Раді Вас бачити!

Матвій сидів у напівтемній читальні старої університетської бібліотеки й намагався не заснути. Тендітний, з тонкими зап’ястками й майже дівочими ключицями, він виглядав так, ніби його можна було зламати одним необережним дотиком. Сорочка на ньому була на розмір більша, комір з’їхав, відкриваючи бліду шию. Аромат барбарису — кисло-солодкий, свіжий — ледь відчувався, ніби сам омега соромився його.

Він гортав важку книгу в потріпаній шкіряній палітурці. Сторінки шурхотіли. Текст був дивний, майже безглуздий — про вершників, про те, як світу скоро настане кінець. Очі самі заплющилися. Голова впала на зігнуту руку.

Прокинувся він від холоду.

Над книгою тремтіло малинове світло — густе, як кров, змішана з ягодами. Воно пульсувало. Матвій підвівся, підійшов ближче на нетвердих ногах. Сторінки самі розгорнулися. Зі щілини між ними рвонув стовп світла. Він заплющив очі.

Коли відкрив — перед ним стояв чоловік.

Високий, темноволосий, з рубцем через брову. Повністю голий. Член уже напівтвердий, важкий, з темною голівкою. Запах ударив одразу: глибокий агар і пекуча кропива. Альфа.

— Ти хто? — прошепотів Матвій, відступаючи на крок. Голос зірвався.

Чоловік усміхнувся краєм рота.

— Святослав. А ти — той, хто відкрив двері.

Матвій хотів сказати щось розумне, щось про те, що це сон, що книги не вміють таке робити. Замість цього він лише стиснув краї сорочки пальцями. Святослав зробив крок. Потім ще один. Його рука лягла Матвію на шию — не грубо, але так, що відмовити було неможливо. Великий палець провів по артерії.

— Ти пахнеш… невинно, — тихо сказав альфа. — Але серце б’ється, як у того, хто вже знає, чого хоче.

Матвій тремтів. Справжнє тремтіння. Коли Святослав зірвав з нього сорочку, ґудзики розлетілися по підлозі. Коли штани й білизна опинилися біля стільця, Матвій прикрив себе руками. Святослав лише відвів їх убік.

— Не ховай.

Він розвернув омегу обличчям до столу, нахилив. Пальці ковзнули між сідниць — і одразу знайшли вологу. Матвій здригнувся. Святослав тихо засміявся.

— О. Ти вже мокрий. І ще навіть не торкався себе.

Два пальці увійшли одразу. Матвій видав тихий, майже здивований звук. Змазка хлюпнула. Святослав розвів пальці всередині, розтягуючи, і додав третій. Матвій уперся ліктями в стіл, дихаючи рвано.

— Більше не треба… я не… — почав він і затнувся, бо Святослав уже приставив голівку.

Увійшов одним довгим, неспішним рухом. До кінця. Матвій зойкнув — тонко, майже жалібно. Член був товстий, розтягував до печіння. Змазки було стільки, що вона одразу потекла по стегнах. Святослав не чекав. Він витягнув майже повністю й знову вбив глибше. Стіл скрипнув. Книги з’їхали на підлогу.

Спочатку Матвій лише тихо стогнав, кусаючи губу, ніби соромився власного голосу. Потім — на одному з особливо глибоких поштовхів — він раптом вигнувся сильніше, сам подався назустріч і прошепотів:

— Жорсткіше.

Святослав застиг на мить.

— Що?

— Жорсткіше, — повторив Матвій уже голосніше, і в голосі не було нічого від тієї тендітної невинності. — І глибше. Я можу більше.

Альфа тихо вилаявся і почав справді трахати. Шкіра ляскала об шкіру. Змазка бризкала. Матвій уже не стримувався — стогнав уголос, сам розсував ноги ширше, просив ще. Коли вузол почав набухати, він не відсахнувся. Навпаки — насадився глибше сам, поки товсте кільце не проскочило всередину з вологим звуком і не заблокувалося.

Матвій застогнав довго, майже з полегшенням. Святослав кінчав у нього хвилями, гаряче, рясно. Сперма підтікала повз вузол уже через хвилину. Матвій тремтів під ним, кінчаючи сам без жодного дотику до свого члена.

Вони стояли з’єднані ще довго. Святослав дихав йому в шию, кусаючи шкіру.

А тоді світло над книгою спалахнуло знову.

Зі сторінок вийшли ще троє.

Так само голі. Так само високі. Запахи змішалися: агар і кропива Святослава, щось димне й металеве від одного, гостре, як грім перед дощем, від другого, і важке, земляне — від третього.

— Родослав, — представився той, у кого очі були майже білі.

— Богуслав, — кивнув другий, з темним волоссям до плечей.

— Владислав, — сказав третій, найширший у плечах.

Святослав не виходив з Матвія. Лише обернувся через плече.

— Він відкрив книгу.

Родослав підійшов ближче, провів пальцем по спині Матвія, де ще блищала змазка.

— Ми вершники, — сказав він спокійно. — Ми прийшли покласти край цьому гнилому світу. Він уже прогнив до кісток і має бути знищений.

Матвій підвів голову. Очі в нього були вологі, губи припухлі, але голос раптом став дивно твердим.

— А якщо я дам вам інше?

Богуслав підняв брову.

— Що саме?

Матвій повільно, все ще з вузлом Святослава всередині, повернувся трохи й подивився на них усіх.

— Себе. Усі дірки. Скільки захочете. Скільки годин. До ранку. Аж поки не насититеся. Якщо після цього все ще захочете палити світ — паліть. Але спочатку… візьміть мене.

Тиша була густою.

Потім Владислав тихо засміявся.

— Малий тендітний омега з барбарисовим запахом пропонує нам себе замість апокаліпсису.

— Я не такий тендітний, як виглядаю, — відповів Матвій. І посміхнувся. Посмішка була зовсім не невинна.

Вузол Святослава нарешті спав. Він вийшов, і з дірки хлинула густа суміш. Матвій не встиг навіть випростатися — Родослав уже підхопив його, посадив на край столу й увійшов ззаду одним рухом. Змазки було стільки, що увійшов майже без опору. Матвій зойкнув і одразу подався назустріч.

Богуслав став спереду, взяв його за підборіддя й штовхнув свій член між губ. Матвій відкрив рот жадібно, прийняв глибоко, аж до горла. Владислав підійшов збоку, провів голівкою по щоці, по губах, які вже були зайняті. Матвій випустив один член лише на мить, щоб узяти другий, потім знову — обидва по черзі, потім спробував обидва разом. Слина текла по підборіддю.

Святослав стояв трохи осторонь і дивився, як його сперма витікає з Матвія, поки Родослав трахає його жорстко. Потім підійшов і додав пальці поруч із членом. Матвій застогнав навколо членів у роті.

Вони мінялися.

Хтось трахав його в зад, хтось — у рот, хтось просто терся об обличчя, залишаючи сліди змазки. Коли один набухав вузлом і блокувався всередині, інший просто чекав, гладячи Матвія по волоссю, по спині, по животу, який вже злегка округлився від сперми. Матвій брав усе. Просив більше. Коли два члени спробували увійти в одну дірку одночасно — він лише розсунув себе пальцями ширше й видихнув:

— Повільніше… ні, не зупиняйтеся. Я можу.

Увійшли. Туго, боляче-солодко, з хлюпанням. Матвій тремтів усім тілом, але не відсахнувся. Вузли набухали по черзі. Іноді — одночасно в різних місцях. Сперма текла всюди: з рота, з задньої дірки, по стегнах, по грудях. Підлога під столом блищала.

Вони не зупинялися годинами.

Матвій уже майже не стояв сам — його тримали. Перевертали. Садили на одного, поки другий входив у рот, а третій терся між сідниць поруч із уже вставленим членом. Барбарис у повітрі став густим, майже дурманним, змішавшись з агаром, кропивою, димом, грозою й землею.

Ближче до ранку Матвій лежав на столі на спині, ноги розведені, дірка червона, розтягнута, з неї повільно витікала біла густа рідина. Святослав був у ньому знову, вузол уже набухав. Родослав тримав його за руки над головою. Богуслав і Владислав стояли з боків, проводячи членами по його губах, по щоках, по язику, який Матвій висовував жадібно.

— Досить? — тихо спитав Святослав, дивлячись йому в очі.

Матвій, з повним ротом чужої сперми й з вузлом, що саме заблокувався всередині, лише слабо посміхнувся й прошепотів:

— Ще трохи. До самого світанку.

Вершники мовчали.

За вікном бібліотеки небо вже світлішало.

Матвій розплющив очі від першого сірого світла, що пробивалося крізь високі вікна читальні. Голова боліла, шия затекла. Він лежав, зігнувшись на жорсткому стільці, книга все ще розгорнута перед ним на столі. Сторінки були звичайні — жовті, з дрібним шрифтом, без жодного малинового сяйва.

Він повільно випростався, розминаючи затерплі пальці. Серце ще калатало від усього, що йому наснилося: Святослав, вузол, троє інших, запахи агару й кропиви, хлюпання змазки, голоси, які обіцяли кінець світу… І він сам — розсунутий, благаючий, беручи все підряд.

— Сон, — прошепотів Матвій хрипко. — Просто довбаний сон.

Він озирнувся. Бібліотека була порожня й тиха. Двері на виході, звісно, зачинені — охоронці ніколи не перевіряли дальні читальні після десятої. Його знову закрили на ніч. Третій раз за цей місяць.

Матвій підвівся. Ноги трохи тремтіли, але він списав це на те, що просидів у незручній позі кілька годин. Узяв рюкзак і пішов до вбиральні в кінці коридору. Холодне світло ламп різало очі. Він підійшов до раковини, увімкнув воду, вмив обличчя. Холодна вода трохи протверезила.

А тоді він відчув.

Тягнучий, глибокий біль між сідниць. Не просто від сидіння. Ні. Це було щось інше — розпираюче, знайоме з того сну, від якого ще й досі стояв член.

Матвій завмер. Повільно опустив руку, розстібнув ремінь, спустив штани разом із білизною. Обернувся спиною до великого дзеркала над раковинами, трохи нахилився й розсунув сідниці пальцями.

Він побачив.

Анус був червоний, припухлий, блискучий від вологи. Дірка не закрилася повністю — залишалася злегка відкритою, м’якою, розтягнутою так, що всередині темніло. Кільце м’язів тремтіло, і з нього повільно виступала прозора, тягуча змазка, яка стікала тонкою цівкою вниз по промежині. Він міг би легко прийняти два, навіть три пальці одразу. Або більше.

Матвій ковтнув. Пальці самі потягнулися ближче. Ледь торкнувся краю — і дірка судомно стиснулася, витискаючи ще краплю.

— Це… неможливо, — видихнув він.

Раптом скло дзеркала запотіло. Саме собою. Краплі збіглися в рівний прямокутник просто навпроти його обличчя. На запотілій поверхні проступили літери — темні, чіткі, ніби їх писали зсередини:

«Завдяки тобі кінець світу відкладено.

Готуйся, ми прийдемо знову по твою дірку,

коли зголодніємо.»

Матвій відсахнувся так різко, що вдарився стегном об раковину. Штани все ще були спущені. Він дивився на напис, не кліпаючи. Літери не зникали. Навіть коли він провів долонею по склу — волога зникла, а текст лишився, ніби впечений у собі.

Ззаду, між сідниць, знову волого стікало.

Матвій повільно, майже механічно, підтягнув білизну й штани. Руки тремтіли. Він ще раз глянув у дзеркало — напис уже почав вицвітати, але останні слова все ще читалися чітко:

«…коли зголодніємо.»

За вікном бібліотеки остаточно розвиднялося. Десь далеко прокричав птах. А Матвій стояв посеред порожньої вбиральні, відчуваючи, як його тендітне тіло вже знову починає текти - тихо, зрадницьки, чекаючи.