомбі.
– Вона і до старих тягнеться.
– Ти щось бачиш? – різко обернувся він до мене.
– Ну... вдома бачила. Зараз начебто ні.
– Тому що я її закрив.
– А сенс? Вони й так знають, що ти женешся за ними. Може, простіше усіх підняти?
– Ні. Вони мене нарешті втратили. Але і я їх більше не чую.
Ред озирнувся і рушив між будинками, які зверху буквально схилилися один до одного, стикаючись дахами.
Ми вибралися на вузьку, кривеньку вуличку. З двох боків наблизилися зомбі – ті, що заганяли з нами скелет.
Якийсь час Ред вдивлявся в них, наче перемовлявся, або зчитував інформацію.
– Мабуть, я справді відправлю їх додому. Відключу від себе поки що, – визнав раптом.
Зробив дивний знак – від його руки ковзнуло хвилею майже прозоре марево.
Обидва зомбі розгорнулися і рушили геть.
– Як таке можливо? – пробурмотіла я, прямуючи за ним в інший бік вулицею. – Як викрадачам вдалося підібратися? Я не розумію. І охорона, і зомбі, і ти – найсильніший маг!
– Схоже, вони використали силу Життя.
– Хто б сумнівався.
– Ти щось знаєш? – різко зупинив мене принц.
Стиснув руками плечі, очі почали наповнюватись зеленим вогнем, заглядаючи в мої.
– Та банальна логіка! Дім Життя не хоче віддавати правління, от і влаштовує підступи.
– Ні, – хитнув головою Ред. – Я ж нікуди не подінуся, правління перейде до мене. Вони націлені на Арта.
– Отже, зажадають від тебе здати корону, Фьоль і таке інше! – надихнулася я.
– Ти ніби рада? – підозріло перепитав він.
– Звісно! Це означає, що Артоні не вб'ють і не завдадуть шкоди. Шантажуватимуть, але щоб ти погодився з умовами, твій син повинен бути цілий і неушкоджений!
– Мені б твою впевненість, – буркнув він.
Озирнувся стомлено.
– Марті давно не видно, – пробурмотів. – Нумо... перепочинемо. Де тут можна щось з'їсти?
Я знизала плечима: чиє це взагалі місто? Але Ред і не чекав моєї відповіді. Пішов уперед, роздивляючись входи до будинків.
Хоча, відпочити та підкріпитися – непогана ідея. Я теж витратила безліч сил. Правда, не могла позбутися нав'язливої думки, що поки ми відпочиваємо, Арті відвозять все далі й далі.
Але якщо навіть Ред не знав, куди бігти – то я тим більше.
А може, знав? Тож і відправив зомбі?
Від нервів їсти зовсім не хотілося, але я розуміла, що сили треба відновити. Невідомо, скільки ще триватиме гонитва. Ред не відступить, і я теж не збиралася.
– То яким чином вони могли всіх обійти? – повернулася я до питання, яке гризло і не давало спокою.
– Сила Життя важко мені дається, – озвався Ред. – На відміну від Артоні.
– А твоїй нареченій? – не втрималася я.
– Вона некромант, як і я!
– І ти викликав її сутінковий зліпок? – незважаючи на лють, що спалахнула в його очах, я вирішила не відступати. Зараз йшлося про Арті, а не про одруження!
– Авжеж, – з роздратуванням відгукнувся Редіссон. – Зліпок викликав, про підлі задуми розпитував, силу перевіряв. Я не став би одружуватися з тією, хто не задовольняє мої особисті вимоги, навіть якби вона була останньою аристократкою серед некромантів! І, на відміну від тебе, вона ніколи не кликала нас на прогулянку!
