Спочатку:
На сторінку книги
Фонд Сомни Аврора мала прочитати у Верховній раді, і Верховна рада призначила це засідання на другий тиждень після весняного балу. Так вирішили не тому, що бал був важливіший за фонд. Так вирішили тому, що рада з'ясувала: у фонді чотириста тисяч підписів, і це означало, що в справі мають бути почуті й ті, хто підписав. А збирати представників підписантів мали з трьох герцогств, що вимагало цілого місяця.
Але найманий герой приїхав раніше, ніж зібралася рада, тож до ради справа вже не дійшла в тому вигляді, як планувалося.
Його запросили. Це важливо підкреслити, бо пізніше у трьох друкованих виданнях з'явилася версія про «вторгнення найманого героя», і ця версія була брехнею, яку згодом спростовував сам герой. Його запросив пан Машко. Юрист, який двадцять років готувався до справи про кущ, після завершення цієї справи виявив, що в нього з'явилася нова клієнтура. І нова клієнтура прийшла до нього сама: батьки хворої дівчинки з третього герцогства, які підписали фонд Сомни, коли доньці давали тиждень життя. Але донька не померла й живе вже восьмий рік, тож батьки мали запитання: «Чи дійсний наш підпис, якщо милосердя, заради якого ми підписувалися, не настало?».
Пан Машко прийняв справу, і в першу ж ніч у своїй конторі зрозумів те, що потім писав у преамбулі позову: «Фонд має відкуп. Але відкуп — це двері. Двері мають відчинятися зсередини. Зараз у мене є чотириста тисяч людей, які чекають на слово однієї принцеси, і це не двері. Це стіна з однією шпаркою, розмір якої визначає одна особа. Я зобов'язаний дати підписантам власний голос, бо закон про бездіяльні престоли навчив мене одного: усяка влада, яка вирішує за інших, спить».
І він запросив героя. Не для бою — для статусу. У трьох герцогствах існував закон про публічні розслідування: будь-який спір мав право на публічного арбітра з «непорушною репутацією подвигу». Репутація подвигу була категорією, яку затверджувала Гільдія героїв, і Гільдія мала список із тридцяти осіб, чия репутація була непорушною. Жоден із тридцяти не міг бути підкуплений, бо підкуп позбавляв подвиг його статусу, а статус подвигу — це весь сенс цієї професії.
Із тридцяти осіб Гільдія запропонувала трьох, і всі три пропозиції дивним чином стосувалися замку: один колись ходив на дракона, який мешкав під цими землями ще до прокляття; другий був тим самим Говардом із сусіднього герцогства, який одинадцять років ходив уздовж хащів і якого пам'ятала Малефісента; третій...
Третій приїхав сам, і решта варіантів вже не мала значення.
Його звали Барінварт. Барвінок для своїх — за назвою батьківського шинку в гавані південного герцогства. Він прибув на восьмий день, за тиждень до ради, з двома возами обладнання, помічницею на ім'я Проня-молодша (жодного стосунку до Проні канцелярської, повний збіг, який пан Квіт заніс до протоколу з приміткою: «повний збіг, не коментувати») і з прайсом на аркуші, який він вручив просто на брамі.
Прайс був викарбуваний на латунній табличці, і Аврора прочитала його, стоячи на мурі й дивлячись униз, на подвір'я:
«Аудит казки, повний, із висновком: 200 золотих.Аудит казки, короткий: 50.Оцінка подвигу в чужій історії: 100.Пробудження сплячої красуні, стандартне: 300.Пробудження сплячої красуні, якщо вже розбуджена: 100 (знижка за відсутність роботи).Консультація щодо прокляття, усна: 30.Присутність на весіллі як герой-учасник: 150.Присутність на весіллі як глядач: 50.Присутність на весіллі як гостя, яка розчулилася до сліз: 20».
Аврора прочитала прайс двічі, потім зійшла вниз і мовила так, як гість, що має такий прайс, заслуговує бути привітаним:
— Пане Барвінку. Ваш прайс — це найчесніший документ, який нам привозили за цей рік. У ньому навіть є знижка за відсутність роботи.
— Чесність у прайсі — це моя професійна етика, пані принцесо, — сказав Барвінок. Він був високий, сивий, з обличчям, на якому за сорок років професії карбувалися такі риси, що його легко було уявити на старовинній гравюрі. — І я мушу сказати вам відразу, щоб не витрачати ваш час і мої двісті золотих: у вашій історії я не бачу подвигу. Я бачу адміністрування. Пробудження сплячої красуні я бачив чотири рази. У трьох випадках із чотирьох воно закінчилося так само, як у вас: радами, протоколами й розмовами про підлогу. Це нормальний перебіг подій. Казка закінчується на поцілунку, а життя починається з миття підлоги. Ніхто не пише про це книжок, бо книжок про миття підлоги не купують.
— І ви їдете заради двохсот золотих за це визнання?
— Ні. Я їду, бо пан Машко запросив мене арбітром у справі фонду, і в прайсі це сто золотих — рядок четвертий. Але спершу я маю виконати обов'язок арбітра: оглянути всі документи. І я мусив приїхати раніше, бо маю одну зустріч, про яку ви не знаєте. Я маю поговорити з кущем. Без вашої участі. Це моя процедура: арбітр розмовляє з територією наодинці.
Розмова з кущем відбулася вночі, і ніхто не чув її, крім вартового, який приніс потім листа на мур. І цей лист згодом був доданий до справи як доказ репутації героя. Ось він:
«Ми розмовляли з героєм чотири години. Він прийшов без зброї, сів на корінь і сказав: "Я прийшов послухати територію, бо така моя процедура". Ми розповіли йому все. Він слухав так, як не слухав ніхто, крім принцеси: не перебиваючи, із запитаннями "що ви відчували", а не "що ви робили". На прощання він вимовив фразу, яку ми записуємо у свій літопис (у нас тепер є літопис; його приносить Косеня):
"Я за сорок років професії зрозумів одне: подвиг — це те, що робить людина, коли не знає, що вона цього не зможе. А адміністрування — це те, що робить людина, яка знає. У вашій історії, принцесо, я не бачив ані того, ані іншого. Я бачу третє, і цього в Гільдії немає в прайсі. Я маю додати рядок"»*.
На ранок, у день ради, прайс героя мав новий рядок, викарбуваний за ніч у місті:
«Присутність при народженні нової речі, що не має назви: безоплатно. Таке буває раз на професійне життя».
Рада щодо фонду зібралася в понеділок, і вона мала бути найважливішою радою року. Але склалася інакше, ніж планували, бо за день до неї сталося те, про що не пише жоден протокол, але про що знає кожен, хто жив у замку того тижня: Малефісента пішла до куща. Одна. Уночі. І кущ розступився перед нею, і вона пройшла до найстарішого стовбура, де спала Сомна, і просиділа там до ранку. Ніхто не знає, про що вони говорили, бо Сомна спала, і навіть Малефісента не знає, чула її учениця чи ні. Але Малефісента вранці сказала Аврорі одну фразу, і ця фраза була пізніше викарбувана на пам'ятній дошці в залі ради:
— Дівчино, я сорок років думала, що мій найбільший промах — це те, що я не встигла дати учениці відкуп. Тепер знаю, що помилялася. Мій найбільший промах — це те, що я не встигла дати відкуп собі. Вона забрала сон собі, бо ніхто не дав їй його як дар. Я прокляла немовля за прибор. Вона прокляла себе за милосердя. Ми — дві заручниці однієї біди, дівчино, і одна з нас має нарешті сказати правду першою: милосердя без запрошення — це те саме, що кривда без відкупу. Я маю це сказати першою собі.
Аврора відповіла те, що потім викарбували під першою фразою:
— Пані Малефісенто, ви маєте право не казати це собі. У вас був строк давності сто одинадцять років. У мене немає строку давності для того, щоб чекати, поки ви будете готові.
Рада щодо фонду відбулася у вівторок. На ній виступили: пан Машко (позов від імені семи підписантів, які хочуть відкликати свої підписи), пані Гельсія (доповідь про те, що фонд порушує закон про договори, бо умова «назавжди» без права виходу — це не договір, а капітуляція), пан Зоремир (розрахунок: чотириста тисяч підписів — це сорок відсотків дорослого населення трьох герцогств, і це не фонд, а держава, а держава без права виходу — це не держава, а в'язниця), пан Говард (свідчення очевидця, який написав першу книжку про ці події й тепер мав писати другу) та Орест, який говорив останнім і сказав лише одне речення, яке пан Квіт заніс до протоколу рядком 89:
— Фонд Сомни — це моя стара легенда, тільки в державному масштабі. Вона теж будувала історію, яку хотіла розповісти, а не життя, яке треба жити. Різниця в тому, що її історія має чотириста тисяч сторінок підписів, а моя мала один прайс, і на ньому написано: безоплатно.
Барвінок як арбітр мав виступити після всіх, і всі чекали його слів, бо арбітр із непорушною репутацією подвигу вирішує такі справи. Він встав, подивився на зал і сказав:
— Мене запросили вирішити. Я вирішувати не буду. Я поясню чому. Арбітр вирішує спори про те, що вже сталося. Але в цій справі нічого не сталося: фонд існує, сон не настав, підписи чинні, відкуп чинний, і все це чекає на одне слово, яке має сказати людина, яку я бачу ось тут, у першому ряду, і яка сама не знає, яким буде це слово. Арбітр не вирішує майбутнє. Арбітр робить те, що я зроблю зараз: він оголошує формулу. Формула така: фонд діє, доки принцеса не скаже своє слово, і принцеса має право сказати його в будь-який час, у будь-якому стані, навіть під час болю, і це слово буде чинним навіть тоді, коли вона сама вже не зможе його повторити. Формула записана. Підписую. — І він підписав формулу й додав: — І я залишуся в королівстві до балу, бо в прайсі є новий рядок — рядок дев'ятий, і я хочу бути присутнім при народженні нової речі, що не має назви. Знижки за відсутність роботи не буде: робота, здається, тільки починається.
А увечері Аврора пішла до куща. Одна. І просиділа біля найстарішого стовбура, де спала Сомна, до ранку. І те, що вона там сказала, не чув ніхто, крім куща, і кущ ніколи не писав про це ні в літописі, ні в листах. Це одне мовчання стало єдиним мовчанням у всій історії королівства, яке кожен переповідає по-своєму.
Уранці кущ передав через вартового лист, і цей лист був останнім, що запускало останній місяць:
«Вона чула. Учениця чула вас увесь час, принцесо. Дерево тримає не тіло, дерево тримає слова. Вона чула ваше "не знаю" від вересня, і ваші примітки на берегах, і ваші шість листів, і все, що ви говорили біля стовбура вчора. Дерево тримає слова, принцесо, і це погана новина для всіх, хто думає, що розмовляє наодинці.
Але це й добра новина: вона чула й те, що ви не знайшли слова. І вона написала відповідь ще там, у пансіоні, до того, як прийшла спати. Ми знайшли її в стовбурі, у футлярі (кущ має тепер три футляри в стовбурах, це вже система, і пані Дубрава нарахувала систему із семи футлярів по всьому лісу). Записка читається так:
"Формула героя чинна. Фонд чекає на слово. Але я маю сказати вам те, чого не казала нікому: слово, яке ви шукаєте, не має існувати. Немає слова, яке покриває сто років сну, чотириста тисяч підписів і один пансіон із печаткою. Немає слова, яке покриває милосердя без запрошення. Шукайте не слово. Шукайте не милосердя й не відмову. Шукайте запрошення. Мене ніхто не запрошував нікуди, принцесо. Фонд був моїм запрошенням до людей, які не запрошували мене. Ваше "чому" я чула крізь дерево й зрозуміла: запрошення — це те, що розрізняє дар і загарбання. Дар — це те, що дають запрошеному. Запрошення — те, що дають тому, хто сидить за дванадцятим столом.
За дванадцятим столом сиділа я сорок років у пансіоні... — тут почерк рівний до кінця, але десь тут на папір щось впало, і кущ, який не читає чужих листів, передає як є: "на папері щось крапнуло, ми передаємо як є": — ...за дванадцятим столом сиділа я сорок років у пансіоні, і за дванадцятим столом сиділа чарівниця сто одинадцять років тому на хрестинах. Дві жінки за дванадцятим столом. Одна з них тепер спить у дереві, інша просиділа століття в кутку. Дівчино, я чула всі ваші листи, і я запрошую вас у сон, де я є. Приходьте в сон. Дерево тримає слова, і вві сні слово, якого не існує, може існувати. Чекайте на запрошення вві сні. Я чекаю"»*.
До балу залишалося три тижні. І вперше за всю цю історію замок мав справу не з листом, а із запрошенням уві сні. Пан Квіт, прочитавши записку, сказав Проні фразу, яка потім потрапила до його мемуарів на сторінку 200:
— За свою кар'єру я реєстрував запрошення на свята, запрошення до суду, запрошення до справи. Я ніколи не реєстрував запрошення вві сні. Скажіть принцесі, що я не знаю, як реєструвати запрошення вві сні, і що я вперше в житті не знаю, як реєструвати документ. Уперше. Я буду її першим відвідувачем цієї нової категорії, якщо вона дозволить.
До балу залишалося три тижні.
