Раді Вас бачити!

Дорогу від поштової станції до хащів пан Квіт подолав за три дні й витратив на неї менше емоцій, ніж витратив би пересічний мандрівник. Пейзажі його не цікавили: дороги для нього були не краєвидом, а строком доставки. Тому коли на вісімдесятій милі він зустрів покажчик із написом: «До кордону 8 миль. Ви впевнені, що вам туди треба?», він просто дістав записник, занотував напис до протоколу («показник перешкод: негативний, незначний») і поїхав далі, не збавляючи кроку.

Кущ оцінив реакцію. Гілки на узбіччі, які досі поверталися вслід за подорожніми, на цій людині повернулися лише один раз і відвернулися назавжди. Кущ розумів небагато, але розумів головне: з такими не розмовляють.

До замку пан Квіт прибув у четвер, о дев'ятій годині ранку, і привіз із собою тринадцять ящиків, одну секретарку (молоду дівчину на ім'я Проня, яку він найняв у корчмі за єдину чесноту: вона була чесною в обчисленнях, а таке трапляється рідко) і одну скриньку з печатками, яку ніс сам.

Канцлер замку зустрів його на порозі з двома гвардійцями, ящиком з-під вина та повним запасом формальностей.

— Я мушу перевірити ваші повноваження, — сказав канцлер.

— Так, — погодився пан Квіт. Він відчинив скриньку, дістав документ і подав. Канцлер читав його двадцять хвилин, потім ще двадцять хвилин шукав недоліки, не знайшов жодного й зрозумів, що має справу з людиною власного типу — тільки з чинною печаткою. Це робило Квіта наполовину союзником і наполовину катастрофою, і канцлер не міг вирішити, котра половина більша.

— Вітаю, — сказав нарешті канцлер. — Ви — адміністратор.

— Я — тимчасовий адміністратор, — уточнив пан Квіт. — Термін повноважень: до вирішення справи престолу. Але я маю всі повноваження тимчасового адміністратора, поки триває справа, а справа, як я підозрюю, триватиме довго.

Рада зібралася того ж дня. Пан Квіт сидів не наприкінці столу, а посередині, бо посередині сідають ті, хто має документи. Він пояснив ситуацію за чотири хвилини, бо забагато говорити не вмів і не бачив у цьому потреби.

Перше. За сто років на території королівства накопичилися претензії. Усього їх шістдесят одна. Він привіз список. Список займав шість сторінок дрібним шрифтом, і Зоремир, узявши його до рук, прочитав повністю за той час, поки пан Квіт пив воду.

Друге. Претензії поділялися на три категорії.

• Перша — фінансові. За сто років на сплячі землі претендували фермери, які орали землю біля хащів; лісники, які рубали ліс поза хащами; і громада, яка двадцять років видобувала в хащах смолу й торгувала нею через треті руки.
• Друга — юридичні. Територію, оголошену бездіяльною, було роздано в оренду, заставлено, перепродано, а в одному випадку — виграно в карти. Тепер існувало чотирнадцятеро людей, які вважали себе власниками частин цього королівства.
• Третя категорія містила лише один пункт. Це була претензія самої території — або, точніше, куща. Вона значилася в списку під номером шістдесят один, була написана чужим почерком (згодом хтось з'ясує, чим саме) і формулювалася так: «Терновий кущ, що займає 4000 акрів, вимагає визнання особою, заочного права голосу та гарантій недоторканності».

— Номер шістдесят один, — сказав пан Квіт. — Я не знаю, хто її подав. Але за інструкцією зобов'язаний розглянути всі претензії по черзі. Це означає шістдесят одну розмову, і я почну їх завтра.

Король запропонував не розглядати претензії взагалі, бо претензії до мертвих не мають сенсу. Пан Квіт зауважив, що з дня пробудження королівство живе, платить за постій, спалює дрова, купує сіль і не має жодного юридичного статусу. Він назвав це «фактичним проживанням без реєстрації» і зауважив, що за сучасними нормами це карається.

— Тим самим, — сказав він, — ви за останні одинадцять днів уже боргуєте скарбниці певну суму. Я не вимагаю її. Я її нараховую. Це різні речі: вимагають погрозою, нараховують калькуляцією. Я нарахував. Сума є в списку, рядок 4.

— Скільки? — спитав король.

Пан Квіт назвав суму. Король мав такий вигляд, ніби сума була не числом, а вердиктом. Зоремир глянув у список, потім у свій записник, далі на Квіта й мовив:

— Помилка. У вас вартість дров розрахована за цінами 1712 року. Дрова змінили ціну. Якщо ви, пане Квіт, нараховуєте борг за сучасними нормами, то маєте нараховувати й дрова за сучасними цінами. Вони нижчі, бо за сто років дрова здешевіли — лісом хтось активно користувався. Перерахуймо.

Проня перерахувала. Сума зменшилася в сім разів. Пан Квіт подивився на неї, потім на Зоремира й мовив:

— Ви перший королівський банкір, який зменшив борг свого короля. Це дивно.

— Я не королівський банкір. Я просто банкір. Королі минають.

Претензії розглядали п'ять днів. Це були п'ять днів, які замок потім називав «тижнем паперів», хоч вони й тривали лише п'ять діб, бо п'ять днів паперової тяганини за тривалістю дорівнюють тижню будь-чого іншого.

День перший: громада смолярів. Вони прийшли не самі, а з юристом. З юристом прийшли не тому, що боялися, а тому, що той з'явився сам: юрист чекав на цю справу двадцять років і навіть підготував позов заздалегідь — у трьох примірниках, із примітками. Юриста звали пан Машко. Протягом дев'ятої глави він стане тим, хто визнає кущ особою, але поки що він був юристом смолярів і вимагав узаконити двадцять років видобутку ретроактивно, бо громада платила податки в сусідньому королівстві, працюючи на цій землі, і це, за його словами, було «подвійним безправ'ям».

Аврора, яка тепер сиділа на радах (ніхто її не запрошував, але ніхто й не проганяв, бо прогнати принцесу із засідання ради її ж королівства не наважувався ніхто), спитала лише одне:

— А ви знаєте цей ліс? Смолярі працюють у хащах. Чи знає хтось із вас, що там, у глибині, коли вони рубали?

Машко спитав, яка різниця. Аврора відповіла:

— Різниця в тому, що якщо в глибині хащів ви рубали живе, а не просто дерева, то ви маєте не узаконення, а розмову з тим, на кого замахувалися. І я не знаю, як вона мине.

Справу смолярів відклали. Не вирішили, а відклали, і це в практиці цього двору означало: можливо, ми вчинимо мудро, якщо не впевнені, чи не вчинимо дурно.

День третій: чотирнадцятеро власників. Вони приходили по черзі, і кожен привозив документи. В одного був заставний лист. У другого — вигране в карти право на долину. У третього — купча на «долину із замком та іншим майном, включно з павичами, якщо ті прокинуться». Пан Квіт розглядав документи так, як розглядають інструменти: оцінюючи придатність, а не красу. Він визнав чотири претензії повністю, шість — частково, чотири — відхилив. Відхилені прийшли знову з паном Машком, який тепер представляв і їх, бо юрист, як зауважив Зоремир, — це людина, яка з двох сторін конфлікту обирає платоспроможнішу.

Аврора спостерігала, як ділять землю її королівства, і щоразу, коли пан Квіт ставив підпис, вона відчувала те саме: ніби хтось крає її дитинство на шматки й кожен шматок завіряє печаткою. Вона не сказала цього вголос. Вона сказала інше, коли рада розійшлася:

— Пане Квіт. Ви нарахували нам борг за одинадцять днів життя. А хто нарахує нам за сто років сну? Не грошима. За сам сон.

Пан Квіт подивився на неї довго й мовчки. Потім дістав записник і зробив помітку. Проня, яка сиділа поруч, зазирнула через плече. Там було написано: «Принцеса ставить питання, на які закон не має відповіді. Зафіксувати. Рядок 7».

— Це не борг, ваша високосте, — мовив він. — Закон має справу лише з тим, що піддається обліку. Сон не рахується. На жаль. Або, можливо, на щастя, бо якби сон рахувався, ви були б найбагатшою людиною у світі.

— Або найбіднішою, — мовила Аврора.

Пан Квіт записав і це. Рядок 8.

Останнього дня розглядали претензію номер шістдесят один. Її відклали до кінця не з поваги, а через побоювання, бо ніхто не хотів братися за неї першим.

Пан Квіт оголосив претензію. Король запропонував визнати її недійсною, бо кущ — не людина. Зоремир зауважив, що кущ платив би податки, якби міг, а люди часто їх не платять, маючи таку можливість, тож критерій «людина» у податковій справі не працює. Канцлер запропонував розглядати претензію як жарт, але з'ясувалося, що вона мала точну адресу для кореспонденції: «Терновий кущ, третя гілка від північної стіни, до покажчика "До кордону 42 милі"». Адреса була робочою. Проня надіслала листа. Відповідь надійшла за два дні — охайним почерком і чорнилом:

«Підтверджую. Третя гілка від північної вежі. До осені 71 день».

Королівство тепер мало нараховане століття боргів, чотирнадцятьох нових власників землі, адміністратора з чинною печаткою, юриста з двадцятирічною підготовкою й кущ із власною поштовою адресою.

Аврора того вечора не пішла ні в сад, ні на мур. Вона пішла до бібліотеки, дістала літопис, де стояла її примітка олівцем, і дописала під нею ще одну — тонко, на берегах:

«Якщо кущ має адресу, то й вона має. Знайти. Першими. До осені».

За вікном хащі росли. До осені залишався сімдесят один день, і зворотний відлік тривав.