Раді Вас бачити!

Зі щоденника Сесілії

13 червня 1963 року. Оксфордшир.

Ввечері Джуліан прийшов до мене знову. Він приніс карту Корнуолла і розклав її на моїй ковдрі.

— Ось тут, — показав він пальцем на маленьку крапку на узбережжі. — Це містечко Сент-Мос. У моєї родини там є невеликий будинок біля моря. Він порожній уже кілька років, і я пропоную вам з Гейзел переїхати туди.

Я дивилася на нього, не в змозі вимовити й слова.

— Ви будете жити там разом, — продовжував він спокійно, ніби обговорював погоду. — Для всіх ви будете просто подругами. Або сестрами, так навіть краще. Корнуолл — особливе місце. Там люди звикли бачити дивні речі та не ставити зайвих питань. Вас ніхто не чіпатиме.

— А... а ми з тобою? — ледь чутно запитала я.

— А ми залишимося одруженими. Я не хочу розлучення, це викличе забагато пліток. Я буду приїжджати. Буду вашим другом. Вашим захисником. Щодо грошей — у тебе є власні кошти, але я також буду вам допомогати.

Він продумав усе. Він дарував нам свободу. Справжню. Я подивилася на нього, і мої очі наповнилися сльозами вдячності.

— Я згодна, — прошепотіла я.

Єдиною проблемою було те, що Гейзел вагалася. Вона боялася. І я розуміла її.

Гейзел

Після обіду Сесілія та Емілі пішли відпочивати. Сонце припікало, і денна втома зморила їх обох. Джуліан у дворі пакував речі у багажник своєї машини, готуючись до довгої дороги в Лондон. А я стояла на кухні й мила посуд, дивлячись крізь відчинене вікно на море.

Я згадала наші перші місяці тут, у Корнуоллі. Спочатку я намагалася поєднувати роботу та дім. Я влаштувалася на пів ставки у лікарню в Труро, сподіваючись не втратити кваліфікацію, не поховати остаточно свою мрію. Але здоров'я Сесілії було таким крихким. То застуда, що переростала у тижневу лихоманку, то раптові болі у суглобах. Я просто розривалася. І одного дня, повернувшись після важкої зміни й побачивши її бліде, змучене обличчя, я зрозуміла, що так не може тривати. Я звільнилася. Я зрозуміла, що моє місце тут. Що в мене назавжди буде лише одна пацієнтка.

А потім з'явилася Емілі. І тиша нашого будинку наповнилася сміхом. Порожнеча, яку ми обидві відчували, але боялися назвати, раптом зникла, заповнена маленькими ручками, що тягнулися до нас обох. Вона стала нашим спільним центром, нашою спільною радістю. Вона змінила все.

Я витерла останню тарілку і поставила її на полицю. Джуліан саме зачинив багажник. Наше дивне, складне, але таке вже звичне життя. Ми були родиною, збудованою не на правилах, а на любові та необхідності. Дві жінки, що виховують доньку, і чоловік, який був водночас другом, захисником і батьком. Іноді, в такі тихі моменти, я дивилася на море і не могла повірити, що все це — не химерний сон, а моя справжня, реальна доля.