Раді Вас бачити!

Більшість співробітників уже розійшлися на обід. Відкритий простір на двадцять сьомому поверсі спорожнів. Залишилися лише гул кондиціонера і приглушені голоси з переговорних дальнього крила.

Арсеній Заболотний, генеральний директор, вийшов зі свого кабінету з планшетом у руці. Він збирався спуститися вниз за кавою, коли запах ударив його прямо в груди.

Солодкий. Теплий. Густий.

Мед, свіжа шкіра і щось квітково-молочне, що одразу ж опустилося нижче живота і стиснуло там гарячим кільцем.

Альфа різко зупинився.

Новенький.

Він пам’ятав його лише з ранкового представлення: Тимур Смілий, двадцять шість, аналітик, переведений із філії. Худорлявий, світловолосий, з м’якими рисами і звичкою трохи сутулитися, ніби намагався зайняти менше місця. Омега. Це було вказано в особовій справі, але Арсеній рідко звертав увагу на такі позначки. До сьогодні.

Запах ішов зі скляної переговорної в кінці коридору. Двері були не до кінця зачинені.

Арсеній підійшов майже безшумно. Через щілину він побачив Тимура. Омега стояв спиною до дверей, схилившись над столом із ноутбуком. Сорочка трохи піднялася, оголюючи тонку смужку шкіри над брюками. І пахнув він так, ніби тічка вже дихала йому в потилицю — ще не повна, але вже достатня, щоб звести з розуму будь-якого альфу в радіусі ста метрів.

Арсеній увійшов і тихо закрив двері на замок.

Тимур різко обернувся. Очі розширилися.

— П-пане Заболотний… Я просто хотів доробити звіт у тиші, я можу…

Арсеній не дав йому закінчити. Він перетнув кімнату за три кроки, втиснув омегу спиною в край довгого столу і глибоко, жадібно вдихнув запах біля його шиї. Тимур тремтяче видихнув і мимоволі відкинув голову, підставляючись.

— Ти пахнеш, — низько сказав Арсеній, голос уже сідав. — Так, ніби прийшов сюди спеціально, щоб мене зірвати.

— Я не… я пив блокатори, клянуся…

— Вони не працюють. Не на мене.

Арсеній розвернув його обличчям до столу, притиснув грудьми до холодної поверхні однією рукою, а другою вже розстібав ремінь омеги. Брюки разом із білизною зʼїхали до стегон. Тимур тихо застогнав, коли прохолодне повітря офісу торкнулося мокрої від змазки шкіри.

— Ви… тут можуть повернутися…

— Не повернуться ще двадцять хвилин. А мені вистачить і десяти.

Арсеній розстебнув свої брюки, дістав уже твердий, важкий член і провів голівкою між розкритих сідниць омеги. Змазка тічки миттєво змочила його. Він не став чекати. Одним довгим, сильним рухом увійшов до кінця.

Тимур скрикнув у згин ліктя. Стінки щільно, гаряче обхопили альфу. Арсеній низько рикнув і одразу почав рухатися — глибоко, розмірено, з мокрим звуком кожного поштовху. Стіл тихо скрипів. Клавіатура ноутбука зсунулася вбік.

— Такий тісний… і вже весь мокрий, — хрипів Арсеній йому на вухо, притискаючись грудьми до його спини. — Новенький аналітик розтікається на моєму члені прямо посеред робочого дня.

Він підхопив Тимура під стегно, підняв одну ногу вище, змінюючи кут, і почав вбиватися жорсткіше. Кожен поштовх вибивав з омеги короткі, придушені звуки. Змазка хлюпала, стікала по внутрішній стороні стегон і крапала на килим.

Арсеній засунув руку вперед, обхопив твердий член омеги і почав дрочити в тому ж ритмі. Тимур тремтів, пальці біліли, вчепившись у край столу.

— Я зараз… — видихнув омега зірвано.

— Кінчай. Хочу відчути.

Тимур кінчив із тихим, зламаним стогоном, стискаючись навколо члена альфи. Арсеній продовжив трахати його крізь оргазм, ще кілька глибоких, жорстких поштовхів — і сам увійшов до кореня. Вузол почав набухати швидко. Омега тихо застогнав, коли товсте розширення розтягнуло його ще сильніше і зафіксувало їх разом. Арсеній кінчив довго, глибоко, притискаючись лобом до лопатки Тимура і низько гарчачи від того, як омега пульсував навколо нього.

Вони стояли так, з’єднані, важко дихаючи. За дверима все ще було тихо.

Арсеній обережно провів долонею по животу омеги, відчуваючи, як той тремтить.

— З сьогоднішнього дня ти переводишся в мій особистий відділ, — тихо сказав він, все ще не виходячи. — І будеш працювати в кабінеті поруч із моїм. З посиленою звукоізоляцією.

Тимур слабо, змучено засміявся, не піднімаючи голови зі столу.

— Це… наказ, пане Заболотний?

Арсеній поцілував його між лопатками, все ще пульсуючи всередині.

— Це єдиний спосіб, щоб я не трахав тебе посеред опенспейсу наступного разу, коли ти знову так запахнеш.

Вузол тримав їх ще кілька довгих хвилин.

А за склом переговорної місто продовжувало свій обід, навіть не підозрюючи, що на двадцять сьомому поверсі бос щойно зв’язав свого нового омегу прямо на робочому столі.