Спочатку:
На сторінку книги
Указ про заборону веретен видали сто років тому, у перший тиждень після хрестин, і написаний він був у такому дусі, який тоді вважався рішучістю, а згодом почали називати панікою.
Текст указу зберігся в архіві повністю, бо, як виявилося, це був єдиний указ того царювання, який хтось справді виконав. Він складався з трьох пунктів.
- Перший: усі веретена в королівстві підлягають знищенню.
- Другий: прядіння забороняється під загрозою ув'язнення.
- Третій: виконання покладається на городничих, які звітують щомісяця.
За сто років було знищено — за неповними звітами городничих — одинадцять тисяч чотириста веретен. Підсумок підвів пан Квіт, бо звіти городничих теж лежали в архіві: городничі продовжували писати їх навіть тоді, коли в королівстві не залишилося ні веретена, ні прядки, ні прядильниці, ні, здається, ниток. Останній звіт датувався сімдесят третім роком після прокляття й містив фразу: «Веретен не виявлено. Прядок не виявлено. Підозрюю прядіння в умі».
Це була остання записана думка того городничого. Наступні двадцять сім років посада залишалася вакантною, бо всі претенденти, дізнавшись про обов'язок шукати веретена там, де їх немає, відмовлялися. Пан Квіт заніс у протокол: «Найстійкіша вакансія в історії королівства. Причина: неможливість виконувати посаду гірше, ніж вона виконувалася».
Результат столітньої боротьби з веретеном був такий.
Королівство не пряло. Це означало: не ткало, не шило, не міряло. Вовну стригли й виносили за кордон — сировиною, за пів ціни. Одяг везли через хащі, коли хащі дозволяли, а коли не дозволяли — носили те, що було. А те, що було, за сто років прийшло у стан, який музейний працівник сусіднього королівства пізніше назвав би «цінним зразком текстилю доби прокляття», якби хтось наважився його зняти з живих людей.
Пан Зоремир поклав на стіл ради два шматки сукна. Один був місцевий — жорсткий, сірий, на дотик схожий на каяття. Другий привіз Орест із-за хащів: тонкий, фарбований, нівроку привабливий.
— Ціна першого, — сказав Зоремир, — це втрати від продажу вовни сировиною; ціна другого — вартість мінус мито; ціна третього — репутація королівського двору, який має вигляд зграї жебраків; і ціна четвертого — та, яку ми всі мовчки визнаємо, бо ніхто не хоче її називати: ми залежні. Нам без веретена зась. А веретено нам заборонено власним указом, підписаним вашим прапрадідом, ваша високосте, коли йому було страшно.
Король, який був сином того, хто підписав указ, мав такий вигляд, ніби йому одночасно пропонують зізнатися в батьковій помилці й наступити на ті самі граблі. Він знайшов вихід, типовий для людей у такому становищі:
— А що, як веретено повернути, а прокляття?..
Це було розумне запитання, і всі раділи, що хтось його поставив, хоча й відчували: відповідь буде неприємною.
Відповідь дала Аврора. Вона сіла наприкінці столу (на радах вона тепер мала своє місце; ніхто не ухвалював цього рішення, але місце якось виявилося зайнятим і вже нікому не поступалося) і сказала:
— Я торкалася веретена один раз. Після цього я спала сто років. Я торкнулася його вдруге тиждень тому — у коморі, де знайшли одне веретено, пропущене городничими, можливо, з жалю. Я не заснула. Я відчула запаморочення, коли його взяла, і п'ять хвилин мені було зле. Я не знаю, що це було: чари, які минули, страх, який залишився, чи щось третє, чому я не маю назви. Але я хочу знати. Тому я скасую указ.
У залі запанувала тиша. Принцеса, яку прокляття веде на веретені, як собаку на нагальнику, власним рішенням легалізує веретено по всій країні.
— П'ять хвилин, — повторив Зоремир. — Це ціна знання. Дешевше, ніж сто років.
Указ про скасування написала сама Аврора. Це теж було новиною: укази в цьому замку писав канцлер, а правителі лише підписували. Аврора попросила папір, перо й годину тиші. Канцлер, який мав намір допомогти формулюваннями, прочитав результат і виявив, що допомагати нема чим.
Указ був коротким. Він складався з чотирьох пунктів, і четвертий пункт був тим, про який згодом писали в чужих друкарнях.
Перший пункт скасовував заборону прядіння.
Другий пункт скасовував звіти городничих про веретена і, заодно, саму посаду, бо вона, за формулюванням Аврори, «виникла для пошуку того, що ховають від страху, а страх минув».
Третій пункт оголошував, що веретено відтепер є інструментом, а не зброєю, і покарання за його зберігання чи використання скасовуються.
Четвертий пункт звучав так: «Принцеса, на яку було накладено прокляття, оголошує його термін вичерпаним. Усяка особа, яка надалі посилатиметься на це прокляття як на чинне, вважатиметься такою, що поширює неправдиві чутки про здоров'я спадкоємиці, і відповідатиме за це перед законом як за наклеп».
Останнє формулювання вигадав пан Квіт. Він запропонував його ввічливо, через Проню, на окремому аркуші, з приміткою: «Юридичний щит, який захищає вас від самої казки. Інакше казка переможе: вона не має строку давності».
Аврора підписала. І це був перший державний акт, у якому спляча красуня вийшла з власної казки й зачинила за собою двері.
Реакція котилася трьома хвилями.
Перша хвиля була практичною: за два тижні в місті відкрилося сім прядильних майстерень, вовна перестала виходити за кордон сировиною, перше місцеве сукно продавалося вдвічі дешевше за привізне, і пан Зоремир, як з'ясувалося, уже мав частку в трьох із семи майстерень — бо банкір, який два тижні тому говорив про залежність, не міг не підготувати ґрунт.
Друга хвиля була сентиментальною, і її ніхто не передбачив. Матері почали дарувати дочкам перші веретена, і робили це з такою урочистістю, ніби вручали меч. Дівчатка, які виросли на заборонах, ставилися до прядіння як до таїнства. Через рік у королівстві склався звичай: першу нитку, спрядену донькою, мати вплітала їй у волосся. Цей звичай дійшов до наших днів, і мало хто пам'ятає, що почався він із наказу, підписаного жінкою, яка ледь не загинула від прядки.
Третя хвиля була тією, якої чекали всі й назву якій ніхто не міг дібрати: очікування. Країна чекала, що принцеса засне. Щодня. Тихо, без злого наміру, просто чекала — бо сто років її навчали одного: веретено вбиває. Майстерні працювали, але робітниці спочатку приходили подекуди по двоє, щоб одна стежила за іншою. У перші тижні прядіння в королівстві було колективним заняттям, схожим на вахту.
Аврора знала про це. І одного дня вона зробила те, що увійшло в історію під назвою «ранок із веретеном», хоч сама вона називала це інакше: «вівторок».
Вона прийшла до найбільшої майстерні міста без свити. Сіла за прядку. Взяла веретено, яке їй простягнула наймолодша прядильниця, тремтячи від страху. І спряла. Повільно, криво, з перервами — бо її вчили прядти в дитинстві таємно: одна покоївка ризикувала ув'язненням заради того, щоб принцеса мала бодай одне вміння, не описане в дарах фей. Нитка вийшла нерівна. Ніхто в кімнаті не дихав. Веретено крутилося, і п'ятдесят жінок дивилися, як воно крутиться, й чекали.
Аврора спряла повне мотовило, поклала нитку на стіл і мовила:
— Погана нитка. Вчіть мене.
І це «вчіть мене», сказане принцесою жінкам, які чекали від неї смерті, зробило для веретена більше, ніж увесь указ. Паніка скінчилася не в той день, але того дня вона вперше відступила.
Увечері того ж дня до замку прибула пошта. Серед листів був один — без печатки, написаний чорнилом, охайним почерком, знайомим усім, хто листувався з третьою гілкою від північної стіни:
«Прочитали указ. Гілка, яка торкалася стіни, знята з черги на подальше зростання. Вважаємо це жестом доброї волі. До осені 54 дні.
P.S. Указ хороший. Четвертий пункт особливо. Хтось нарешті написав, що казка не має строку давності, але має межу».
Аврора прочитала листа двічі. Вдруге її більше цікавив не текст, а стиль. Кущ писав як юрист. Або, думалося їй пізніше того вечора, як той, хто вміє писати юридичною мовою. І вона вперше поставила собі запитання, яке через десять глав перестане бути випадковою думкою й стане справою: хто пише за куща?
Це запитання вона записала олівцем на берегах літопису, під двома попередніми примітками. Три примітки на берегах однієї сторінки. Через багато років, коли літопис показуватимуть у бібліотеці відвідувачам, екскурсовод скаже: «Тут принцеса вела свій перший щоденник». Він помилиться тільки в слові «щоденник». Це був не щоденник. Це був список запитань, на які ніхто в королівстві не хотів відповідати.
До осені залишалося п'ятдесят чотири дні.
