Спочатку:
На сторінку книги
Дівчину привів не принц і не фея, а швидкий оскар. Оскар прийшов у жовтні, коли кущ скинув перше листя, і приніс листа з митниці сусіднього королівства: «У ваших землях проживає особа без документів, яка має при собі предмет, що за нашим законом про реліквії підлягає конфіскації. Розберіться самі, інакше розберемося ми».
Особа жила в хащах. Не в кущі — у хащах, на їхньому краю, у хатинці, яку збудувала сама з гілок, що їх кущ їй віддавав (це зафіксувала пані Дубрава: «він дає їй гілки добровільно; за двадцять два роки спостереження я бачу таке вперше»). Особі було вісімнадцять років, і звали її Косеня.
Її історія була короткою й дивною — як і все, що росте без нагляду. Її мати була паломницею: жінкою, яка під час столітнього сну прийшла до хащів, бо в сусідніх селах казали, ніби в сплячому замку чути спів. Мати Косені слухала цей спів двадцять років, потім народила дитину від чоловіка, якого ніхто з паломників не знав на ім'я, і померла, коли дівчинці виповнилося п'ять. Косеня виросла в хащах. Її вигодовували паломники по черзі, а згодом — як з'ясувалося пізніше — до цього мав стосунок і кущ: гілки, які він давав, виявилися повними їстівного насіння. Пані Дубрава, перевіривши його, мовила, що такого сорту вересу не існує, і той, хто його вивів, дуже хотів, щоб дитина вижила.
Отже, Косеня виросла на співі, який чувся зі сну замку, та на казках, які їй розповідали паломники. Але паломники розповідали по-різному, тож дівчинка вибрала собі той варіант, який знайшла сама — у футлярі, вбитому в стовбур найстарішої гілки. У футлярі лежала книжка. Друкована, дорога, з двадцятьма двома передруками — та сама найпопулярніша версія, де королівство заснуло не через прокляття, а через власні лінощі. На титульній сторінці було написано ім'я власника, і це ім'я згодом стало відправною точкою розслідування, але про це пізніше.
Книжка називалася «Істинна історія Сплячої красуні, записана зі слів очевидців». І Косеня, яка не мала жодного очевидця, крім цієї книжки, вірила їй дослівно.
Її привели в замок (кущ розступився перед нею так широко, як не розступався ні перед ким, аж до візиту Малефісенти), і перше, що вона зробила в тронній залі, було аж ніяк не поклоном. Вона поставила перед Авророю предмет, який вилучила з митниці, і мовила:
— Я прийшла віддати. Це ваше. І ось лист із митниці: вони кажуть, це реліквія і має бути в музеї. Але це не так. Я знаю, що це не так. Це веретено, яке вас убило.
На подушці з червоного оксамиту лежало веретено. Старе, темне, з цяткою на вістрі — цяткою, яка не була ні брудом, ні іржею. Пані Дубрава, яку викликали негайно, довго розглядала цятку через лупу й нарешті мовила:
— Це не речовина. Це залишок чарівної матерії. Сто років у живому дереві. Я раніше думала, що веретено зникло після прокляття. Здається, кущ його зберіг.
Кущ цього не підтвердив і не спростував. Він підтвердив це пізніше, у листі, і формулювання його листа пояснювало більше, ніж усе розслідування разом узяте: «Ми не знали, що тримаємо. Гнів зберігає причини. Веретено було причиною. Коли королівство прокинулося, причина залишилася без діла, і ми сподівалися, що дерево її перетравить. Дерево не впоралося. Тож ми дали його тій, яка принесла вам найбільше "чому". Вона має це донести сама. Це частина викупу».
Проблема почалася не з веретена. Проблема почалася за вечерею, коли Косеня, яку посадили за стіл (поруч, не за дванадцятим — замок цього правила вже навчився), дивилася на Аврору з таким виразом обличчя, що навіть павич перестав їсти.
— Ви не така, — сказала вона нарешті. Не грубо. З розгубленістю людини, яка знайшла помилку в розрахунку.
— У якому сенсі? — спитала Аврора, хоча й здогадувалася.
— У книжці написано, як усе було. Ви спали вродлива. Ви прокинулися вродлива. Принц прийшов, ви зрозуміли все одразу, бо красиві зрозуміють одразу. Ваші батьки заплакали від щастя, і ви всі жили довго й щасливо. А ви зараз... — Косеня шукала слово й знайшла точне, як знаходять слова діти в хащах, котрі навчаються мови від життя, а не з книжок: — Ви зараз запитуєте.
— А що, за книжкою красиві не запитують?
— Ні. За книжкою вони знають. Знають, хто вони. Ви ж... — вона глянула на Аврору, на короля, на канцлера, на келихи. — Ви всі ніби вперше бачите власний замок. Мене такий замок не цікавить. Мене цікавив замок із книжки. Я жила біля нього вісімнадцять років заради замку з книжки, а он там, за тими дверима, канцлер сперечається про п'ятий день тижня.
Це було сказано без злості, і саме тому влучило боляче. Аврора, яку за місяць не зачепив жоден суд і жодна претензія, відчула, як червоніє від слів дівчини, котра виросла в хащах.
Косеня залишилася в замку не за власним бажанням. Пан Квіт зафіксував проблему юридично: особа без документів не може бути виселена й не може бути зареєстрована, бо для реєстрації потрібне місце народження, а місце народження — хащі, які тепер є юридичною особою й не мають реєстру. Питання особи без документів, народженої іншою юридичною особою, не мало прецедентів. Пан Квіт сказав, що це найкраща справа в його кар'єрі, і почав її розслідувати, а доти Косеню вирішено було «тимчасово утримувати при дворі як свідка».
Тимчасове утримання тривало два роки. За цей час Косеня зробила для замку більше, ніж зробила б будь-яка свідома реформа — адже вона була єдиною людиною в краї, для якої сто років пробудження означали одне: казка скінчилася. А казка, за книжкою, закінчувалася весіллям та обіцянкою «жили довго й щасливо», тож усе, що було далі, вона вважала чужим вторгненням у чужу книжку.
Вона писала скарги. Косеня писала скарги щотижня — грамотно (її вчила паломниця, яка знала грамоту), у двох примірниках: один панові Квіту, другий — Аврорі. Скарги починалися словами: «У вашій книжці написано», а далі перелічувалося: у вашій книжці написано, що принцеса танцює на балах, а принцеса Аврора сидить на радах; у вашій книжці написано, що фея переможена, а фея ходить у місто й бере хліб, як усі; у вашій книжці написано, що сон був прокляттям, а кущ, який приніс веретено, поводиться як родич.
Аврора не відповідала на скарги два місяці. Вона боялася відповіді. Потім відповіла на тринадцяту скаргу, і цю відповідь згодом друкували в шести виданнях, хоч вона й складалася лише з трьох речень:
«Ти маєш рацію. Замок із книжки не існує. Він ніколи й не існував: книжку писали люди, які не були там, і їм потрібна була історія, а не замок. Але я скажу тобі те, чого немає в книжці: замок, який є, хоч і запитує замість того, щоб знати, — це перший замок, де хочуть запитувати. Хочеш робити його гіршим за книжковий — залишайся. Хочеш робити його справжнім — приходь на раду й запитуй разом із нами».
Косеня прийшла на раду через два тижні. Сіла в кутку (звичка сідати в кутку вже мала в замку свою традицію). І поставила своє перше запитання, яке пан Квіт заніс до протоколу рядком 41 і яке через рік стало головним питанням справи про веретено:
— Якщо прокляття знято, а веретено залишилося, то що в ньому? Прокляття живе в речі чи в нас?
Запитання не мало відповіді. Але саме після нього Аврора наважилася на те, що відкладала з першого дня: розслідування. Веретено мусило бути досліджене, бо на ньому залишилася чарівна цятка, і хтось за сто років цю цятку вкрав із замку, приніс у хащі й вбив у дерево. А до злодія в замку мали лише одне запитання: навіщо зберігати причину, якщо подія вже відбулася?
І тут виявилося, що книжка Косені «Істинна історія Сплячої красуні, записана зі слів очевидців» була найкращим документом розслідування. Бо на титульній сторінці стояло не лише ім'я. Там стояла й дата, і ця дата була такою, якої в замку не знали: книжку було написано на тридцятому році сну. Роком, коли згорів архів.
Людина, яка написала найпопулярнішу в краї брехню про сплячий замок, була в хащах на тридцятому році сну. І залишила там книжку, і футляр, і одну доньку паломниці, і одну дитину, яку вигодував кущ насінням, якого не існує.
Ім'я автора на титульній сторінці звучало так: «Записано зі слів очевидців Говардом із Веретян».
Батьком Ореста. Шинкарем. Тим самим, який «постачав на болото свічки, навіть коли гас не горів».
До зимових рад залишалося чотири місяці.
