Спочатку:
На сторінку книги
— А що ти проти? — Сергій усміхнувся й, приобійнявши її однією рукою за талію, іншою смикнув повіддя. — Та вибору в нас не має, бо поіншому ти просто впадеш.
Фортуна рушила вперед. Від почуттів які вирували в середині дівчина буквально завмерла, навіть дихати перестала.
— Якщо будеш так напружуватися, завтра йти рівно не зможеш, — зауважив хлопець, відчуваючи її скутість. — М’язи зведе так, що плакати будеш.
Від його слів легше не стало, але Аліса вирішила бодай спробувати відновити нормальне дихання. З кожною хвилиною вона поступово звикала до ритмічного погойдування коня й до занадто близької присутності хлопця. Не можна було сказати, що це приносило їй шалене задоволення, але й відчуття огиди не було. Навпаки ставало якось спокійніше. Сергій вирішив відволікти дівчину від переживань розмовою.
— То кому ти квіти рвала посеред ночі?
Дівчина рефлекторно глянула на букет, який досі міцно стискала в пальцях.
— Не знаю… Не мала якоїсь конкретної мети. Вони мені просто сподобалися, от і нарвала. А ти чого серед ночі катаєшся верхи?
— Бо вдень часу немає, — відповів Сергій, явно не бажаючи ділитися своїми справжніми думками і переживаннями.
Проте Аліса нарешті отримала шанс задовольнити інтерес, який виник у неї ще в машині, коли вона підслухала місцевих дівчат.
— І часто ти їздиш на вороному коні?
Це запитання щиро здивувало Сергія. Він навіть притишив Фортуну.
— Звідки ти взагалі знаєш про мого Ворона?
— Ну… Почула від декого.
— Ага, тобто ти підслуховувала чужі розмови, поки сиділа на тій покинутій зупинці?
— То покинута зупинка? — здивувалася Аліса, переводячи тему.
— А що ти думала, якщо там дах дірявий? Наше село не настільки бідне, щоб не відремонтувати потрібну будівлю. Просто автобуси сюди перестали ходити — у кожного тепер є машина, от маршрут і закрили. А без автобусів і зупинки стали непотрібними.
— А я й не знала…
— Ти багато чого не знаєш, — важко зітхнув він. — Але це не проблема. Проблема в тому, що ти не питаєш у тих, хто знає. Ось і потрапляєш у такі ситуації із яких тебе повинні рятувати інші.
Зупинивши кобилу біля подвір’я баби Наташі, він легко зіскочив на землю й допоміг злізти дівчині. Сергій швидко відпустив її й серйозно додав:
— Все, йди до хати й не поводься більше так безглуздо. Може, бродячих собак, які б тебе з’їли, тут і немає… Але є дикі звірі з лісу, значно небезпечніші й непередбачувані.
— Знову ти мене лякаєш своїми страшилками, — насупилася вона, вже зовсім не вірячи його словам.
— Хочеш — вір, хочеш — ні, — Сергій одним махом застрибнув у сідло й розвернув Фортуну, яка слухняно підкорилася господареві. — Якщо вже так прагнеш учитися на власних помилках, то роби це там, де через тебе не з’являться проблеми для інших. Но!
Кінь умить зірвався в шалений галоп, розчиняючись у нічній темряві. Аліса кілька секунд стояла нерухомо, проводжаючи його поглядом, а потім розвернулася й тихо пішла до хати. Було вже надто пізно, навіть собака полінувався вийти з будки. Швидко прошмигнувши, Аліса переступила поріг і враз її обхопили теплі, міцні обійми, а в ніс приємно вдарив густий запах свіжої домашньої випічки.
— Дитино, де ти була? — стривожено вдивлялися голубі очі старої бабусі в онуку. — Я скрізь тебе шукала.
Від того, як вона була перелякана, серце дівчинки здригнулося.
— Та я на полі квіти збирала… Ось, — і простягнула букет.
Стара жінка глянула на квіти й повільно перевела погляд на дівчину, яка явно почувалася винною. Важко зітхнувши, бабуся промовила, забираючи букет:
— Гарні, але більше так не роби. Бо в наших краях мисливці час від часу вовків ловлять. Хто знає, чи знову не з’являться…
Від цих слів по шкірі Аліси пробігли мурахи: цього разу Сергій, схоже, казав правду.
— Домовилися? — перепитала бабуся.
— Так, бабусю.
— Ну то ходімо спати.
