Раді Вас бачити!

Гейзел

Наприкінці вересня у Портскато, сусідньому рибальському селі, влаштовували щорічний осінній ярмарок, і Сесілія наполягла, щоб ми пішли. Погода стояла чудова — повітря було прохолодним і прозорим, а сонце все ще приємно гріло.

Ярмарок гудів, як вулик. Повітря пахло яблуками в карамелі, сіном та солодкуватим димом від жаровень, де смажили сосиски. На прилавках, вкритих картатими скатертинами, лежали скарби корнуольської землі: величезні жовтогарячі гарбузи, плетені кошики з грибами, головки домашнього сиру та ряди банок із соліннями та джемами, що виблискували на сонці, як коштовне каміння. Десь у кутку грали місцеві музики на скрипці та акордеоні, і кілька пар вже кружляли у веселому танці.

Я тримала Емілі на руках, щоб вона не загубилася у натовпі. Вона з захватом роздивлялася все навколо, показуючи пальчиком то на живих гусей у загорожі, то на яскраві стрічки, що розвівалися на вітрі. Ми підійшли до ятки, де літній чоловік продавав дерев'яні іграшки, які він, мабуть, і вирізав сам.

— Мамо, мамо, дивись! Коник! — закричала Емілі, побачивши маленьку дерев'яну конячку-гойдалку, і простягнула руки до Сесілії. — Купи!

Сесілія розсміялася і дістала з гаманця кілька монет. Літня продавчиня, що стояла поруч, добродушно посміхнулася, дивлячись на нас.

— Треба ж, яка у вас донечка, — сказала вона, звертаючись до мене. — Як дві краплі води на вас схожа. А мамою іншу називає. Дива, та й годі!

У повітрі запанувала тиша. Музика, сміх, гомін ярмарку — все раптом зникло. Я відчула, як мої щоки спалахнули. Я подивилася на Сесілілію. Її обличчя закам'яніло.

— Ми сестри, вона... вона нас обох так називає, — пробурмотіла я, перше, що спало на думку.

Ми швидко розплатилися за іграшку, і не кажучи більше ні слова, почали протискатися крізь натовп, щоб скоріше опинитися якомога далі від цієї ятки, якомога далі від допитливих поглядів.

Зі щоденника Сесілії

14 листопада 1963 року. Корнуолл.

Вона звільнилася. Сьогодні вранці вона повернулася з лікарні в Труро і сказала, що це був її останній день.

Я знала, що це станеться. Останні тижні були для неї пеклом. Після того як я перехворіла на застуду, що тривала майже місяць, вона неймовірно заморилася. Приходила виснажена з роботи, з темними колами під очима, і одразу кидалася до мене — міряти температуру, готувати бульйон, просто сидіти поруч.

Ввечері у нас була важка розмова. Я плакала. Я казала їй, що вона не може це зробити. Не може поховати свою мрію стати лікарем заради мене. Що я не варта такої жертви.

— Це не жертва, — твердо сказала вона, витираючи мої сльози. — Це мій вибір. Моє місце тут, поруч з тобою. А мрія... мрії іноді змінюються.

Вона говорила це так впевнено. Але я бачила в її очах тінь суму. І я відчувала себе винною. Я забрала в неї її майбутнє. І я пообіцяла собі, що зроблю все можливе, щоб наше спільне теперішнє було настільки щасливим, наскільки це взагалі можливо. Я не підведу її. Ніколи.