Раді Вас бачити!

Зі щоденника Сесілії

28 грудня 1963 року. Корнуолл

Минулого тижня був Святвечір. Перший, який ми провели тут, у нашому маленькому домі біля моря. Приїжджав Джуліан, привіз подарунки. Ми сиділи втрьох біля каміна, пили глінтвейн, слухали радіо та сміялися, і я відчувала себе такою щасливою.

Але вночі, коли Гейзел вже спала поруч, а святковий настрій розвіявся, на мене навалилася така туга, що я ледь могла дихати. Я хочу дитину. Я відчайдушно хочу, щоб у цьому домі лунав дитячий сміх. Щоб ми з Гейзел виховували її разом. Щоб у нашого кохання було продовження, щось справжнє, щось, що ми могли б тримати на руках.

Але я не можу. Лікар сказав, що після викидня та ускладнень я більше ніколи не зможу мати дітей. Ця думка, як отрута, роз'їдає мене зсередини. Я маю Гейзел, я маю це дивне, але спокійне життя. Я маю бути вдячною. Але я не можу позбутися цього бажання. І я не знаю, що мені робити.

Гейзел

Ввечері, після того, як я вклала Емілі спати, я зайшла до вітальні. Сесілія сиділа у кріслі біля вікна і дивилася на темне море. Вона була замисленою і сумною. Я знала, що слова тієї жінки на ярмарку зачепили її.

Я сіла на килим біля її ніг і поклала голову їй на коліна. Вона почала повільно перебирати моє волосся.

— Ми робимо помилку, Гейзел? — тихо запитала вона.

— Про що ти?

— Про все це. Про нас. Про Емілі. Чи маємо ми право ростити її… так? Дві жінки. У брехні.

Я підняла на неї очі. Її погляд був сповнений болю і сумнівів.

— Це не брехня, Сесіліє, — твердо сказала я. — Це — правила нашої гри, які ми встановили, щоб вижити. І в цій грі головне — щоб Емілі була щасливою і знала, що її люблять. Хіба це не так?

— Так, але...

— Що "але"? Те, що вона називає тебе мамою? — я усміхнулася. — А мене — Гейзел? Це теж частина правил. Зараз вона ще занадто мала, щоб усе зрозуміти. Їй днями лише чотири виповниться. Але коли вона виросте, ми їй усе розповімо. І про те, хто її народив, і про те, хто її мама за серцем. Вона зрозуміє.

— А документи? — прошепотіла вона. — Те, що ми записали її як доньку мене і Джуліана? Це було правильно?

— Це було необхідно, — сказала я. — І це була ідея Джуліана, пам'ятаєш? Це дало їй прізвище, статус, захист від світу. Це був його прекрасний подарунок нам обом. Ми зробили все, щоб захистити Емілі. І в цьому немає нічого неправильного.

Вона довго мовчала, дивлячись у темряву.

— Ти ніколи не шкодувала? — нарешті запитала вона.

— Про що?

— Про те, що ти її народила... але не можеш називатися її матір'ю перед усім світом.

Я взяла її руку і міцно стиснула.

— Єдина річ, про яку я іноді шкодую, — це те, що їй доведеться рости у цій плутанині, не розуміючи до кінця, хто є хто. Але я дала їй життя, ти даруєш їй любов, а Джуліан — захист. Мені здається, це непоганий старт для маленької дівчинки.

Вона нахилилася і поцілувала мене в чоло. І в цьому поцілунку було стільки ніжності і вдячності, що я відчула, як моє серце наповнилося теплом. Це було найкращим підтвердженням того, що ми все робимо правильно.