Спочатку:
На сторінку книги
— Ой, чий то кінь стоїть! Сивая гривонька! Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька!!!— кричала на весь голос повністю п’яна Лера.
Два чоловіки переглянулися й без слів зрозуміли, що потрібно вийти на свіже повітря.
На вулиці вже заходило сонце, та ще чітко відчувалася денна духота. Мирон дістав із кишені пачку сигарет, підпалив і з насолодою вдихнув клубок диму, випускаючи його крізь ніздрі. На нього поглянув друг дитинства й він йому простягнув пачку.
— Ні, я вже давно кинув. Як тільки народилася Аліса так і одразу закинув цю справу, — відповів Любомир.
У хаті різко стихло. Відкривши двері, він побачив, що його дружина вже заснула й не знайшла кращого місця, як влягтися просто в миску, що стояла поруч.
— Та вона в тебе зовсім не змінилася, — розсміявся Мирон, дивлячись на цю картину.
— Мені пощастило: маю таких два екземпляри — строптиві, вперті, — додав він із важким видихом втоми, коли до них підійшов хлопець. Сергій, помітивши, що на нього звернули увагу, промовив:
— Тату, ми вже все зробили, пора йти спати.
Він глянув на дядька Любомира, а потім на свого батька, який неквапом зробив ще одну затяжку й перепитав у сина:
— Навіть курей закрив?
— Ага. І корів подоїв, і коней нагодував, і про свиней не забув. А Леся з Танею качок та індиків нагодували й загнали. Ні про кого не забули, окрім тебе, звісно. Ось прийшов ще тебе вкладати.
— Ну не сорванeць, а? — звернувся Мирон до друга, вже тушачи недопалок. — Ще молоко на губах не просохло, а батькові вказує.
— Не скажи, в тебе всі діти золоті, — не погодився Любомир і, звернувшись до хлопця, додав: — Не хвилюйся, ми вже закінчили, тому можеш іти до хати. Твій батько скоро підійде.
Зелені очі хлопця ковзнули по обох чоловіках. Він нічого не сказав, рушив у напрямку будинку, та в останню мить заховався за стінку так, щоб його не було видно. На випадок, якщо вони знову надумають продовжити гулянку, він збирався втрутитися. Його сестри вже втомилися, і їм пора відпочивати. Та й самому Сергію потрібно було лягти раніше, щоб завтра зранку прокинутися повним сил і піти збирати малину.
Помовчавши, обоє дорослих чоловіків упевнилися, що залишилися самі.
— Ех, знаєш, друже… Ти повинен цінувати, поки твоя мати жива, і те, що дружина твоя поруч із тобою.
— Ти вже зовсім п’яний, Мироне. Краще вже ми пішли додому, а ти йди до своєї хати.
— Ні, ти дослухай! — заперечив той. — Нечасто ми ось так сидимо. Хочу душу тобі відкрити, так би мовити… Бо більше нікому. Коли мої батьки один за одним померли після тієї аварії, у мене на серці такий камінь лежав… Але біля мене залишалася моя Соломія. Вона мене підтримувала, життя моє барвами наповнювала. А ось після народження Тані… вона почала гаснути на очах, — Мирон тремтячими пальцями дістав ще одну сигарету й затягнувся відразу, як запалив. — Знаєш, це я зараз усе розумію. А тоді впритул не бачив! Як її шкіра ставала неприродно блідою, як швидко вона втомлювалася, роблячи звичні речі. Як довше звичайного спала та важко прокидалася…
Чоловік урвався на півслові й швидко змахнув скупу сльозу, яку не зміг стримати, згадуючи минуле. Любомир мовчки поплескав друга по плечу, з розумінням дивлячись на нього. Мирон прочистив горло й продовжив:
— Так до чого це я… Цінуй, що вони живі й поруч. Бо я почав цінувати лише тоді, коли Соломійки не стало. Я ж не живу після її смерті, Любомире, а існую. Кожен день через силу встаю, через силу змушую себе щось робити. І тільки діти тримають мене на цьому світі. Бо інакше — висів би вже десь біля люстри, та й на тому все.
— Ну припини таке говорити, — нахмурився Любомир.
Та Мирон його не чув. Знову видихнувши сизий тютюновий дим, він тихо продовжив:
— Оце дивлюся на Сергія й щоразу згадую Соломійку. Він від неї все взяв: і обличчя, і світле волосся, навіть очі ті самі. І характер такий же впертий та гордий. Він — моя єдина жива згадка про кохану. Тому, друже, слухай мене: люби своїх дівчат так, як тільки можеш. Гроші заробляться, і все, що захочеш, колись матимеш. А от повернути людину з того світу ти не зможеш ніколи.
— Все, Мироне, тобі пора спати, — Любомир обережно підхопив друга під руку й повів у бік його хати.
Почувши батькові слова, Сергій за стіною стиснув кулаки до хрускоту в суглобах.
Розвернувшись на місці, він побіг до конюшні. Там його зустріли дві зацікавлені морди. Погладивши обох, він ніжно промовив:
— Ну що, Фортуно, Вороне, хто сьогодні хоче покатати мене на своїй спині цієї місячної ночі?
Коричнева кобила незадоволено фиркнула й притулилася головою до його плеча.
— Знаю, минулого разу я їздив не на тобі. Та ти ж у нас норовлива: то слухняна, то вперта, і змусити тебе неможливо.
Наче щось розуміючи, кобила почала бити копитом.
— Добре-добре, сьогодні поїду на тобі, — усміхнувся хлопець.
Відв’язавши уздечку від стійла, він швидко перекинув на її спину сідло та повів до двору. Інший кінь невдоволено загоготів.
— Вороне, потім і на тобі покатаюся. А зараз веди себе тихо, бо яблук не отримаєш, — шикнув Сергій і рушив до виходу.
Одним вправним рухом він застрибнув у сідло й пустив кобилу в шалений галоп нічною дорогою.
«Як же важко нашому Сергію почути такі слова… Особливо згадку про загиблу матір, якої бракує всім в сім'ї. І тепер його місячна подорож верхи — це звичайна втеча від болю. Чи подарує вона йому бажаний душевний спокій, чи навпаки думки, що кружляють у голові, не дадуть хлопцю відпочинку.
А ви як вважаєте?
Додавайте книгу в бібліотеку та ставте сердечка, якщо хочете якомога швидше прочитати продовження»
