Раді Вас бачити!

Вони застрягли в ліфті о другій ночі.

Максим — альфа, височенний, з темним волоссям і завжди трохи нахмуреними бровами. Артем — омега, світлий, з м’якими рисами і звичкою кусати губу, коли нервує. Вони працювали в одній архітектурній фірмі вже пів року. Віталися коротко. Сперечалися на нарадах. І ніхто з них ніколи не зізнавався, що запах іншого зводить з розуму.

Максим пахнув грозою і гарячим металом.

Артем — теплим медом і чимось трав’яним, майже солодким.

Коли ліфт смикнувся і завмер між поверхами, світло моргнуло, а вентиляція стихла, обидва одночасно зрозуміли, що потрапили в пастку.

Артем стояв у кутку, стискаючи сумку. Його запах раптом став густішим. Солодшим. Максим різко вдихнув і зрозумів, що відбувається.

— Ти… — голос альфи вийшов низьким, хрипким. — У тебе тічка?

Артем заплющив очі. Щоки запалали.

— Вона мала початися тільки завтра… Я пив таблетки. Але, здається… стрес…

Максим зробив крок ближче. Потім ще один. Його власний запах став гострішим — гін чіплявся за нього швидше, ніж він встиг себе зупинити. Метал і гроза змішалися з медом Артема, і повітря в маленькій кабіні стало важким, гарячим, майже вологим.

— Не підходь, — тихо сказав омега, але голос здригнувся. — Якщо підійдеш… я не зможу…

Максим зупинився прямо перед ним. Не торкався. Просто дивився.

— Ти тремтиш.

— Тому що ти пахнеш, як все, чого я хотів ці пів року і боявся взяти.

Максим повільно підняв руку і торкнувся пальцями щоки Артема. Омега відразу ж притулився до долоні, як до рятівного кола. Його тіло вже пашіло жаром. Між стегон стало мокро.

— Скажи ні, і я відійду до протилежної стіни, — тихо промовив Максим. — Будемо чекати технічку як цивілізовані люди.

Артем відкрив очі. У них стояли сльози і чисте, відчайдушне бажання.

— Не відходь.

Максим поцілував його.

Спочатку обережно — ніби пробував. Потім глибше, жадібніше. Артем застогнав йому в рот і вчепився пальцями в сорочку альфи, притягуючи ближче. Їхні тіла притиснулися одне до одного. Максим відчув, який гарячий і вже зовсім мокрий омега. Рука ковзнула під сорочку Артема, провела по спині, спустилася нижче, стиснула сідницю.

— Блядь… — видихнув альфа, цілуючи його шию. — Ти течеш прямо через штани.

Артем тільки тихенько скиглив, підставляючи шию. Максим розстебнув йому ремінь, спустив штани разом із білизною до стегон і розвернув обличчям до дзеркальної стіни ліфта. Артем побачив себе — розчервонілого, з розширеними зіницями, з мокрими від змазки стегнами. І Максима за своєю спиною — темного, напруженого, з майже чорними від похоті очима.

Альфа розстебнув свої брюки, дістав уже твердий член і провів голівкою між сідниць омеги, змащуючи її природною вологою.

— Дивись на нас, — наказав тихо. — Хочу, щоб ти бачив, як я беру тебе.

Він увійшов повільно. Глибоко. Артем відкрив рот у беззвучному стогоні, пальці ковзнули по холодному склу. Максим тримав його за стегна і рухався розмірено, сильно, кожного разу входячи до кінця. Звук був мокрим, ганебно гучним у тиші ліфта. Артем більше не намагався мовчати — тихі, зірвані стогони вилітали з нього з кожним поштовхом.

— Такий вузенький… і такий мокрий для мене, — хрипів Максим йому на вухо, цілуючи запаховий вузол на шиї. — Я стільки разів уявляв, як трахну тебе прямо тут. Або в переговорній. Або на столі в твоєму кабінеті.

Артем кінчив першим — різко, з тремтінням у всьому тілі, забруднивши скло ліфта. Максим продовжував рухатися, вже швидше, глибше. Його вузол почав набухати. Артем тихо застогнав, відчуваючи, як його розтягує ще сильніше.

— Візьми… — прошепотів омега. — Хочу твій вузол. Хочу залишитися з тобою тут.

Максим рикнув і зробив останній глибокий поштовх. Вузол увійшов повністю, роздувся, зафіксував їх разом. Альфа кінчив довго, гаряче, притискаючись грудьми до спини Артема і кусаючи його плече через сорочку. Артем тремтів від повторного оргазму, стискаючись навколо вузла.

Вони стояли так, з’єднані, важко дихаючи. Максим обережно обійняв омегу поперек живота, цілуючи мокру від поту шию.

— Технічка приїде мінімум за сорок хвилин, — тихо сказав він. — Вузол спаде раніше.

Артем тихо, змучено засміявся і відкинув голову йому на плече.

— Тоді у нас є час… поговорити. Або не говорити.

Максим поцілував його за вухом.

— Спочатку не говорити. Потім… я відвезу тебе до себе. І більше не відпущу до ранку. А можливо, і довше.

Артем заплющив очі, відчуваючи, як вузол все ще пульсує всередині, як запахи змішалися остаточно, і як уперше за довгий час йому не страшно.

Ліфт так і стояв між поверхами.

А вони більше не були просто колегами.