Раді Вас бачити!

Наступного дня опікунська рада мала розглядати питання престолу. Але престол, як виявилося, не існував окремо від того, що від нього залишилося, і перший же документ, який пані канцлеринка Гельсія поклала на стіл, виявився не про короля, а про селян.

— Ваша величносте, — сказала вона, — перш ніж говорити про ваше право на трон, я мушу прочитати вам ось це. Доповідь про стан справ на території, що перебувала під опікою.

Доповідь складалася із сорока сторінок. Зоремир прочитав її вранці (він мав копію, бо пан Квіт, дотримуючись професійної етики, давав копії всім сторонам: «таємниця у справі престолу — це спосіб програти») і сказав королю одну фразу перед засіданням:

— Ваша величносте. Ваших селян за сто років ніхто не грабував. Це ускладнює справу.

Король не зрозумів. Тоді Зоремир пояснив.

Опікунська рада не управляла сплячими землями безпосередньо. Вона їх орендувала. Точніше: громади поза хащами, дізнавшись, що земля за кущем належить «сплячому престолу», уклали з радою договори про користування лісом, луками та смоляними угіддями по краю. І ось про що йшлося в доповіді: за сто років громади самоорганізувалися. У них з'явилися виборні старости, розписи на сіножаті, спільна скарбничка на мости, судження старшин із правом оскарження до ради і — це слово було підкреслене в доповіді чужою рукою — збори. Дерев'яна зала зборів стояла в селі Веретяни вже сімдесят років, мала піч, лавки на сто двадцять осіб і список правил, написаний на дверях. Перше правило: «Тут не лякають». Друге: «Хто приніс проблему, має принести й рішення».

— Вони жили без нас, — сказав король. — Сто років без короля, і в них... збори?

— Так, ваша величносте.

— Але хто ж ними керував?

— Ніхто. У цьому й полягала, здається, ідея.

Король і королева готувалися до цієї ради як до реставрації. Про це слід сказати чесно, бо вони самі потім зізнавалися в мемуарах (королева написала свої, король своїх не написав, але диктував дружині, і дружина записувала не все). Вони мали план. План називався «Повернення порядку» і складався з одинадцяти пунктів: відновити десятину, відновити турніри на честь дня пробудження, відновити придворні посади за списками, відновити обов'язкову працю на королівських полях три дні на рік (пункт короля), відновити милість по святах (пункт королеви, вона вважала його пом'якшенням) — і так далі, аж до одинадцятого пункту, який стосувався павичів: відновити їхній офіційний статус.

Цей план поклали на стіл перед Гельсією, і вона прочитала його повністю, не перериваючи, що було в її стилі. Потім мовила:

— Я маю запитання щодо кожного пункту. Але спершу одне, загальне. Хто з вас був на зборах у Веретянах?

Тиша.

— Ваша величносте, я кажу це не як звинувачення. Я кажу це як чиновниця, яка за своє життя провела чотириста ревізій і дізналася одне: порядки, перераховані на папері, завжди мають кращий вигляд, ніж порядки, які працюють. Ваші одинадцять пунктів — це порядки, які працювали за вашого прапрадіда. А зараз я запропоную поїхати й подивитися на порядки, які працюють тепер. Рада переїжджає у Веретяни на два дні. Усі. Так буде швидше.

Виїзд у Веретяни увійшов в історію замку під назвою «дві черги». Королівська родина вирушила в каретах зі свитою, гвардією, павичем (павич поїхав на даху карети, і це було його самостійне рішення) та кухарем Пампоном, який повіз тісто, бо мав призначення на суботу. Чиновники виїхали за годину до них, на поштових конях, без свити, і прибули на пів дня раніше — встигли побувати на зборах (що відбувалися щосереди), поспілкуватися зі старостами й прочитати список правил на дверях.

Коли карета короля під'їхала до залу зборів, зібрання якраз закінчувалося, і з дверей виходило сто двадцять осіб. Вони розступилися перед каретою, і король почув, як хтось у натовпі сказав:

— Дивіться, приїхали з казки.

Слово «казка» король почув уперше в такому контексті. Воно не було образливим. Воно було гіршим: милостиво-приємним. Люди усміхалися, хтось приніс дітей подивитися, одна жінка розчулилася до сліз, і все це було так, як зустрічають мандрівного фокусника, а не володаря.

Староста Веретян, чоловік на ім'я Тиміш, уклонився правильно й глибоко, бо етикету його вчив дід, який народився ще до прокляття. Але далі він зробив те, чого не передбачав жоден етикет: перейшов одразу до справи.

— Ваша величносте. Ми раді вас бачити. У суботу в нас жнива, і ми запросили б вас на обід, але обід буде в полі, бо в суботу в нас працюють усі. Я можу показати мости, які ми збудували, скарбничку та судження старшин. Або ви можете просто поговорити з людьми. Що оберете?

Король хотів сказати: «Покажи мости». Він уявляв це так: пройдеться мостами, люди схиляться, він виголосить кілька слів про єдність корони й народу. Але перед тим як відповісти, він глянув на Аврору. Аврора стояла позаду й дивилася не на нього, а на список правил на дверях. Вона щойно прочитала друге правило й чомусь усміхнулася.

— Я поговорю з людьми, — сказав король.

Це рішення далося йому дорого. Люди говорили з ним відверто, бо список на дверях зобов'язував і гостя, як пояснив Тиміш («друге правило поширюється на всіх, хто заходить, ваша величносте, навіть на вас, вибачте»). За два години король почув, що десятину згадують як «те, що було, слава Богу, минуло»; що королівські поля вони за сто років почали вважати громадськими; що милість по святах вони замінили судженням старшин, бо «милість залежить від настрою, а старшини — від свідків»; і що про турніри вони чують уперше, але двоє хлопців зацікавилися, і це була, мабуть, найуспішніша частина програми.

А увечері, на зборах, які скликали спеціально, відбулася розмова, яку Проня занотувала і яку потім читали в школі, відкритій Авророю. Її читали не як історію, а як приклад, і називали «урок із двома помилками».

Королева запитала Тимоша:

— Ви сто років жили без короля. Скажіть чесно: чого вам бракувало?

Тиміш довго розмірковував. Він був людиною, яка не відповідала квапливо, і всі чекали.

— Хто вас надіслав із цим питанням, пані? — спитав він нарешті.

— Ніхто. Я запитую сама.

— Тоді відповім чесно. Нам бракувало не короля. Нам бракувало певності, що завтра нічого не відберуть. Сто років тому в нас відібрали все одразу, разом із королем, який заснув. І ми звикли до того, що більше нічого не відбирають. Оце й є все, чого ми досягли. Не свобода. Певність. Ви хочете повернути короля? Запитуйте не «чого вам бракувало». Запитуйте: «Чи боїтеся ви, що тепер щось відберуть?». Ось це ми вам скажемо чесно, і відповідь вам не сподобається.

Королева була жінкою мудрою. Вона зрозуміла відповідь так, як її було сказано, і потім у своїх мемуарах написала: «Тієї миті я зрозуміла, що ми не повернулися зі сну. Ми повернулися в чужу країну, яка встигла стати нашою ж країною без нас. І питання полягало не в тому, чи пробачать нам століття. Питання полягало в тому, чи зуміємо ми не забрати назад те, що виросло без нас».

Першою помилкою уроку королі назвали потім десятину. Другою — павичів. Позиція павичів, між іншим, виявилася найкомпроміснішою: село прийняло їх із захопленням, бо павич дві години розгулював площею й зібрав більше людей, ніж зібрання за сімдесят років.

Увечері в корчмі Веретян, де зупинилася частина свити, відбулася розмова менш історична, але, як згодом з'ясувалося, не менш важлива. Малефісента, яка їхала разом із усіма (Гельсія наполягла: «якщо я суджу особу, то мушу бачити її в побуті, а не в мантії»), сиділа в кутку й пила узвар, бо в корчмі був тільки узвар. До неї підсіла Аврора.

— Вам тут не подобається, — сказала Аврора. Не запитала — ствердила, бо навчилася за місяць розрізняти, коли фея мовчить від спокою, а коли — від образи.

— Мені тут подобається, — сказала Малефісента. — Мені не подобається, що я знову за дванадцятим столом. Дивіться: у кутку, не в центрі, ніхто не сідає поруч, і навіть узвар мені наливають з іншого глечика. Я бачила, як це зробила шинкарка. Вона не зла. Вона просто знає з книжки, хто я, а в книжці я — отруйниця. Сто одинадцять років — а я досі за дванадцятим столом.

— Завтра на раді я виступлю першою. Кущ дав мені матеріал.

— Я знаю. Він сказав мені це через гілку над шинкарським городом. Він, до речі, просив передати, що «чому» — це ще не «перепрошую», і не чекайте, що завтра все скінчиться. Гнів, який навчався, пам'ятає, скільки коштувала йому ввічливість.

— А чого ви хочете завтра? Правди?

Малефісента довго дивилася в узвар.

— Я хочу, щоб завтра хтось уперше поставив запитання не «чи винна вона», а «чому вона виявилася потрібною». Бо скажу тобі, дівчино, що я зрозуміла за сто років на болоті: прокляття не працює там, де людям не треба зла. Зло — це те, що приходить, коли все інше вже спізнилося. Мене спізнилися запросити на один вечір. А потім мене спізнилися шукати на сто років. Я — не причина вашої казки. Я — штраф за брак приборів.

Аврора повернулася до заїжджого двору (у Веретянах не було готелю, був дім старости, де всі спали в одній кімнаті, тож королівська родина спала там само, і це виявилося окремим виховним заходом, якого ніхто не планував). Перед сном вона вийшла в сад, де на живоплоті чекав клапоть паперу:

«Бачили збори. Сто років тому це село не сміло говорити з королем інакше, ніж "ваша величносте, ми смиренні". Сьогодні вони показали йому мости й сказали про страх. Це краще за все, що ми бачили за сторіччя. Тримайтеся завтра. Будемо слухати.

P.S. Перше правило на дверях залу ("тут не лякають") ми написали самі. Сімдесят років тому. Уночі. Ніхто не знає. Тепер знаєте».

До ради залишалася одна ніч.