Раді Вас бачити!

Омега Улас завжди пахнув персиком. Солодко, тепло, майже стигло, навіть коли навколо вирувала негода. Дощ лупив по листям, вітер рвав гілки, а він, відставши від групи туристів, блукав уже другу годину. Одяг промок наскрізь, сорочка липла до шкіри, джинси важко тягнули ноги. Запах персика став ще сильнішим від вологи — солодкий, трохи терпкий, як стиглий плід після дощу.

Він побачив замок майже випадково. Старі сірі стіни, напівзруйновані вежі, вікна без скла, але двері стояли відчиненими, ніби хтось чекав. Улас не думав довго. Зайшов, щоб хоч трохи зігрітися.

Всередині було темно й тихо. Краплі з його одягу стукали об кам’яну підлогу. Він зняв мокру куртку, струсив волосся — і раптом повітря змінилось. Стало холоднішим, а водночас… теплішим усередині грудей. Тіні в кутах почали рухатися.

Троє постатей випливли з темряви. Вони були напівпрозорими, як дим у місячному світлі. Одні — лише силуети з ледь окресленими обрисами облич, інші — з розмитими контурами рук і тіл, крізь які просвічували стіни замку. Їхні очі світилися тьмяним, неживим світлом. Голоси лунали ніби звідусіль і нізвідки.

— Омего… — прошепотів один, голос луною відлунював від каменю. — Ти пахнеш так… солодко.

Улас відступив, але холодна, майже нематеріальна рука вже торкнулася його щоки. Дотик був як подих зими — пронизував наскрізь, а потім раптом перетворювався на дивний жар під шкірою.

— Ми допоможемо тобі зігрітися, — прошепотіли всі троє одночасно, голоси накладались один на одного. — Ти ж хочеш тепла…

Напівпрозорі пальці ковзнули по його мокрій сорочці. Тканина ніби сама розстібалася, розчинялася під їхнім дотиком. Холод пробіг по сосках, змусивши їх затвердіти, а потім змінився пекучим теплом. Улас тихо застогнав.

Один привид опустився нижче — його обличчя було лише блідим ореолом світла з темними провалами очей. Він торкнувся губами (чи тим, що здавалося губами) члена Уласа крізь мокрі джинси. Тканина розтанула, як туман. Холодний, вологий дотик обхопив голівку. Улас вигнувся, хапаючись за повітря — пальці пройшли крізь напівпрозору голову привида.

Другий привид обплутав його ззаду. Безтілесні руки пройшли крізь тіло, торкаючись зсередини й зовні одночасно. Холодні пальці ковзнули між сідниць, розтягуючи, проникаючи — не як плоть, а як лід, що тане і знову твердне. Улас застогнав голосніше, ноги роз’їхалися.

Третій привид став спереду. Його обличчя наблизилось, і Улас відчув, як холодний подих заповнює йому рот. Язик (чи привид язика) ковзнув глибоко, солоний і льодяний. Водночас ззаду його вже розтягували двоє напівпрозорих пальців, а потім — щось товстіше, довший. Член привида увійшов повільно, розсовуючи м’язи льодяним теплом. Улас скрикнув — біль і задоволення змішалися в одну хвилю.

Вони рухалися крізь нього і в нього. Один трахав глибоко ззаду, його стегна проходили крізь тіло Уласа, залишаючи лише відчуття наповненості. Другий заповнював рот, третій обвивав член прозорими пальцями, стискаючи й пестячи. Холод пронизував кожну клітину, а потім вибухав жаром.

Улас кінчив першим — струмені пройшли крізь напівпрозоре тіло одного з привидів, розчиняючись у повітрі. Але вони не зупинилися. Продовжували входити глибше, швидше, їхні форми розмивалися й знову збиралися. Іноді двоє одночасно заповнювали його ззаду, їхні члени проходили один крізь одного всередині нього, розтягуючи неможливо. Іноді один повністю занурювався в його тіло, виходячи з грудей і знову входячи.

Персиковий запах змішався з запахом сирості, пилу століть і чогось солодко-мертвого. Улас тремтів, кінчав знову й знову — третій, четвертий раз, уже майже без сил. Його сперма стікала по кам’яній підлозі, а привиди лише ставали яскравішими, голоднішими.

Коли нарешті вони відступили, Улас лежав розпластаний на холодній підлозі. Привиди висіли над ним, їхні обриси тремтіли, як дим.

— Тепер ти теплий, — прошепотів один, голос луною. — І трохи наш.

За межами замку все ще лупив дощ. А всередині Улас відчував, як холод їхніх дотиків ще довго пульсує під шкірою, змішуючись із солодким персиковим запахом.