Спочатку:
На сторінку книги
Вона приїхала за сімнадцять днів до осені, і приїхала не таємно, як чекали всі, а поштою. Тобто спочатку надійшов лист, потім з'явилася вона, і проміжок між листом і її появою був саме такий, щоб отримувачі встигли обговорити послання, але не встигли виробити план дій.
Лист було написано тим самим охайним почерком, яким писали покажчики в хащах і претензію номер шістдесят один.
«До королівської родини, адміністрації та інших осіб, які вважають себе причетними.
Попереджаю про свій візит, бо вважаю несподіваність інструментом тих, кому немає чого сказати. Прибуду в четвер. Маю документи.
Ваша Малефісента.
P.S. Прошу не готувати церемоній. Відтоді, як мене вже раз не запросили, я маю алергію на урочистості».
Аврора прочитала листа вголос на раді, і рада провела ті чотири дні, які залишалися, у стані, що його пан Квіт заніс до протоколу як «підготовка до прийому особи невизначеного статусу». Це формулювання подобалося всім, бо дозволяло нічого не вирішувати.
Статус і справді був невизначений. За законом 1712 року вона вважалася злочинницею, чия справа не має строку давності. За сучасними нормами за хащами вона була феєю, а фей судили. За казкою вона була злом, а зло, як уже засвідчив друкарський досвід, добре продається в десяти версіях з одинадцяти. І жоден із цих трьох статусів не був тим, із яким можна спокійно сісти за стіл.
У четвер вона прибула о десятій ранку. Пішки. Через головну браму, яку для неї відчинили (кущ розступився перед нею на всю ширину дороги й, як зауважив герольд, який спостерігав із муру, зробив це швидше, ніж робив для короля).
Виглядала вона зовсім не так, як її малювали в одинадцяти друкованих версіях. У десяти з них її зображували старою каргою з костуром. В одній — найточнішій — юною красунею з очима кольору грози. Правда була посередині й нікого не влаштовувала: жінка років п'ятдесяти на вигляд, у сірій дорожній сукні, із торбою через плече й палицею, яка при погляді з іншого ракурсу виявлялася тростиною, а з третього — звичайною гілкою, яку несли, бо з нею зручно ходити.
Її провели до тронної зали. Рада зібралася в повному складі: король, королева, канцлер, Зоремир, пан Квіт із Пронею (вона — з протоколом), Орест біля дверей і Аврора на своєму місці, яке вже ніхто не оскаржував.
Малефісента оглянула залу, зупинила погляд на королівському подружжі, на Аврорі, потім на панові Квіті й мовила:
— Документи мають два чиновники. Добре. З чиновниками простіше.
Вона сіла без запрошення, дістала з торби папку — стару, з обвугленими краями — і почала так, як починають люди, які репетирували цю розмову довше, ніж живе будь-яка людина:
— Сто одинадцять років тому мене запросили на хрестини. Дозвольте уточнити: не запросили. Мене викликали, як викликають санітарку, коли в домі щось померло. Лист був. Я його зберегла.
Вона поклала на стіл перший документ. Королева прочитала його й зблідла, бо почерк на папері був її власний. Лист відправляла вона, і в ньому було написано: «Феє, з'явіться на хрестини спадкоємиці. Приборів не залишилося».
— Усім іншим вислали золоті прибори в подарунок, — сказала Малефісента спокійно. — Мені вислали повістку без подарунка. Далі. На хрестинах мене посадили за дванадцятим столом. Я знаю, ви зараз скажете, що дванадцятого столу не було. Був. Його принесли для мене з кухні. Кухар Пампон тоді ще мав совість, і я бачила з його обличчя, що йому соромно. Пампоне, — вона гукнула в бік дверей, бо кухар, як виявилося, стояв там усю розмову, — тісто в тебе зараз краще, ніж тоді?
— Наскільки це можливо, пані, — мовив Пампон із дверей, і пан Квіт заніс до протоколу: «Свідок присутній, підтверджує частково».
— Далі. Після хрестин мене оголосили померлою в другому літописі. Я читала. Переписувач написав «відбулася» й поставив крапку, а пляму від свічки потім сприймали за знак долі в трьох друкованих виданнях. Це була не доля. Це була свічка.
Аврора підняла очі. Пляма з літопису, над якою вона писала свої примітки... Малефісента помітила цей погляд і кивнула — коротко, як кивають люди, які багато років збирали факти й звикли, що факти нікого не цікавлять.
— Тепер про саме прокляття, — сказала вона. — Я хочу, щоб ви це записали, дівчино, слово в слово.
Проня занотовувала.
— Я не накладала смерті. Я накладала термін. Про веретено в шістнадцять років — так, я це сказала, і я не збираюся робити з цього таємницю, бо таємниці я вже відбула. Але в старому фейському праві, якого тут ніхто не знає (бо воно написане мовою, якої тут ніхто не вчить), прокляття має чітку структуру: умова, наслідок і пункт про відкуп. Я вписала відкуп. Він звучав так: «Якщо хтось покохає її достатньо, щоб прийти за нею крізь те, що виросте з мого гніву, сон скінчиться раніше терміну». Сто років — це був строк за замовчуванням, якщо відкуп не спрацьовує. Він спрацював на сімдесят восьмому році. Принц прийшов на двадцять другому році сплячого терміну, бо в хащі його привела не любов, а історія, і чари це розрізнили, — вона глянула на Ореста, який не заперечував, бо не мав чим. — Але хтось усе одно прийшов би. Говард із сусіднього герцогства ходив уздовж хащів щоліта одинадцять років поспіль. Я бачила його з-за дерев. Він не знаходив дороги, тому що шукав не дорогу, а дівчину. Різницю чари теж розрізняють.
У залі запанувала тиша. Король першим знайшов голос, і голос його був не таким, як від нього чекали:
— Якщо ти не хотіла її смерті... навіщо взагалі це зробила?
— Бо мене викликали листом без подарунка й посадили за дванадцятим столом, — сказала Малефісента. — Не тому, що в скарбниці не залишилося приборів, ваша величносте. Того року приборів вистачило на дев'ять фей. Мені їх не вислали, бо канцелярія, — вона кивнула на канцлера, який почав дуже уважно вивчати стелю, — вирішила, що зі старої феї, яка живе одна на болоті, немає як узяти подяку. За дар чарівниці не треба платити, коли чарівниця бідна. Це не моя теорія. Це запис у ваших же реєстрах — рядок, який я витребувала через адвоката в сусідньому королівстві, бо ваша канцелярія згоріла разом із половиною архіву на тридцятому році сну. Хто підпалив архів — питання окреме. Я підозрюю, що це зробили для того, щоб не довелося мені нічого платити.
— Яким чином ти...
— Я живу поруч, ваша величносте. Сто років поруч. Я бачила, як ваш замок заростав. Я бачила, як кущ ріс. Кущ, до речі, — це моя робота, і нарешті ми дійшли до цього.
Вона розкрила папку повністю. Останнім документом виявився не папір, а карта. На карті було зображено хащі, і їх було розмічено, як розмічують поля: межами, ділянками, цифрами.
— Коли я накладала термін, я мала кудись подіти гнів. Гнів — це матерія. Дурні казки про це мовчать, бо казкарям ніхто не платить за фізику. Гнів став кущем. Я його не планувала, я його не контролювала після другої ночі. Він виріс і почав жити сам. І ось що я хочу сказати, і це, — вона подивилася на Аврору, — стосується тільки тебе.
Вона відсунула карту.
— Кущ пише покажчики. Кущ подав претензію номер шістдесят один. Кущ листується охайним почерком. Я не знаю, хто це робить. Здається, я маю підозру, але підозра без доказів — це те, з чого починаються несправедливі суди над феями, а я в цьому питанні тепер принципова. Але знай: поки я стою тут, кущ стоїть там. Він ріс, поки спало королівство, тому що гнів мав кудись рости. Тепер королівство прокинулося, і своїм указом, дівчино, — а саме четвертим пунктом, — ти його зачепила. «Казка не має строку давності, але має межу». Він написав тобі, що читав це. Це була не ввічливість. Це був звіт.
— Звіт про що?
— Про те, що гнів знайшов межу. Знайшов, бо хтось її написав у державному акті, — Малефісента забрала карту, склала папку, і її руки вперше за всю розмову зробили зайвий рух — як у людини, яка хвилюється. — Сто років я вважала себе злом, тому що так було зручно всім, включно зі мною. Три місяці тому я прочитала твої укази, які мені принесли з поштової станції, і вперше за сто років не знала, чим я є. Тому я тут. Мені потрібен статус, дівчино. Не прощення — прощення дають тим, хто просить, а я не просила й не збираюся. Статус. Судовий, письмовий, з протоколом, у якому буде записано все: лист без приборів, дванадцятий стіл, пляму від свічки, структуру прокляття і двадцять два передруки брехні про мої лінощі. Я хочу, щоб хтось уперше розібрав цю справу за правилами, а не за страхом.
Пан Квіт підняв руку, як у школі. Це було його звичайне запитання, і всі його вже знали:
— У вас є документи?
— У мене папка, — сказала Малефісента. — Найкраща папка в королівстві. Сто років збирання. І ще одне, — вона встала, і палиця в її руці на мить стала тим, чим була колись, а потім знову перетворилася на гілку. — Через сімнадцять днів осінь. Приїде справа престолу, і в ній буде питання про мене: судити, вигнати чи використати. Вирішуйте швидше. Я чекатиму в місті, у корчмі «Сухе веретено», — вона усміхнулася вперше, і усмішка виявилася зовсім не зловісною. — Господар назвав корчму так на мою честь. Дурень. Я з ним порахуюся.
Вона пішла. Брама за нею зачинилася без гуркоту.
Аврора сиділа, дивлячись на карту, яку забули забрати з половини столу. На ній, у кутку хащів, тонкою лінією було позначено щось підписане двома словами: «не чіпати».
Вона піднесла карту до світла. Підпис стояв над місцем, де в дійсності росла найстаріша частина куща — та сама, з третьою гілкою від північної стіни.
До осені залишалося сімнадцять днів.
