Спочатку:
На сторінку книги
Якийсь час ми їли в тиші. Точніше, це Редіссон їв. А я посилено впихала в себе хоч щось, але так і не змогла проковтнути більше кількох ложок.
– Гадаю, треба заїхати додому, – промовив принц, допиваючи ель. – Я ж практично без нічого, меч і пара артефактів.
– А я думаю, мені треба спробувати заснути.
– Втомилася? – зі співчуттям відгукнувся він.
– Ні. Артоні постійно кликав мене уві сні. Раптом і зараз вийде... раптом побачу його та дізнаюся, де він.
– Постійно? – нахмурився принц.
– Я навіть не пам'ятаю, коли це сталося вперше. Напевно, коли втратила свою власну дитину.
– Шкода, – він накрив мою руку. Подивився з таким розумінням, з яким тільки один з батьків може розділити біль іншого.
– Спочатку я думала, що це просто... ну, нерви пустують, – промовила я, опустивши голову. – Намагалася ще раз завагітніти, але так і не змогла. А він продовжував і продовжував звати!
– Це схоже на магію Життя. Але в тебе задатки некроманта, Діно.
Здригнувшись, я підняла на нього погляд. Боже! Це ж було там, у тому тілі, у тому світі! А тут... тут це тіло, може, й чоловіків-то не знало – чи мало які в них звичаї. І раптом він вирішить, що я обманюю... Раптом замислиться, звідки в мене могла взятися дитина! Це зараз у нього думки не про те!
– Загалом, мені треба заснути, – поспішила я повернутись до найголовнішого. – Але не впевнена, що вийде.
– Я відвезу тебе додому...
– Навіть не думай залишати мене в замку! Я шукатиму Артоні разом із тобою!
Редіссон хотів заперечити. Але раптом підвівся, глянув кудись убік. Я подумала, що знову подавальниця підглядає, але Ред дивився трохи вгору.
– Емблере! – вигукнула я, помітивши привида.
– Ти бачиш його? – здивувався Ред.
– Ну... нас Арті познайомив.
– І чому тебе не навчали некромантії? – буркнув принц. – Коли це такий рідкісний дар і кожен із нас на рахунку!
– Ось ти й навчи! – втрутився пра-пра-пра, наставивши на нащадка примарний перст.
Редіссон глянув на нього з подивом, але потім трохи схилив голову до плеча, ніби прислухаючись до ідеї. І вона йому начебто навіть сподобалася.
– Пане Емблер! – обернулася я до примари. – Ви щось бачили? Знаєте, де Артоні? Можете його знайти? І нас відвести?
– Ні, на жаль, – зітхнув той. – Якраз вас побачив і вирішив спитати...
– Ходімо, пройдемося, – підвівся Ред, знову глянувши на подавальницю, що крутилася поблизу.
Зняв рукою поле звукоізоляції навколо нас, кинув на стіл кілька монет.
А в мене і грошей не залишилося, і єдина сукня десь там у крамниці валяється! Якщо ще не викинули.
Зітхнувши, я вирішила помовчати. Досить уже, находилася по лавках та ярмарках.
Шмигнувши носом, поспішила до виходу за Редом. Його стародавній предок чинно плив під стелею, зневажливо оглядаючи зверху присутніх.
– Ну ви й містечко обрали! – похитав головою звідти. – Що сталося?
Ред не відповів, певне, з метою конспірації. І я теж постаралася не шукати очима під стелею його стародавню величність.
В пообідній час відвідувачів прибуло.
Редіссон трохи затримався на порозі, уважно оглядаючи вулицю. Я визирнула з-за його плеча.
Сонце сховалося, небо заполонили важкі кудлаті сірі хмари. Зривалися колючі сніжинки, а від вітру хотілося забитися назад і не висуватись.
Зараз би камін, гарячий чай із шоколадкою, та Арті під боком із дитячою книжкою.
Намагаючись не травити душу, я закусила губу.
І раптом відчула смачний ляпанець, який прилетів у мою обтягнуту брюками попку.
Я повільно обернулася, щоб натрапити на тих двох чоловіків. Поблизу і стоячи, вони виявилися ще більшими!
Ред якраз зробив крок назовні, а я вирішувала, чи можу дати по фізіономії, чи краще не нариватися. Не до того.
Але чоловіки майже виштовхнули мене надвір. Протиснулися слідом одночасно, при цьому ледь не застрягли у дверях.
Ред якраз обернувся. Нахмурився, мізкуючи, що відбувається. Судячи з потемнілих очей – зрозумів.
– Чуєш, мужику, ми купуємо твою худу дівку.
Ред подивився на них таким поглядом, що якби він був у своєму істинному образі – впевнена, їх би здуло. Але ілюзія й силу погляду якось згладжувала, розсіювала. І зелень очей не показувала. А мужикам я особливо приглянулася.
– Ішли б ви, молоді люди, з добра ума, – озвався Ред. У голосі майнула сталь та лють.
Але «молоді люди», переглянувшись, лише заіржали.
– Ідемо, йдемо, – запевнив один із них. – Дівку тільки заберемо. Не хочеш оплату, отже, задарма.
– Я не продаюся, – про всяк випадок відступила я за спину Редові.
Замість відповіді він поклав долоню на меч.
Ким би вони не були, реакція спрацювала миттєво. У руках відразу з'явилася зброя. В одного – щось нагадувало металеву палицю, в іншого – довгий гострий кинджал.
Принц віртуозним рухом вкрутився між ними і легко парирував їхні випади. Я навіть встигла залюбуватися – цілих кілька хвилин його гнучка фігура добре відточеними рухами відбивала зброю, не даючи наблизитися до мене або зачепити його самого.
А потім все різко зупинилося. У морозному повітрі згустів інший, могильний холод.
Навколо нас – я так і не зрозуміла, не помітила, звідки! – зібрався цілий натовп мерців.
Вони з'явилися, хто в чому був – ніякої форми, як у палаці Реда. Лахміття різного ступеня рваності та смердючості.
Як і тіла.
У когось не вистачало кінцівок, плоть теж подекуди прогнила. Але вони мірно наближалися до нас з усіх боків, а очниці горіли червоним. Навіть ті, де не було очей.
Напевно, мене знудило б, якби я не розуміла, що вони прийшли на допомогу.
– Некромант! – крикнув один із мужиків.
Обидва розвернулися і стрімголов кинулися геть, прорубуючи собі шлях між закликаними зомбі.
Ті, слухняні волі принца, метнулися за ними.
– Що ви тут розвели, ваша високосте? – не витримала я.
– Виродків скрізь вистачає.
– А якби за дівчину не було кому заступитися? Що означає «купуємо»? У вас тут як, рабство процвітає?
– Нічого не процвітає, – рикнув Ред. – Я розберуся.
– Давно пора. Бо сидиш там на околиці, а місто тут...
– Я зрозумів, – відчеканив Редіссон, прибираючи зброю.
Комусь явно не подобалося, коли його тицяли носом. Тож я не стала. Зрозумів – і молодець, хай розбирається. Король він, зрештою, чи ні? Нехай і майбутній.
Загалом у мене склалося враження, що це правління йому зараз зовсім не в тему. Схоже, він хотів просто вирощувати сина та займатися з ним. Он навіть у місто особливо не висовувався.
Ну який же все-таки чоловік пропадає! Терпіти не можу мужиків, які цілими днями товчуться на роботі. Мій чолов'яга такий був. Вдома не застати, у відпустку не поїхати, з роботи можуть хоч у вихідний викликати, хоч на ніч дивлячись. Гроші в дім, це, звичайно, добре, але як же сім'я?
Та й гроші він потім майже все відсудив. Адвокатів дуже дорогих найняв, де мені з такими тягатися.
Зітхнувши, я рушила за принцом, шукаючи поглядом Емблера.
Привид виявився на дереві, що якимось дивом проросло між двома будинками.
– Браво! – манерно поплескав у долоні.
– Що з Артом? – кинулась я до нього. – Ви можете дізнатись?
– Я не бачу його в Кінті, – озвався той. – Або його надто добре вкрили, або...
– Тоді пошукайте у Далаї!
– Ми не можемо знати... – почав Ред, потім перебив сам себе: – А втім, перевір у Далаї. Тобі ж недовго.
Емблер кивнув.
– Стій! – покликав Редіссон. – А Марті ти бачив?
Привид озирнувся.
– І його пошукаю, – погодився.
І з легким уклоном розчинився.
– У тебе на службі чудові безтілесні помічники, – промовила я. – Використай їх!
– Використовую, – серйозно відгукнувся Ред. – Але якщо навколо Арта замкнули кокон сили Життя, вони його не знайдуть.
– А я? Ти казав, що наш зв'язок – прояв сили Життя? Так. Мені потрібно заснути. Терміново.
– Повертаємося до палацу, – Ред озирнувся, звіряючись із напрямком. – Карету залишили там.
Якийсь час ми йшли, вибиралися з вузьких нетрів на більш просторі вулиці, якими могла б проїхати карета.
А я згадувала, що востаннє чула Артоні не уві сні. І якщо він докричався до мене з іншого світу, то, може, в тому ж самому краще вийде?
«Арте! Арті! Де ти? Я шукаю тебе, йду до тебе!» – передавала невтомно, лаючи себе, що одразу не додумалася.
Відповіді не було, тільки вітер завивав усе дужче. Повалив мокрий сніг із дощем, одразу ж замочивши взуття та одяг.
Ред раптом зупинився. Зирнув на мене з деяким подивом:
– Карети немає.
– Що? – озирнулась я, не розуміючи. Ми були зовсім не там, де її залишили.
– Мені передали мої... очі та вуха, що карета поїхала. Мабуть, Сіміра не дочекалася.
Я дуже постаралася не кривитися зневажливо і взагалі ніяк не висловлювати своє до цього ставлення. Не дочекалася вона! А допомогти у пошуках дитини?!
– Викличу кучера. Але треба десь обсохнути. Поки він ще приїде! – у голосі принца мені почулася досада.
– Добре, – я втомлено прикрила очі, захищаючи від крижаного вітру.
І раптом...
«Мамо!» – прорвалося далеке, відчайдушне.
Вчепившись в руку Реда, я пробурмотіла:
– Арт!
