Раді Вас бачити!

Гейзел

Минуло чотири дні після нашої мовчазної домовленості. Чотири дні крижаної ввічливості. Ми розмовляли лише про найнеобхідніше: "час для ліків", "чи не холодна вода у ванні?", "смачного". Будь-яка подоба особистої взаємодії зникла.

Вечірні процедури стали найважчими. Тепер, коли курс свічок закінчився, вони стали коротшими, суто технічними. Укол. катетер, крем. Все. Ця нова порожнеча була майже гіршою за попередню напругу. Раніше в цій тиші було хоча б невисловлене питання. Тепер не було нічого.

На третій день зателефонував доктор Армстронг. Я доповідала йому по пунктах: курс лікування завершено, температура в нормі, скарг немає.

— Чудово, — сказав він. — Але нам потрібно переконатися, що ми повністю придушили інфекцію. За кілька днів я попрошу містера Гоббса завезти вам набір для контрольного аналізу. Зробите все так само як минулого разу, і одразу відправите назад до мене.

Моє серце стислося. Знову. Нам доведеться знову через це пройти.

— Я вас зрозуміла, докторе, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Коли я увійшла до Сесілії, щоб передати їй новину, вона сиділа біля вікна і дивилася на пожовклий сад.

— Дзвонив доктор Армстронг, — почала я. — Він хоче, щоб за кілька днів я взяла у вас ще один мазок. Контрольний.

Вона повільно повернула до мене голову. Її обличчя було непроникним. Я не могла зрозуміти, що вона відчуває: полегшення, що це лише один раз, чи жах від того, що це доведеться повторити. Вона просто дивилася на мене довгу, нескінченну хвилину, а потім ледь помітно кивнула і знову відвернулася до вікна.

Сесілія

Чотири дні пекла. Виявляється, набагато страшніше, коли вона залишається, але при цьому її наче й немає. Вона перетворилася на бездоганний автомат. Її руки були вправними, голос — рівним, а дотики — абсолютно порожніми.

Вечорами я здригалася від огиди до себе. Я хотіла, щоб вона знову торкнулася мене "неправильно". Я хотіла відчути той сором, той страх, те дивне тепло. Але вона більше не давала мені цього. Процедури були швидкими, діловими, а порожнеча, що залишалася після них, холодною і бездонною.

Коли вона зайшла і сказала про контрольний мазок, я відчула, як моє серце шалено закалатало. Ще один раз. У мене буде ще один шанс відчути... що? Я не знала. Я лише знала, що цей страх, це очікування, цей сором — це було найсильніше, що я відчувала за останні місяці. Це було підтвердженням того, що я ще жива.

Я мовчки кивнула, боячись, що мій голос видасть усе, що коїлося всередині мене.