Спочатку:
На сторінку книги
Через два дні після від'їзду Малефісенти в замку сталася подія, яку історики потім називали по-різному, а самі учасники — просто: п'ятниця.
У п'ятницю покоївка Гализя, найнята поза хащами ще тоді, коли територію біля замку орендували фермери, помила підлогу в західній галереї. Це було о шостій ранку, як її вчили, бо вона мала ще чотири приміщення до обіду. О сьомій ранку на цей свіжопомитий, мокрий дощаний шлях вийшла королева з служницею Яромирою, яка теж прокинулася після столітнього сну й самовіддано виконувала свої обов'язки. Королева пройшла галереєю, залишила на підлозі мокрі сліди, а дійшовши до кінця, повернулася й мовила Яромирі:
— Тут брудно. Перемий.
Яромира пішла шукати Гализю. Знайшла її в третьому приміщенні. Сказала. Гализя відповіла. Яромира повторила. Гализя стояв на своєму. За чверть години вони голосно перепакувалися в коридорі, і до них приєдналися ще три покоївки, кухар Пампон, який прийшов на підтримку нової обслуги з принципових міркувань (тісто того ранку встигло піднятися саме, і він вважав себе непереможним), і старий гардеробник Теофіл, який проспав сто років і прокинувся з непохитним переконанням, що підлогу в галереї взагалі не миють — адже за його часів її не мили, а посипали запашними травами. Тож усі, хто з цим не погоджувався, були, на його думку, молоді й неосвічені.
Про цю суперечку слід сказати заздалегідь: обидві сторони мали рацію.
Яромира мала рацію, бо за її часів помита підлога в галереї вдруге за день не милася — її мили один раз на рік, у вересні, під наглядом скарбника, і це був обряд, а не санітарія. Гализя мала рацію, бо підлогу, яку щойно помили, не топчуть, а якщо топчуть — виходить, не поважають працю того, хто мив. Теофіл теж мав рацію, бо за його часів і справді сипали трави, і запах цих трав у коридорі він згадував усе століття сну, як згадують кохану. Пампон стосунку до підлоги не мав, зате мав підняте тісто — і з цієї позиції збити його було неможливо.
Суперечка дійшла до того, що обидві сторони почали апелювати до вищих інстанцій. Проблема полягала в тому, що вищою інстанцією для Яромири була королева, а для Гализі — пан Квіт, бо її найняв не замок, а фермерська громада за договором оренди, де був пункт про працю, якій не заважають. Тобто суперечка про підлогу була, якщо придивитися, зіткненням двох правових систем, і це зрозуміли одночасно Зоремир і пан Квіт, коли прийшли на гуркіт із різних кінців коридору.
Раду з питання підлоги зібрали того ж дня, і вона увійшла в історію замку як засідання, на якому розглянули одинадцять пунктів, а не вирішили жодного, але яке змінило більше, ніж деякі ради з одним-єдиним питанням.
Пан Квіт виклав дані. Він умів подавати цифри так, що вони звучали як вирок, хоч вироком і не були.
— У замку зараз живуть дві цивілізації, — сказав він. — Перша: чотириста дванадцять осіб, які спали сто років і прокинулися з переконанням, що час зупинився. Друга: вісімдесят шість осіб, які тут працюють за договорами, живуть у сучасному світі й вважають замок робочим місцем, а не історією. Перша цивілізація має титули, обряди, п'ятничні правила та переконання, що другою можна розпоряджатися. Друга цивілізація має договори, вихідні й переконання, що першій треба платити за перебування в минулому. Конфліктів за місяць зафіксовано сімнадцять. Наведу три.
Він перелічив.
- Перший — кухарський: Пампон готував за меню столітньої давнини, і нова обслуга відмовлялася їсти «павича в молочному желе», бо, за словами однієї з робітниць, «павич ще ходить садом і дивиться, як його готують, а це псує апетит».
- Другий — час: сплячі починали роботу, коли заманеться, бо за їхніх часів день у замку визначали за дзвонами, а дзвони за сто років розладналися й били, коли заманеться їм. Працівники поза хащами мали годинники й приходили чітко за хвилинами.
- Третій — мова: молоді робітники не розуміли половини придворних формул («ваша світлість із поклоном шаную», «мати щастя бути допущеною»), а сплячі сприймали це як грубість, хоча це була просто незнання лексики мертвого року.
— І чотириста дванадцять проти вісімдесяти шести, — підсумував пан Квіт. — Це не конфлікт поколінь. Це конфлікт століть. Він не вирішується вказівками в жоден бік.
Король запропонував те, що вмів найкраще: наказ. Обов'язкові правила придворного етикету, єдині для всіх. Пан Квіт зауважив, що працівників наймає громада, і наказ поширюється на них лише за її згодою. Зоремир додав, що громада цілком може просто забрати всіх вісімдесятьох шістьох, і тоді чотириста дванадцять осіб залишаться мити власну галерею в чотири руки. Король запитав, скільки коштують чотириста дванадцять осіб, які самі себе обслуговують. Зоремир назвав суму. Це була не сума — це була глибока рана, і після неї питання наказу зняли.
Тоді слово взяла Аврора. Вона сказала не так багато, як чекали, і зовсім не те, чого чекали.
— Я прокинулася місяць тому, — мовила вона. — Я для обох цивілізацій своя і чужа водночас: для сплячих — спадкоємиця, для нових — казка, яку вони читали в друкованому виданні за пів цента. І ось що я зрозуміла. Сплячі — не жорстокі. Вони налякані. Вони заснули у світі, який розуміли, і прокинулися у світі, якого не розуміють. Правила — це те, за що вони чіпляються, як я чіплялася за веретено. Не можна відбирати в людей правила, не давши нічого натомість. Я пропоную не указ. Я пропоную школу.
— Школу? — перепитав канцлер.
— Двосторонню. Сплячі вчать нових етикету, обрядів і трав для підлоги — якщо трави справді кращі. Нові вчать сплячих годинників, договорів і того, як за сто років змінилася ціна речей. Не для злиття. Для перекладу. Ми зараз не розуміємо одне одного не тому, що не хочемо. Ми говоримо різними мовами, і в кожній мові є мільйон слів, які потрібні іншій.
Школу відкрили за два тижні в колишньому банкетному залі, і перший урок провів несподіваний викладач: гардеробник Теофіл. Він прочитав лекцію про трави для підлоги, і виявилося, що за його системою підлога не лише пахла, а й дезінфікувалася — адже три з чотирьох трав, які він називав, мали (як з'ясувала одна з нових працівниць, котра мала незакінчену аптекарську освіту поза хащами) реальні знезаражувальні властивості.
Наприкінці лекції Теофіл сказав: «Століття тому я думав, що це просто правильно. Тепер я знаю, що це просто працювало. Це різні речі, і друга, як виявилося, переживає першу». Його лекцію пан Квіт заніс до протоколу окремим рядком, бо вважав це найстислішим підсумком століття, який йому доводилося реєструвати.
Гализя, між іншим, перемила галерею вдруге, а королева пройшла нею іншим боком — обережно, скраю. Вони не помирилися. Але наступного тижня Гализя знайшла в коморі мішок трав із підписом: «Від Теофіла — для дівчини, яка має рацію щодо підлоги, і для пані, яка має рацію щодо всього іншого». Це, як занотувала Проня в протоколі, було найближчим кроком до примирення, якого вдалося досягти в поточному кварталі.
Увечері після першого уроку Аврора отримала лист. Без печатки, охайним почерком:
«Чули про вашу школу за тридцять миль звідси. Фея, про яку ви знаєте, надіслала нам свій конспект лекцій про договори, і ми читаємо його вголос вечорами. Сто років ми мали тільки час. Тепер маємо ще й теми. До осені 12 днів.
P.S. У вашій школі бракує одного предмета: історії того, що сталося між гнівом і кущем. Ми знаємо її краще за всіх. Коли будете готові слухати, ми готові розповідати».
Аврора прочитала й довго дивилася на місце, де мав би бути підпис. Кущ запросив її на лекцію про власне походження. І вона раптом зрозуміла дві речі водночас — так, як розуміють їх уночі: перша — кущ не ворог; друга — той, хто пише від імені куща, говорить із нею весь цей час надзвичайно делікатно, бо має що розповісти, але не знає, як вона це сприйме.
До осені залишалося дванадцять днів.
