Спочатку:
На сторінку книги
Говарда з Веретян викликали до замку не повісткою. Його викликали листом, який Аврора писала сама, і в ньому було одне речення: «Пане Говарде, ми знайшли вашу книжку. Приїдьте розповісти, якою вона була до друкарні».
Він прибув через чотири дні. Приїхав власним возом, із бочкою вина як подарунком (грошей за плату не брав — цього він не робив ніколи) і з виразом обличчя людини, яка двадцять два передруки чекала на це запрошення й вже перестала вірити, що воно колись надійде.
Його приймали не в тронній залі. Аврора наказала прийняти його в бібліотеці, за столом, на якому лежала книжка Косені. Це було рішення не для гостя. Це було рішення для книжки: вона мусила побачити свого автора.
Говард побачив книжку й сів без запрошення, бо ноги перестали його тримати.
— Двадцять два передруки, — мовив він. — Я знав. Мені щороку возять новий, щоб я подивився, як ще далі перекрутили мій текст. Я щороку його купую. У мене вдома двадцять дві копії, вони стоять у гардеробній, і відвідувачі думають, що я пишаюся.
— Ваш рукопис існує? — спитала Аврора.
— Існує. Три примірники. Один у мене. Один я віддав на болото — жінці, яка все знала. Один... — він подивився на стіл, потім на Косеню, яка сиділа в кутку, своєму новому постійному кутку. — Один я поклав у футляр і забив у стовбур. Для того, хто зможе дістатися. Я тоді думав: хтось же колись прокинеться. Нехай прокинеться з правдою, а не з тим, що продають на ярмарку.
Косеня підняла голову. Її книжку, її єдину правду про світ, тепер називали тим, що продають на ярмарку. Але вона мовчала, бо вже навчилася в замку, що спершу слухають, а потім сперечаються.
Те, що розповів Говард, занотовував пан Квіт, і цей запис згодом став тридцять другою сторінкою справи про веретено.
Тридцятий рік сну. Говард був тоді молодим чоловіком, який успадкував шинок і батькові борги. Борги він виплачував як умів, і однією з його клієнток, якій він возив товар, була болотна сусідка: свічки, гас, сіль, потім зошити, папір. Малефісента платила. Платила чесно й навіть надто точно, і з часом між шинкарем та феєю склалися стосунки, які не мали назви в жодному словнику: не торгівля, не дружба, а взаємини двох людей, яких обидва світи зробили зайвими.
— Вона мені розповіла все, — сказав Говард. — Про лист без приборів. Про дванадцятий стіл. Про структуру прокляття — з відкупом, про який ніхто не знав. Я записав. Я вмів писати, мій дід був писарем. І я пішов із цим рукописом у сусіднє герцогство, де була друкарня. Я думав: правда, якщо її надрукувати, перестане бути правдою лише однієї людини. Людина не може протистояти казці. Книжка — може.
Друкар, якому він віддав рукопис, звався пан Лімб. Він прочитав рукопис за одну ніч, уранці покликав Говарда й сказав фразу, яку той потім повторював двадцять два роки поспіль — щоразу все точніше:
— Пане Говарде. Ваша книжка правдива. Тому вона не продаватиметься. Правда — це знання, а продається бажання. У вас є два персонажі, яких усі знають: чарівниця, яку можна ненавидіти, і королівство, якому можна співчувати. Але у вашій версії чарівниця має причини, а королівство має провину. Це не бажання, пане. Це робота. Люди куплять книжку, якщо чарівниця буде злою без причин, а королівство засне через власні лінощі. Тоді читач зможе заснути з думкою, що сам він до таких лінощів не здатний.
— І ви погодилися? — спитала Аврора. У її голосі не було осуду. Був інтерес людини, яка сама останнім часом підписує документи, де одні слова замінені іншими, і знає, чому це робиться.
— Я погодився на компроміс, який став брехнею, — сказав Говард рівно. — Він залишив структуру прокляття. Залишив веретено й століття. Він викинув болото, лист, столи й причини, а замість причин написав «лінощі королівства». Я отримав гонорар, який утричі перевищив борги шинку. І я взяв його. — Він подивився на короля, який був присутній на цій розмові — як тепер був присутній кожен, хто мав стосунок до справи. — Ваша величносте, я скажу це вголос, бо двадцять років казав це тільки стінам шинку: я взяв гроші за брехню про ваш дім. Я не вибачаюся, бо вибачення без відшкодування — це те саме, що ваше «жаль» без «просимо». Я повернув би гонорар, якби знав, кому. Тепер знаю: за вашою ж формулою з указу, четвертим пунктом. Казка не має строку давності, але має межу. Я хочу знайти межу.
— Який зміст мав ваш третій примірник? — спитав пан Квіт. Це було його професійне запитання, і воно було головним: у справі про веретено рукопис був документом.
— Повний. Інакший. У ньому, — Говард подивився на Малефісенту, яка прийшла на розмову, бо її викликали як зацікавлену особу, і сиділа не в кутку, а за столом, бо Аврора пересадила її своїм другим рішенням того дня, — у ньому вона була не злом, а умовою. Прокляття в рукописі називалося не прокляттям. Воно називалося «столітнім договором». З умовою про відкуп. І останній розділ у ньому не був казковим. Він був рахунком. Списком того, що королівство боргувало феї: один прибор, один стіл, одна танцівниця на свято, яку можна було б запросто запросити з болота, бо вона тоді ще танцювала. Я перерахував усе. Я думав: коли-небудь хтось сидітиме за цим рахунком і заплатить.
Аврора довго мовчала. Потім спитала те, заради чого починалася ця розмова:
— Пане Говарде. Малефісента сказала нам, що одинадцять років поспіль уздовж хащів ходив чоловік на ім'я Говард. Вона вважала вас сусідом із герцогства. Ви йшли до замку?
— Я йшов до неї, — сказав Говард. — Я ходив уздовж хащів одинадцять років, бо по той бік, через болото, я їй уже все сказав. А в хащах хотів побачити те, про що писав. Вхід, про який у моєму рукописі не було жодного слова, бо я його не знав. Я шукав дорогу одинадцять років, пане, і кущ не пускав. А потім пускає якогось хлопця з шинку, — він глянув на Ореста, і погляд не був злим, але це був особливий погляд, — тому що хлопець ішов «заради історії». Я писав історію двадцять років. Де була моя дорога?
І тоді заговорила Малефісента. Вона сказала тихо, і Проня, яка занотовувала, потім тричі перевіряла, чи правильно почула:
— Твоя дорога була там, де ти її закрив. Ти прийшов до куща з рукописом у сумці. З рукописом, у якому була брехня про мене. Кущ — це мій гнів, Говарде. Гнів не пропускає тих, хто несе брехню про того, з чиїх почуттів він виріс. Він пропускав тебе вздовж себе одинадцять років, бо ти щомісяця ніс правду на болото разом зі свічками. І перестав би пропускати взагалі, якби ти спробував увійти з тим, що продав у друкарні. Ти не знаєш, чому не увійшов? Ти відчув би це. Гнів не пускає тих, хто його продав.
Стало тихо. Говард кивнув. Кивнув так, як кивають люди, які довго про щось здогадувалися й нарешті почули це з чужих уст.
Розмова закінчилася угодою, і угода була такою. Говард віддає рукопис (той, що був на болоті, він вже віддав — Малефісента принесла його того ж дня, обгорілий по краях, але повний: вона тримала його двадцять два роки як доказ, і тепер тримати його далі не було сенсу). Пан Квіт реєструє рукопис як первинний документ у справі про веретено. Друкарня замку видає двадцять третє видання — повне, за рукописом, із рахунком наприкінці. І перший примірник іде не в скарбницю й не в бібліотеку.
Куди піде перший примірник, вирішила Аврора, і це рішення пан Квіт заніс до протоколу рядком 47.
Рахунок, який був наприкінці рукопису, вона сплатила. Не грошима. Грошима було б легко, але Малефісента від грошей відмовилася одразу — з такою рішучістю, що стало ясно: гроші тут були б образою, як образливою була колись економія на приборах. Аврора сплатила тим, що було в рахунку, крім приборів. Останній пункт рахунку Говард записав зі слів феї, і звучав він так: «Запрошення на всі подальші свята цього дому. Назавжди. У письмовій формі».
Аврора написала запрошення. Одне, назавжди, з переліком свят: хрестини, весілля, жнива, бал весняний і будь-які свята, які матиме цей дім. Підписала. Королева додала другий підпис. Король подивився на це, довго мовчав і додав третій — і це був перший документ в історії королівства, підписаний трьома поколіннями на одному аркуші.
Малефісента взяла запрошення, прочитала його двічі (шинкарка потім казала, що фея перечитає все по кілька разів, це вже було відомо) і поклала в папку, до листа без приборів. На одному боці папки був аркуш про кривду. На другому — про спокуту. Вона сказала, що папка тепер має обидві половини, і це робить її не скаргою, а закритою справою.
А увечері того дня сталося те, чого ніхто не планував і що стало зав'язкою зими.
Косеня, яка весь день мовчала в кутку, підійшла до Аврори, коли гості розійшлися, і поставила на стіл футляр. Порожній. Той, що був у стовбурі.
— У футлярі була книжка, — сказала вона. — Тепер книжка тут, на столі, і вона вже не та, бо тепер буде двадцять третє видання з правдою. Але футляр не був призначений для книжки. Я зрозуміла це сьогодні. Послухайте, що написано всередині кришки.
Всередині кришки, дрібно, тим самим охайним почерком, який знали в замку вже всі, було виведено:
«Для того, хто прокинеться. У футлярі — правда. У стовбурі, під футляром, на глибині трьох ліктів, — те, що я виніс із друкарні того року і чого не мав права нести далі. Я не міг його спалити й не міг залишити людям. Дерево тримало це рівно стільки, скільки тримало веретено. Кущ знає.
Г.»
Пан Квіт, пані Дубрава й двоє гвардійців пішли в хащі вночі, з ліхтарями, і кущ розступився перед ними так, як не розступався перед розвідувальним загоном — бо ці п'ятеро йшли до чогось, а не проти. На глибині трьох ліктів, у корінні найстарішої гілки, вони знайшли скриньку. Маленьку, трухляву зовні, але цілу всередині. У скриньці лежали документи канцелярії, які вважалися згорілими в архіві на тридцятому році сну, — не всі, але ті, що стосувалися хрестин: реєстр подарунків, реєстр запрошень і одна сторінка, вирвана з реєстру приборів, із підписом канцлера того часу й припискою його руки, яку Говард, за власними словами, «забрав, бо хтось мав це забрати, поки всі сплять».
Приписка на сторінці була одна. Пізніше її цитували в кожній книжці про ті роки, кожен історик трактував її по-своєму, і жоден не тлумачив однаково з іншим:
«Дев'яти достатньо. Десята не поспішає».
До зимової ради, де мали розглядати справу про веретено та справу про архів разом, залишалося два місяці. І вперше за всю історію королівства в замку стояла скринька, з якої дивилася не казка, а офіційний протокол.
