Раді Вас бачити!

Аврора вирушила з замку наступного ранку. З нею поїхали Орест, Косеня й один візник, бо Аврора наполягла, що шукати Сомну має саме та група, яку назвала Малефісента: спляча, котра прокинулася, шинкарський син і дівчинка з хащів. Пан Квіт пропонував гвардію. Малефісента відповіла через Проню: «Гвардія — це ті, хто охороняє від страху. Сомна не приймає тих, кого охороняють. Вона відчуває охорону так, як лікар відчуває, що хворому дали заспокійливе, і говорить із ліками, а не з хворим».

Гвардію залишили в замку. Замість неї Малефісента дала Аврорі три листи, запечатані воском із гілки куща, і мовила: «Не відкривай. Віддай, коли зрозумієш, котрий із них для якої миті. Вона навчилася в мене, а я навчилася на болоті: правильний лист у неправильний час — це брехня».

Дорогою Аврора запитувала Малефісенту про ученицю, і всі відповіді занотовувала в записник. Косеня потім, через роки, вела свою книжку про цей виїзд і в першому розділі писала: «Найважче було зрозуміти, що ми шукаємо не злочинницю. Ми шукаємо людину, яка переконана, що рятує світ. Такі не ховаються. Такі стоять на видноті й чекають, поки всі зрозуміють».

Знайшли Сомну на четвертий день, і Малефісента мала рацію: вона була на видноті.

Вона мешкала в місті Східні Брами — другому за величиною місті сусіднього королівства — і працювала в закладі, який називався «Притулок спокою». Це був пансіон. Офіційний, ліцензований, з дозволом на бланку опікунської ради, з печаткою медичного управління. У пансіоні доглядали літніх, важкохворих і — це був його головний благодійний відділ — безнадійно хворих дітей. Пансіон славився тим, що в ньому не чули криків. Усі заклади такого типу славилися сльозами, а «Притулок спокою» — тишею. Сусіди казали: «Там добре вмирають».

Директоркою пансіону була жінка років шістдесяти: спокійна, з рівними, упевненими руками й голосом, яким кажуть «сідайте» так, що сідаєш і відчуваєш вдячність. Вона приймала відвідувачів у кабінеті з квітами на підвіконні, а на стіні висів портрет її вчительки — жінки, обличчя якої на портреті не було видно, бо художник зобразив її зі спини.

Аврора дійшла до цього кабінету під виглядом клієнтки. Так замислював план. Вона прийшла нібито для того, щоб улаштувати в пансіон свою «хвору родичку». Орест удавав слугу, Косеня — хвору родичку (роль вдавалася їй легко: вона й справді була ослаблена тринадцятьма роками життя в хащах, які не зараховували до нормальних років). Сомна прийняла їх, оглянула Косеню, мовила кілька слів про догляд, назвала ціну, нижчу за ринкову, і запропонувала чай.

І під час чаювання вона мовила те, що зруйнувало весь план.

— Принцесо, — сказала вона, наливаючи чай і не підводячи очей. — Сідайте рівніше, стілець хитається. Ваш слуга тримає руку на поясі так, як тримають озброєні люди в прекрасній фізичній формі, а ваша хвора родичка дихає як людина, яка виросла на вересі. Я впізнала вас усіх трьох із порога, бо за одинадцять років знаю обличчя кожного, хто виходив із ваших хащів. Хащі бачили мене щоразу, коли я приходила по підписи, і вони чудово виховані: не показали жодної гілки.

Орест звівся на ноги. Сомна мовила:

— Не вставайте, юначе. Ваш батько знав мене ще до вашого народження. Сідайте, і я розповім вам усе, бо нічого не приховую. Приховувати — це те, що роблять злочинці. А я працюю в пансіоні з печаткою.

Те, що вона розповіла, записано в справі «Про Сомну» на п'ятдесяти шести сторінках, і хоч би як їх скорочували, суть завжди зводилася до трьох історій, які Сомна розповіла по черзі, наливаючи чай: рівно, без пауз, як читають свій текст люди, котрі репетирували його не перед судом, а перед самими собою, роками.

Перша історія була про пансіон. Він не завжди мав печатки. Сорок років тому Сомна прийшла до цього закладу тоді, коли він був притулком для злидарів, де помирали на соломі, і вночі тут кричали так, що сусіди винаймали житло подалі. Вона почала працювати санітаркою. Через десять років — завідувала. Через двадцять — мала будинок, штат, підряд на «тиху доглядову магію» від медичного управління трьох герцогств і лист подяки від самого сусіднього короля, якого потім не знайшли в його архіві, бо згадувати про це стало незручно. Тиша пансіону була її працею. Вона тамувала біль. Не знімала — тамувала, і різницю пояснила так: «Зняти біль — це чари влади. Вгамувати — це чари милосердя. Я не маю права на перші. Другі я взяла собі, бо ніхто їх не хотів: усі прагнуть чарівних мечів, а підписом під чарівною тишею ніхто не цікавиться».

Друга історія була про підписи. Записки, які носили дванадцятеро осіб замком та околицями, були лише вершиною. У трьох герцогствах Сомна збирала підписи сорок років. Підписи давали важкохворі, їхні родини, самотні люди похилого віку й матері, які тримали за руки дітей, котрим лікарі давали тиждень. Кожен підпис зберігався в глянцевій книзі на п'ятсот сторінок, і в книзі була одна умова, надрукована великим шрифтом: «Підписуючись, людина передає своє право на сон у спільний фонд сну. Фонд сну активується, коли сон стане милосердям для більшості». Сомна називала це фондом. Малефісента називала це посівом. Сомна на це заперечила так: «Моя вчителька називала це посівом, коли вчила мене структурі. Але вчителька залишила гнів рости в лісі, а я залишила милосердя рости в книжці. Порівняйте результати».

Третя історія була про термін. І вона була саме тією, заради якої Аврора приїхала.

— Пані канцлеринка Гельсія приїхала до мене місяць тому, — сказала Сомна. — Офіційно. З протоколом. Запитала, чи маю я стосунок до позіхань. Я відповіла: маю. Вона запитала: зупините? Я відповіла: ні. Вона запитала: що вам треба? І ось тут, принцесо, я хочу, щоб ви почули відповідь не з чужих слів. Мені нічого не треба. Фонд зібрано. Підписів — чотириста тисяч дев'ятсот. Насіння закладене в стовбури по всьому лісі, і ваш кущ, до речі, не зміг його виштовхнути: це вже не моя матерія і не його. Це матерія фонду, і вона належить тим, хто підписав. Позіхання — це перша хвиля. Друга хвиля надійде наприкінці весни. А потім королівство спатиме. Рівно, тихо, без болю. І не сто років. Назавжди. Бо милосердя, яке має термін, — це не милосердя.

— А хто вирішував? — спитала Аврора. Вона втримувала голос рівним, і це коштувало їй усього, чого вона досягла за зиму. — Чотириста тисяч людей підписалися. Але хто вирішував, що їхнє рішення — остаточне? Що вони не можуть передумати? Що дитина, яка підписала ваш фонд у десять років, не виросте й не захоче інакше?

Сомна вперше за всю розмову відставила чайник.

— Ви перша, — мовила вона, — хто запитав не "як ви могли" і не "зупиніться". Ви запитали про право передумати. — Вона мовчала довго. — Я думала про це. Сорок років я думаю про це щовечора. І щовечора відповідаю собі так: у дитини, якій лікар дав тиждень життя, немає наступного року, щоб передумати. Милосердя не чекає. Якби воно чекало, воно б не дійшло й до половини тих, до кого встигло.

— То ваша війна не з нами, — повільно сказала Аврора. — Ваша війна — зі строком. З тим, що все має кінець. Ви сорок років будували спосіб зупинити кінець.

— Так.

— І ви не зупинили його. Ви лише зробили так, що кінець настане без свідків.

У кімнаті запанувала тиша. Квіти на підвіконні, як згодом зауважила Косеня у своїй книжці, були єдиним живим у кабінеті, що не позіхало.

— Ви вперше сформулювали це так, — мовила нарешті Сомна. — Сорок років я не знала, чому мені не спиться. Тепер знаю. — Вона підвелася, підійшла до шафи й дістала з неї глянцеву книжку. П'ятсот сторінок підписів. Поклала перед Авророю. — Ось фонд. Я не знищу його, бо підписи належать не мені. Але скажу вам те, чого не казала нікому, навіть собі письмово: у фонду є одна вада, і я її заклала сама, у перший рік, ще ученицею, за вченням моєї вчительки. Вона тоді сказала мені фразу, яку я зрозуміла тільки зараз, коли прийшли ви: "Жодна умова не обходиться без відкупу. Двері, крізь які наслідок може вийти, — це не слабкість. Це різниця між дарунком і загарбанням". Я вписала у фонд відкуп. Один. Він звучить так: "Фонд сну скасовується, якщо той, заради кого він створений, відмовиться від сну публічно, вголос, перед тими, хто підписав".

— Хто "той, заради кого він створений"?

— Не я, — сказала Сомна. — Я це знала, коли писала. Фонд я створила не для старих і не для хворих. Вони — його форма. А створила я його для однієї людини, якої не бачила ніколи, але про яку читала в двадцяти двох передруках. Для красуні, яку сон забрав у розквіті сил. Мені здавалося несправедливим, що весь світ лікується сном, а вона отримала його як покарання. Я хотіла повернути сну гідність. Тепер бачу, що зробила з ним власне відображення. — Вона вперше подивилася Аврорі просто в очі. — Ви спали сто років. Ви маєте право сказати сну "ні". І ось що я вам скажу як умову вашого ж відкупу: скажете "ні" — фонд розсиплеться, і чотириста тисяч людей повернуть собі право на власні сни, включно з правом не спати, коли боляче. Скажете "так", погодитеся, що сон — це милосердя... і фонд стане законом природи. Я чекатиму вашої відповіді до другої хвилі. Це все, що я можу.

Назад їхали п'ять днів, і всі три листи Малефісенти залишилися запечатаними. Аврора не відкрила жодного, бо так і не зрозуміла, котрий призначений для якої миті. Вона мало розмовляла в дорозі. На третій день Косеня не витримала:

— Ви ж відмовитеся. Скажете "ні". Чого думати?

— Тому й думаю, що це здається легко, — сказала Аврора. — Косеню, а якби тобі років через п'ятдесят було боляче так, що вся тиша світу здавалася б милосердям? Ти тоді підписала б. Не тому, що ти боягузлива. Тому, що біль — це аргумент. Фонд Сомни побудований на найчеснішому аргументі, який існує, і тому його так важко розбити. "Ні" з благополуччя — це легко. "Ні" з болю — це те саме "ні", або й ніщо. І я маю знайти, як сказати його так, щоб воно подіяло навіть тоді, коли сказати його буде важче, ніж заснути.

— І як?

— Не знаю, — сказала Аврора. І це було четверте «не знаю», зафіксоване в протоколах за рік, і Косеня, яка вже вела свою статистику замість Проні, записала його й поставила поруч позначку: «найважливіше з чотирьох».

У замок вони повернулися за два дні до другої хвилі. Позіхання посилювалося: пані Дубрава відзвітувала, що період скоротився з чотирьох секунд до трьох із половиною, і що кущ позіхає синхронно, і що, за її спостереженнями, він тримається з останніх сил: у нього в тканині залишилося наснаги відстрочувати другу хвилю на два дні, не більше.

Друга хвиля не настала. Але не тому, що Аврора встигла знайти слова. Вона їх не знайшла й досі, і в цій главі вона їх не скаже. Сталося інше, і про це сповіщає лист, який вартовий приніс уночі перед другою хвилею і який Аврора прочитала вранці вголос на екстреній раді, де засідали вже й пан Говард, і пані Гельсія, і Флора з шістьма феями, і Малефісента:

«Другої хвилі не буде, принцесо. Ми її з'їли.

Не лякайтеся. Пояснюємо. Позіхання — це нитки, сплетені з нашої матерії, і ми не могли їх розв'язати. Але вчора вночі учениця прийшла до нашого коріння. Без записок. Одна. І сказала нам: "Тримайте підписи. Я заберу позіхання собі". І поклала руку на найстаріший стовбур.

Ми мусимо чесно відзвітувати: ми не чинили опору. Ми не знали, чи маємо право. Вона забрала другу хвилю в себе, і тепер вона спить. У нашому стовбурі. Вона має вигляд сплячої людини й спатиме так довго, скільки триматиме дерево. Дерево тримало веретено сто років. Її воно триматиме, здається, довше, бо вона легша за гнів.

Чому вона це зробила — ми не знаємо. Але біля неї залишилася записка, і ця записка адресована вам, і ми не читали її. Ми навчилися не читати чужих листів після вашого "чому".

Авроро. Одна справа скінчилася. Інша почалася, і вона про те, чому людина, яка хотіла назавжди приспати всіх, забрала сон тільки для себе. Подумайте про це. Ми думаємо.

P.S. Гнів, який навчався, здається, навчився останнього: тримати, коли не розумієш. Дякуємо вашому літопису, де ми прочитали, як це робиться».

Записку, яку залишила Сомна, принесли того ж дня. Вона була одна, коротка, тим самим рівним почерком, яким писали показання в пансіоні:

«Принцесо. Ви запитали, хто вирішував. Відповідаю: я вирішувала, поки не зрозуміла, що це і є відповідь, якої я боялася сорок років. Хто вирішував за інших — той уже заснув. Я піду першою, і фонд залишиться печаткою на папері, а не законом у крові. Ваш відкуп чинний. Кажіть ваше "ні", коли будете готові. Я чекатиму там, де я є. Мене навчили, що там, уві сні, теж можна чекати.

С.»

Друга хвиля не настала. Фонд лежав на столі ради, і чотириста тисяч підписів чекали на одне слово, якого Аврора ще не мала.

А до весняного балу залишався місяць.