Спочатку:
На сторінку книги
Скриньку допитували два місяці, і за ці два місяці в королівстві встигли створити три комісії, одну теорію змови й один музей (музей закрили за рішенням пані Дубрави, яка мовила, що документи, які сто років тримало дерево, не мають ставати вітриною раніше, ніж їх прочитає суд). А потім, за десять днів до ради, в останній тиждень зими, у королівстві почали позіхати.
Першою позіхнула Гализя. Це зафіксували всі, бо Гализя, яка два роки тому влаштувала п'ятничну війну через підлогу, не позіхала ніколи: вона вважала позіхання на робочому місці формою зради. Вона позіхнула о сьомій ранку, миючи ту саму галерею, і сказала Косені, яка мила поруч:
— Пробач. Щось у повітрі.
Другою позіхнула пані Дубрава в лабораторії. Третьою — два вартових на мурі одночасно, і третій вартовий, який їх змінював, побачив двох сплячих стоячи й прийшов до замку зі звітом, який пан Квіт пізніше назвав «найточнішим військовим звітом цього десятиліття»: «Двоє сплять стоячи. Я не знав, що так можна. Тепер знаю».
До півдня позіхало все королівство. Не всі — це важливо, і це з'ясувалося пізніше як головний факт справи: позіхали тільки ті, хто проспав сто років. Нові люди, яких найняли поза хащами, позіхали зазвичай від утоми. А сплячі — інакше. Позіхання в них мало ритм: рівний, спільний, мов подих єдиних легень. Аврора не позіхала (її чари знялися повністю, це встановили ще з веретеном), але вона підійшла до вікна о п'ятій годині дня, коли містом йшло вже кілька хвиль позіхання одна за одною, і побачила те, що потім намалювали на семи друкованих гравюрах: вулиці, де люди стояли, спершись на паркани й стіни з напівзаплющеними очима, і позіхали разом.
Косеня, яка бігла з повідомленням від куща, мовила одну фразу, яку потім повторили всі газети:
— Це позіхання я чула вісімнадцять років. У хащах, із замку, крізь сон. Тільки тоді воно йшло зсередини. А тепер воно прийшло ззовні.
Рада зібралася того ж вечора, і ця рада була першою в історії замку, яку скликали не дзвоном, а гонгом: дзвони під час позіхань били нерівно, а гонг для надзвичайних подій встановили ще за осінніх реформ.
На раді виступила пані Дубрава. Вона не спала дві доби й тому була найчеснішою людиною в залі.
— Я маю три факти й одну підозру, — сказала вона. — Факт перший: це не пошесть. Я перевірила всі дванадцять ознак сну-від-хвороби, які знаю, і жодної немає. Люди не хворі. Люди отримують сигнал. Факт другий: сигнал іде не з повітря. Я поставила шість флюгерів із нитками й пахощами по всьому місту, і позіхання рухається за певним маршрутом. Не за вітром. За маршрутом хащів. Тобто — крізь кущ. Він передає. Я не знаю, що саме він передає, бо він сам, здається, теж позіхає: сьогодні вранці я бачила, як гілки на південному краї опускалися й піднімалися з періодом у чотири секунди. Це той самий період, що й у людей. Факт третій: перетворювач. Позіхання не настає одразу. Між початком сигналу й сном у вчорашніх вартових минуло одинадцять годин. Це не чари удару. Це чари дозування.
— Підозра? — спитав король.
— Підозра в тому, що це не перший такий сигнал, — мовила пані Дубрава. — Мій звіт про кущ, ви пам'ятаєте, мав розділ про приріст, який уповільнився за останні п'ятдесят років. Я тоді написала, що рослина не втомлюється від життя. Я була неправа, і виправляю це письмово, бо так роблять науковці. Рослина не втомлювалася. Рослина тримала. Щось крізь неї йшло весь цей час, потроху, і вона це розподіляла, щоб воно не влучило в замок. А тепер, коли прокляття скінчилося, той, хто посилає сигнал, зрозумів, що канал відкритий знову, і вдарив з повної сили.
— Хто посилає? — спитала Аврора, хоча вже знала. Усі в залі вже знали. Запитання поставили для того, щоб хтось мовив це вголос і воно стало справою, а не страхом.
Сказала Малефісента. Вона засідала на радах постійно з осені (її місце вже ніхто не обговорював, як не обговорювали місце Аврори: у цьому замку місця з'являлися зайнятими), і сказала вона не з кутка, а з-за столу:
— Учениця. У мене була учениця. Сто одинадцять років тому, ще до хрестин, вона жила в мене два роки й навчалася. Не чарівництву — структурі. Я вчила її, що всяка магія має форму умови, наслідку й терміну, і що найсильніша магія — це та, яку ніхто не помічає, поки вона не скінчилася. Вона була здібна. Вона була краща за мене в одному: у ній не було мого гніву, і тому її магія не мала дефектів. А ще вона була вперта в одному пункті, через який я її й прогнала. Я казала їй: жодне прокляття не можна накладати без відкупу, без дверей, крізь які наслідок може вийти. Вона казала: відкуп — це слабкість, бо двері, крізь які можна вийти, може знайти й ворог.
Вона зробила паузу, і всі почекали, бо вже навчилися чекати на паузи фей.
— Її звали Сомна. І я підозрюю, що колись, коли я спала... — вона зупинилася. — Коли я лежала на болоті й роками не показувалася на люди, вона вважала, що мене перемогли. Що казка, яку потім надрукували, — це правда, і та, хто є злом, має бути добита. Вона прийшла до мене на сороковому році сну. Я тоді була слабка. Гнів уже вийшов із мене й ріс у хащах, а я залишилася майже без сили, бо вклала в кущ усе. Вона прийшла, подивилася на мене, безпорадну, і сказала: «Ти програла. Твій наслідок мав бути смертю, а став сном. Я його дороблю». І я не змогла її зупинити. Я лежала й дивилася, як моя учениця переробляє мою роботу, і не могла поворухнути й пальцем.
— Вона щось зробила з тобою?
— Вона зробила з хащами. Але не так, як я думала. Вона не збільшила їх. Вона в них щось вбудувала. Канал. Згадайте, що сказала пані Дубрава: сигнал іде крізь кущ. Кущ — це мій гнів. Але канал у моєму гніві — це її робота. Вона не могла пробити собі дорогу крізь кущ, бо кущ пропускав тільки тих, хто йде до чогось. Тому вона не пробивала. Вона дала кущу те, до чого йти. Вона... — Малефісента стиснула гілку, яку тримала замість палиці, і та вперше за рік не стала ні тростиною, ні палицею, а залишилася гілкою, на мить занімілою. — Вона дала йому мрію про сон. Про завершення. Казка, яку ви всі знаєте, закінчується пробудженням, але казка, яку знала вона, мала другий том, якого ніхто не друкував. У другому томі сон повертається. Не на замок — на все королівство: рівно, тихо, без болю, назавжди. Сон як кінець усіх проблем. Вона не зла, дівчино. Вона гірша за злу: вона милосердна. Вона щиро вважає, що робить людям благо. Сто одинадцять років тому я прокляла одне немовля за один прибор. Вона хоче проклясти всіх — із милосердя. Мій гнів виріс у кущ, який навчався й дозволив зробити себе особою. Її милосердя, боюся, виросло в те, що ви бачите з вікна.
Те, що вони бачили з вікна, було видно й зараз. У темряві позіхало місто. А крізь місто, дорогами, йшли люди й несли записки. Це зафіксував кущ того ж вечора в листі, який приніс вартовий, ховаючи папірець у рукавицю — бо руки в нього тремтіли не від страху, а від позіхання:
«Нам видно все, що відбувається на наших гілках. Містом ходять дванадцятеро осіб із записками. Записки читаються як благання: "Підпишіть за сон". Ми не знаємо, що це за документ, але нам принесли один на підпис під наші корені. Ми відмовилися, бо підписуємо тільки протоколи. Вона прийняла нашу відмову спокійно й мовила фразу, яку ми передаємо дослівно, бо вона пояснює все: "Кущі вже спали. Їм не потрібне милосердя. Воно потрібне живим".
Радимо: підписи, які вона збирає, — це не згода. Це посів. Кожен підпис — це насіння в стовбурі. Пам'ятаєте дерево, яке тримало веретено й футляр? Воно може тримати й інше. Не дозволяйте їй збирати насіння з ваших людей.
P.S. Позіхання ми не зупиняємо. Вона сплела його з нашою матерією, і вирвати її нитки — означає зруйнувати саму тканину, а з нею й нас, і вас, і, здається, половину лісу на півдні. Ми мусимо передати це чесно: у нас є межі. Ми можемо тримати, відміряти й казати "ні". Ми не можемо розв'язувати чужі вузли. Це зможе тільки та, хто зав'язала. Або та, хто вчила».
Аврора прочитала листа раді. Потім мовила фразу, яка відкрила останній зимовий місяць:
— Отже, ми маємо одинадцять годин від сигналу до сну, дванадцятеро людей із записками, одну ученицю, яка вважає себе милосердям, і один канал, який ми не можемо знищити, не знищивши себе. Пропоную почати з того, з чого починається всяка справа в цьому замку. Знайти її першою. — Вона зупинилася. — І я знаю, хто її знайде. Та, хто вчила. Малефісенто, у вас одинадцять років досвіду ходіння уздовж хащів і уся структура її магії у вашій голові. Скільки часу вам треба?
Малефісента довго дивилася на гілку у своїй руці. Потім відповіла те, що згодом напишуть на першій сторінці справи «Про Сомну» як наскрізну цитату:
— Вона знайдеться не там, де шукають. Вона — там, де найлегше підписатися за сон. Я б пішла до неї напряму, але вона не прийме мене: я та, хто програла. Вона прийме того, кого не може запідозрити у страху перед сном. Того, хто вже спав і прокинувся й має право сказати їй: «Я знала, про що ти дбаєш, бо я там була». — Вона подивилася на Аврору. — Це ти, дівчино. Ученицю знайде вчителька, але до розмови її маєвести та, хто вижила. Не повертайся без неї.
До настання весни залишалося шість тижнів. І вперше за всю цю історію в замку ніхто не сказав «до осені», бо осінь більше не була терміном. Терміном стало позіхання.
