Раді Вас бачити!

Гейзел

Минуло два дні. Два дні, що злилися в один нескінченний цикл: вимірювання температури, крапельниці, болючі уколи пеніциліну, які я робила, стиснувши зуби, тихі розмови з Елеонорою, коли мені потрібна була допомога, і нескінченні години біля ліжка Сесілії. Вона була слабкою, багато спала, іноді марила. Я дрімала у кріслі поруч, прокидаючись від кожного її зітхання. Лікарня висмоктувала сили з нас обох.

На третій день, коли Сесілія почувалася трохи краще і навіть змогла з'їсти трохи бульйону, до палати постукали. Я відкрила і побачила Джуліана. В руках він тримав величезний букет білих лілій, аромат яких миттєво заповнив стерильне приміщення.

— Доброго дня, Гейзел, — він тепло мені посміхнувся. — Я почув, що сталося, і одразу приїхав. Як вона?

Він був бездоганним. Тихий голос, стурбований погляд, елегантний кашеміровий шарф. Він був людиною з її світу, і його присутність тут, у цій казенній палаті, здавалася дивною і водночас абсолютно природною.

Він підійшов до її ліжка.

— Сесіліє? — тихо покликав він.

Вона розплющила очі, і слабка посмішка торкнулася її губ.

— Джуліане...

— Я приніс твої улюблені квіти, — сказав він, сідаючи на стілець і обережно беручи її руку у свої.

Я стояла біля вікна, спостерігаючи за ними, і відчувала складну, отруйну суміш почуттів. Частина мене була вдячна йому, бо він був добрим до неї. Але інша частина... інша частина відчувала дикі, неконтрольовані ревнощі. Він тримав її за руку відкрито, на очах у всього світу, і це було правильно, благородно. Він сидів там, де мала б сидіти я, але мої дотики завжди будуть таємницею, чимось, що треба приховувати. Він був її майбутнім, схваленим суспільством, а я — лише її теперішнім, її ганебною, забороненою потребою. І від цієї думки мені хотілося втекти.

Сесілія

Дні в лікарні були схожі на марення. Біль у грудях, жар, уколи. Єдиним, що було реальним, — присутність Гейзел. Її руки, що змінювали крапельницю, її голос, що шепотів заспокійливі слова, коли я починала кашляти.

А потім прийшов Джуліан, і я зраділа. Його поява була як ковток свіжого повітря, як привіт зі світу, де не було болю і запаху ліків. Він приніс лілії, які я так любила, був добрим, турботливим.

Він взяв мою руку. Його долоня була теплою і сильною. Це було приємно. Заспокійливо. Але це було все. Це був дотик друга, брата. В ньому не було тієї іскри, того шаленого струму, який пробігав по моєму тілу, коли мене торкалася вона.

Я лежала, слухаючи його розповіді про новини, про спільних знайомих. Я посміхалася, кивала. Але краєм ока спостерігала за нею. Гейзел стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Вона дивилася на нас, і її обличчя було непроникним. Але я знала її вже достатньо добре. Я бачила ледь помітну напругу в її плечах, те, як міцно вона стискає руки.

І ця картина — я, що лежу в ліжку, ідеальний Джуліан, що тримає мене за руку, і вона, що стоїть у тіні, — здалася мені неймовірно сумною і брехливою. Він був поруч, але між нами була прірва. А вона, людина, про чиї дотики я мріяла, стояла за кілька метрів, але була мені ближчою, ніж будь-хто у світі. І я зрозуміла, що справжнє "поряд" — це не фізична відстань. Це коли хтось бачить твій біль, навіть коли ти посміхаєшся.