Раді Вас бачити!

Раду, призначену на суботу, довелося скасувати. Не через протести й не через драму: субота у Веретянах була днем жнив, і половина чиновників опікунської ради, з'їхавшись із трьох королівств, отримала повідомлення від пані Гельсії з двома словами: «Рада скасовується». Друга половина повідомлення пояснювала: «Жнива важливіші. Це теж чиновницьке рішення, і воно теж історичне, хоч ви цього ще й не розумієте».

Це рішення Гельсія потім захищала перед власним королем п'ять годин. Але воно дало їй головне: два дні спостереження, які змінили справу престолу до невпізнаваності. У неділю вночі вона написала примітку до досьє, яку пан Квіт потім просив подарувати для його архіву («ні, пане Квіт, це мої нотатки, вони підуть у землю зі мною»). Примітка містила один рядок: «Територія не спляча. Сплячий лише престол. Питання треба ставити не про престол, а про форму, у якій жива територія хоче бачити престол».

Форму території мали вирішити вибори. Але до цього ще треба було дійти, і шлях почався в неділю вранці, за сніданком у домі старости, де всі спали в одній кімнаті й снідали в одній кімнаті, і король уже другий день жив без карети, без трону й без звички, щоб при ньому ніхто не сідав раніше за нього.

Сніданок почався з павича.

Павич вибрав місце на лаві між королем і пані канцлеринкою Гельсією, і це було стратегічно, бо між ними залишалося місце, якого всі уникали. Гельсія поділилася з ним хлібом (вона це зробила не від ніжності, а тому, що вважала тварин найчеснішими учасниками будь-якої ради: вони не мають інтересів, які можна приховати). Павич прийняв хліб і залишився на лаві, і це вже було його власне рішення, до яких він мав схильність.

А потім король сказав те, що готував уночі. Він не спав у цій кімнаті нормально, бо прислухався до дихання ста двадцяти чужих людей за стіною, і в безсонну ніч щось у собі переосмислив.

— Пані канцлеринко, — мовив він. — Я хочу зняти свою заявку на престол.

Запанувала така тиша, що було чутно, як павич жує хліб.

— Не назавжди, — додав король. — Я не зрікаюся. Я прошу розглянути інше. Сто років тому я мав королівство, яке отримав у спадок, і я втратив його через сон. За цей сон... за це століття мої селяни змінилися на краще. Я бачив це учора. Вони не потребують мене такого, яким я був. І я не можу стати тим, ким мені треба бути, за один тиждень. Тому я прошу: не запитуйте сьогодні, хто буде королем. Запитайте, хто буде працювати. Престол може зачекати. Робота не чекає.

Це була найважливіша промова короля за його нове життя. Вона тривала тридцять секунд, і пан Квіт заніс її до протоколу повністю, хоч коротші промови зазвичай скорочував.

Гельсія зняла окуляри. Вона робила це тільки тоді, коли хотіла сказати щось без опори на папери.

— Ваша величносте, — мовила вона. — Я чотирма сотнями ревізій перевіряла королівства. І скажу вам те, чого не пишуть у жодній довідці. Найгірше, що може зробити монарх після повернення, — це повернутися в попередню форму. Це має вигляд стабільності, а насправді є спробою продовжити сон удруге. Ваша заява — перше за мою кар'єру зречення, яке є не емоцією, а свідомим рішенням. Я його приймаю. Тепер по суті: як саме, на вашу думку, має працювати те, що ви називаєте «роботою»?

— Не знаю, — сказав король. І це було, за підрахунками Проні, третє «не знаю» за місяць від осіб, які раніше не казали цього ніколи. У замку велася статистика: «не знаю» стало ознакою тверезого розуму.

— Тоді запитаємо тих, хто жив тут усі сто років, — сказала Гельсія. — Тиміше, старосте. Як це має працювати?

Тиміш, який снідав у кутку (бо навіть у власному домі з королівською свитою він залишався людиною кутка), поклав ложку.

— У нас у Веретянах сто років це працює так: питання ставить той, у кого воно є. Вирішують збори. Але збори можуть вирішувати долю села, а не королівства, — він замовк на мить, обмірковуючи думку. — Королівство — це вже не одне село. У нас тепер місто за хащами, смолярі на сході, громади на півдні, замок у центрі. Одними зборами це не охопити. Нам треба щось більше.

— Парламент, — сказала Гельсія рівно.

— Треба ж якесь слово, — погодився Тиміш.

— Мій чоловік би сказав, що слово вже є, — мовила королева. Вона снідала тихо до цього моменту, і коли заговорила, усі повернулися до неї. — Він би сказав «рада». У нашій родині це слово все ще означає кімнату, де сидять наші люди й кивають. Але я вчора дивилася на ваші збори, пане Тиміше, і бачила, чим вони відрізняються від нашої ради. У нашій раді всі сидять, бо їм наказано сидіти. У ваших — усі сидять, бо прийшли самі. Оце й є різниця, яку ми мусимо перенести на королівство. Але в кого є право голосу? Це питання я, як жінка, якій ніхто ніколи не дозволяв голосувати навіть за місце за столом, ставлю серйозно.

І тут Гельсія зробила те, за що її згодом називали матір'ю виборчого права цього краю, хоч сама вона хотіла б, щоб її називали просто доброю чиновницею:

— Пропоную вирішити це так, як вирішується все в цих землях. Запитати. Усіх. Не «всіх, хто має майно» і не «всіх, хто народився тут» — бо ця земля сто років належала й тим, хто народився поруч, а народилися наній не всі. Голосування мають відбутися в кожному селі, на кожній вулиці міста, у замку, у корчмі «Сухе веретено» і в хащах, якщо хащі виявлять таке бажання. Питання одне. Не «хто король» і не «парламент чи король». Питання: «Якою має бути влада, щоб ви перестали боятися, що завтра щось відберуть?». Відповіді ми зберемо в папки, а з папок сформуємо систему.

— І хто ж рахуватиме? — спитав Зоремир. — Не ображайтеся, але я знаю ціну розрахункам, які роблять зацікавлені особи.

— Рахуватимуть, — сказала Гельсія, — учні школи принцеси. Молодь, яку навчили рахувати й годинники, і договори. У них немає титулів, немає минулого в цих землях до цього місяця і немає причин брехати. Проню, — вона звернулася до секретарки пана Квіта, — ви очолите перелік?

Проня спитала, чи це буде оплачувана посада. Гельсія відповіла, що оплачувана, бо безоплатна праця — це те, що ця країна вже випробувала зі сплячими, і досвід був поганим.

Вибори призначили на третю неділю, бо треба було виготовити урни, надрукувати бюлетені (друкарня, перша в краї, відкрилася того ж тижня в колишньому складі, і першим її замовленням були бюлетені, а другим — нове видання казки про красуню, виправлене за протоколами пана Квіта) і, головне, вирішити два питання, які всі намагалися оминути.

Перше питання: феї. Шість із дев'яти голосувати не просили. Малефісента, коли її запитали (пан Квіт передав запитання письмово, бо його етика вимагала фіксації всіх питань), відповіла листом на один рядок:

«Виборче право мають ті, кого запрошують. Мене востаннє запрошували сто одинадцять років тому. Коли буде друге запрошення, будемо говорити про друге право».

Цей рядок потім цитували в трьох друкарнях і в одній пісні. Аврора, прочитавши його, пішла в сад і написала на бланку запрошення на королівський бал, який планувала на весну, дату й одне слово: «Обов'язково». Лист відправили в корчму «Сухе веретено» того ж дня. Малефісента не відповіла. Але шинкарка пізніше казала, що фея перечитала його чотири рази й на четвертий висловилася про приклад для наслідування, який у неї нарешті з'явився.

Друге питання: кущ. Пан Машко приніс у штаб виборів заяву від свого клієнта, написану охайним почерком:

«Щодо голосування. Ми — територія в чотири тисячі акрів, і ми є єдиним тілом, а не тисячею думок. Голос "за всіх" зробить нас нечесними: у тілі завжди частина прагне сонця, а частина — тіні. Тому відмовляємося від голосу й пропонуємо інше: право вето на рішення, які торкаються нас фізично. Вето — це не голос. Вето — це спосіб сказати "ні", і казати "ні" ми вміємо краще за всіх у цій країні, бо навчалися цього сто років».

Пан Квіт прочитав заяву й сказав Проні фразу, яка потім потрапила в його мемуари на ту саму сторінку, що й примітка про мову влади:

— Це найрозумніша виборча позиція, яку я бачив за тридцять років служби. Вони відмовилися від того, чого не вміють, і вимагають того, що вміють бездоганно. Я знав трьох королів, які не змогли зробити того самого.

Виборчий день описувати повністю немає сенсу: історія цих перших виборів написана в семи томах, і сьомий том присвячений лише одному конфлікту, який стався в черзі у Веретянах між двома чоловіками, один із яких стверджував, що п'ятий день тижня треба скасувати, а другий — що п'ятий день тижня існує, але не рахується. Але підсумок варто назвати, бо він здивував усіх, включно з Гельсією.

Бюлетень мав три колонки: «король із радою», «тільки рада», «не знаю, дайте час». Люди думали, що переможе друга колонка. Зоремир ставив на другу з коефіцієнтом три до одного. Тиміш вважав, що переможе третя, бо «люди не встигли».

Перемогла перша. Не з великим відривом: сорок один відсоток проти тридцяти восьми та двадцяти одного. Але перемогла.

— Вони обрали короля? — перепитав король, коли Гельсія прочитала підсумки в неділю ввечері, і в його голосі було щось, чого давно не чули: острах.

— Ні, ваша величносте, — сказала Гельсія. — Прочитайте уважно формулювання, яке вони обрали. Воно звучало так: «король із радою». Не «король над радою». Вони обрали не вас. Вони обрали форму, у якій ви працюєте разом із ними. Це різні речі, і різниця між ними — це вся різниця між минулим і майбутнім.

Король подивився на формулювання, потім на дружину, потім на доньку, яка сиділа в кутку (звичка дванадцятого столу вже вкорінилася й у неї, хоч сиділа вона там не через образу, а тому, що з кутка було видно всіх). Аврора йому кивнула. І король, який колись стукав булавою по столу, мовив:

— Тоді я маю одну вимогу до ради. У ній має бути місце для всіх, кого ми зібрали цього місяця: старост, міста, смолярів, замку, юриста, банкіра і... — він зупинився на слові «феї», бо слово піддавалося важко. — І для того, хто стежить за межами. Хтось у цій раді має пам'ятати про те, що живе поза нею. Хащі. Феї. Рада суду над ними, якого ми досі не провели.

— Ви пропонуєте запрошувати гнів? — спитав Зоремир.

— Я пропоную запрошувати свідка, — сказав король. — У цій країні гнів, який навчався, виявився чеснішим за всіх нас. Хай сидить.

Рада розійшлася. Гельсія писала звіт своєму королю до п'ятої ранку, і останній рядок звіту був такий: «Питання престолу вирішено не формою успадкування, а формою роботи. Рекомендую цю справу як зразок для трьох наших сусідів, які ще сплять. Інший спосіб вони в кожному разі вже проспали».

А увечері в саду замку, куди повернулися всі після роз'їзду, Аврора знайшла на живоплоті папірець. Почерк був звичайний, охайний:

«Рахували разом з учнями. Ми мали один голос на всю територію й віддали його в третю колонку: "не знаю". Це не скепсис. Це те, що ми маємо сказати про будь-яку владу: дайте час. Ви за місяць побудували більше, ніж за сто років до сну. Але сто років тому ви почали з того, що запросили не всіх. Цього разу почніть з того, щоб запрошеними були всі. Бал навесні — добрий початок. Ми принесли запрошення. Ми прийдемо.

P.S. Про фею. Вона отримала ваше запрошення на бал. Ми чули, як вона його перечитувала. Вона піде. Але майте на увазі: перший бал після століття — це не свято. Це іспит для всіх, хто буде в залі».

До весни залишалося п'ять місяців. І за ці п'ять місяців мала статися річ, якої ніхто не планував: сон. Але про це — у наступних главах.