Раді Вас бачити!

Запрошення уві сні Аврора прийняла не одразу, і причина була не в страху. Причина полягала в процедурі, і пан Квіт, коли дізнався про це, сказав, що за таку причину він готовий реєструвати будь-що.

Аврора відмовилася спати в замку. Вона пояснила раді це так:

— Сомна запропонувала мені зустріч уві сні. Але сон у замку — це те, що вже відбулося сто років тому. Якщо я піду до неї з-під власного даху, то піду як принцеса, яку знову вкладають. Я піду з-під покрівлі куща. Вона там. Я прийду туди, де вона, а не витягуватиму її сюди, де я.

Пані Дубрава протестувала, наводячи медичні аргументи (сон без нагляду в чарівному дереві, вік дерева, невідомі властивості). Пані Гельсія протестувала, наводячи юридичні (принцеса, яка спить на території юридичної особи, створює прецедент підсудності, про який чиновники трьох герцогств писатимуть дисертації, і жодна дисертація не зробить сон безпечнішим). Малефісента протесту не висловила. Вона сказала лише одне:

— Я не можу йти з нею, бо ми — дві жінки за дванадцятим столом, і третьої за цим столом бути не має. Але я сидітиму біля стовбура, доки вона спить. Це моя робота. Вчителька чергує.

Сон влаштували на четвер, бо у Веретянах у четвер були збори, і Косеня наполягла, щоб одночасно зі сном принцеси в селі відбувалося засідання: «Якщо щось піде не так, хай у краї бодай щось працює нормально». Збори ухвалили того дня дві ухвали про мости й одну про п'ятий день тижня (відклали удвадцятьп'яте), і це, як зауважив Тиміш, було найкращим свідченням того, що в краї все йде за звичаєм.

Аврора лягла в корінні найстарішого стовбура ввечері. Малефісента сіла поруч. Кущ розпустив над нею гілки, як дах. І сталося те, чого не бачив ніхто з живих: принцеса сплячого королівства заснула добровільно, за власним вибором, без прокляття, без терміну й без веретена.

Вона прокинулася через одинадцять годин.

Про те, що було уві сні, не написано ні в протоколі, ні в літописі, ні в книжці Косені. Аврора сама розповіла про це двічі за все життя: один раз раді — наступного ранку, і один раз — через багато років — дітям. І друга розповідь була коротшою за першу, бо дітям вона сказала тільки фінал.

Протокольна розповідь занесена рядками від 94 до 141 справи «Про Сомну», і пан Квіт супроводив її приміткою, яку потім вивчали студенти канцелярських шкіл трьох герцогств: «Нижче — свідчення, які неможливо перевірити. Я заношую їх повністю, бо моя посадова інструкція вимагає заносити все. Але зазначаю особисто: за тридцять років служби я вперше реєструю свідчення, після яких у кімнаті ніхто не засумнівався в їхній правдивості. Це не гарантія. Це чинник».

Суть свідчень зводилася до трьох пунктів.

• Перший: сон Сомни не був сном у тому значенні, яке відоме людям. Це був сон-фонд, зібраний із чотирьохсот тисяч підписів, і в ньому було чути всіх підписантів одночасно. Сомна сорок років хотіла заглушити біль світові, і коли прийняла сон у себе, отримала саме те, що дарувала іншим: тишу. Тишу, у якій чути все. Вона не знала, що так буде. Або знала, і це була остання редакція її власного вироку.
• Другий: Аврора знайшла її не в кімнаті й не в саду, а в пансіоні. Сон відтворював пансіон «Притулок спокою» — з квітами на підвіконні, з портретом на стіні (уві сні на портреті було видно обличчя, і це було обличчя Малефісенти — молодої, якою Сомна пам'ятала її ще ученицею). За дванадцятим столом сиділа Сомна. Аврора сіла поруч, бо за цим столом було два місця, і друге місце берегли сорок років.
• Третій пункт — і саме про нього Аврора сказала дітям пізніше, бо інші частини сну залишила собі. Вона сказала не «ні» й не «так». Вона мовила запрошення. Формулювання з протоколу, рядок 118, слово в слово: «Сомно. Я не можу скасувати ваш сон і не хочу: це ваша справа, і ви маєте на неї повне право, як я мала право на свій столітній. Але я маю право запросити вас звідти, коли ви захочете вийти. Запрошення чинне безстроково. Двері — це стовбур. Вартовий стежитиме за ним. Коли ви прокинетеся, у замку для вас буде місце за столом. Не за дванадцятим. За першим, якщо захочете, або в кутку, якщо захочете. Ми навчилися, що куток теж буває честю».

І Сомна відповіла (за протоколом, рядок 127) одним реченням:

— Пані принцесо. Дайте мені спати стільки, скільки я дарувала іншим. Я підписала чотириста тисяч снів. Я вийду, коли зрівняю рахунок. Тоді подивлюся на ваше запрошення. Якщо воно ще буде чинним — воно й буде моїм відкупом.

Аврора прокинулася на світанку, і перше, що вона побачила, був не стовбур і не Малефісента, яка сиділа поруч, стиснувши гілку (гілка за ніч встигла стати тростиною, палицею, гілкою й знову тростиною, за підрахунками вартового, одинадцять разів). Перше, що вона побачила, був цвіт.

Кущ цвів.

Не весь. Найстаріша частина — та, що колись була осередком гніву, — вкрилася білим цвітом, густим, як сніг у безвітря. Пані Дубрава, яку підняли о п'ятій ранку, прибула о п'ятій двадцять, подивилася через лупу й мовила фразу, яку потім вивчали ботаніки двох поколінь:

— Це цвіт вересу. Але верес цвіте раз на рік, у серпні, дрібно й непоказно. А це цвіт, який розпускається один раз за життя рослини, і в жодному гербарії його немає, бо жодна тернина не доживала до цього. Сто років спокою — і ось результати. Панове, ми сто років називали це прокляттям. Насправді це була найтриваліша у світі підготовка до цвітіння.

Пилок виявився ще цікавішим за цвіт. Пані Дубрава встановила, що запах цвіту має ту саму властивість, яку мала магія сну Сомни, тільки навпаки: не глушить, а будить. Не біль — пам'ять. Люди, які стояли біля квітучого куща більше години, згадували те, що колись витіснили: розмови, обличчя, обіцянки. Одна жінка з Веретян згадала голос матері, якого не чула сорок років, і це був перший задокументований випадок. До кінця тижня їх було вже двісті.

Паломництво почалося само собою. Ніхто його не організовував: кущ не видавав дозволів, пан Машко не писав положень, король не видавав указів. Люди приходили, бо згадка про голос матері дорожча за будь-який дозвіл. Кущ розступався перед тими, хто йшов до чогось, і тепер люди йшли до чогось щодня: до цвіту, до стовбура, до власної пам'яті. Він пропускав усіх, хто йшов із добрими намірами, і не пропустив двох категорій: торговців, які намагалися зірвати цвіт на продаж (гілки замикалися за ними й випускали через годину, без цвіту, з написом на корі: «Цвіт — не товар. Цвіт — це плата»), та одного чоловіка з третього герцогства, який прийшов із ліхтарем і лопатою. Його не випускали три дні. Потім випустили. Що з ним сталося за ці три дні, він не розповідав ніколи, але більше не приходив, і з-за хащів до куща більше не намагалися пробратися з лопатою.

Косеня відкрила заїжджий двір. Це була її ідея, і пан Зоремир, дізнавшись про це, сказав: «Нарешті в цьому королівстві з'явився бізнес-план, у якому я розумію кожну цифру». Заїжджий двір стояв на краю хащів, збудований із гілок, які кущ віддавав добровільно (пані Дубрава зафіксувала другу в історії добровільну передачу гілок; третя пішла на паркан для паломників, четверта — на лави, а до кінця року пані Дубрава перестала це фіксувати, бо добровільні видачі стали щоденними й аналіз втратив сенс). Заїжджий двір називався «Дванадцятий стіл». Назву Косеня вибрала сама й нікому не пояснювала. Хто хотів зрозуміти — розумів.

У заїзді було одне правило, написане на дверях охайним почерком, який у цій історії вже мав свою традицію: «Тут не торгують спогадами. Розповідайте, якщо хочете. Мовчіть, якщо хочете. Цвіт дарує згадку безоплатно. Притулок коштує два мідяки».

Заїжджий двір заповнювався на місяць наперед. Паломництво зростало, і з його ростом множилися проблеми, які Зоремир перелічив на раді: дороги (ґрунтові, у дощ непроїзні), епідемічні ризики (дві тисячі людей в одному лісі), митні питання з герцогствами (паломники з трьох держав, і кожна держава хотіла мита на зворотному шляху, хоча паломники везли тільки спогади, а мита на спогади в жодному тарифі не існувало). Раду ці проблеми стомили, і їх вирішили так, як у цьому королівстві вже звикли вирішувати: створили комітет. Комітет із паломництва очолила Гельсія, яка сказала, що після ревізії сплячого престолу вважає себе підготовленою до всього. І паломництво виявилося навіть упорядкованішим за престол — бо паломники прибували добровільно, а престол був примусовим.

А Аврора в ті тижні не рятувала нічого.

Це теж треба зафіксувати, бо протоколи про це мовчать, а мовчання протоколів вводить в оману. Аврора сиділа в саду. Це не метафора: вона сиділа в саду щодня, по кілька годин, біля квітучого муру, і нічого не робила. Уперше за рік. Уперше за все життя, яке вона пам'ятала.

Орест знаходив її там. Він приносив чай (Пампон нарешті довів тісто й напої до стану, який можна описувати словом «їстівно» без застережень), і вони сиділи мовчки. Одного разу він сказав:

— У шинку мого батька були вечори, коли всі мовчали. Батько називав їх «тихими днями заробітку»: люди сидять, п'ють, не розмовляють, платять за тишу. Я думав, що це лінощі. Тепер розумію, що це була тиша, якої людям не вистачало. У замку її ніколи не було: тут завжди хтось щось вирішує.

— Я весь цей рік нічого не вирішувала сама, — сказала Аврора. — Я вирішувала з усіма. І це було правильно. Але вчора під час сну я зрозуміла одну річ, яку не скажу нікому, крім тебе. Сомна дала мені зрозуміти, що її сон триватиме рівно стільки, скільки вона дарувала його іншим. Я порахувала. Чотириста тисяч снів по одній ночі кожен — це близько тисячі років.

Орест довго мовчав. Потім мовив те, що Аврора пізніше називала єдиним випадком, коли він зрозумів щось швидше за неї:

— Тоді запрошення має бути написане на тисячу років. І не на папері, бо папір не доживе. На чому пишуть на тисячу років?

— На камені, — сказала Аврора.

— На камені пишуть лише про тих, хто помер.

— Ні, — заперечила Аврора, дивлячись на цвіт. — На камені пишуть про те, що має залишитися. Я напишу запрошення на мурі. На тому самому, якого гілка торкнулася в перший тиждень. Запрошення для всіх, хто прокинеться: з дерева, з фонду, з будь-якого сну. Без терміну. «Дім запрошує. Місце за столом чекає».

Запрошення висікли в камені за місяць, під зиму, коли цвіт опав. Майстер хотів прикрасити його орнаментом, але Аврора не дозволила. Текст складався з семи слів, і два з них були «за столом». Пан Квіт просив додати дату, номер реєстрації та підпис. Аврора відхилила всі три позиції з формулюванням, яке пан Квіт заніс до протоколу останнім рядком року: «Запрошення без дати діє завжди. Дати роблять запрошення минулим».

У зиму королівство увійшло в такому стані, якого не знав жоден літописець: сон більше не загрожував, фонд чекав, паломництво давало скарбниці стільки, що Зоремир двічі перевіряв підрахунки й обидва рази виявляв, що їх занижено, а на мурі замку з'явилися сім слів, які читали всі прибулі й які не мали ані дати, ані підпису, ані номера реєстрації.

А вночі, у найкоротший день зими, вартовий на мурі побачив те, що потім потрапило до всіх хронік: дорогою, яку колись проклав принц, до замку йшов один подорожній. Довгої свити за ним не було. Він ішов пішки, у плащі, і кущ розступався перед ним, як перед своїм.

Вартовий спитав ім'я. Подорожній відповів:

— Я йду на запрошення. Мене звати Говард із сусіднього герцогства, і я одинадцять років ходив уздовж цих хащів, і щоразу вони мене не пускали. А сьогодні вночі побачив зі свого вікна цвіт за п'ятдесят миль, зібрався й пішов. Я не знав, куди йду. Потім на дорозі побачив напис на камені й зрозумів, що йду сюди. Одинадцять років, пане вартовий. Пізно, зате вишукано.

Його впустили. І це було останнє, що сталося того року: чоловік, якого кущ не пускав одинадцять років за брехню в друкарні, зайшов через головну браму за запрошенням, викарбованим у камені. І Говард-старший та Говард-молодший (шинкар та його син) зустрілися в залі, де колись стояв дванадцятий стіл. Про цю зустріч пан Квіт написав лише: «Родина возз'єдналася. Деталей не реєструю. Не тому, що не цікаво. Тому, що є межі протоколу».

До нового року залишалося сім днів.