Спочатку:
На сторінку книги
Зала суду в замку вражала своєю похмурою величчю. Високі криптові колони з чорного обсидіану підпирали склепіння, де замість звичайного вогню палало магічне фіолетове полум'я. На напівкруглих трибунах сиділи найвпливовіші демони цього королівства — Старійшини древніх родів, які тримали в руках чималу владу і завжди з підозрою ставилися до рішень королівської родини.
Сьогодні над трибунами стояв такий гамір, що не було чутно довкола нічого. Звістка про те, що Ліліт, гостя з Попелястих земель, намагалася застосувати заборонену магію прямо в середині королівського замку, миттєво обросла чутками.
Вальтазар сидів у центрі головної трибуни як верховний суддя. Його фіолетова аура розгорталася над залою важким, домінуючим шлейфом, змушуючи навіть найзухваліших Старійшин прикусити язики. Поруч із ним, демонструючи непохитну єдність, сидів Мортімер.
Віку посадили трохи за кулісами суддівського столу, під надійною охороною Кроша та Брута. Гвардійці Варти тримали руки на руків'ях зброї, суворо позираючи на трибуни. Дівчина відчувала на собі десятки зневажливих і водночас зацікавлених поглядів. Смертна, яка не просто вижила в цьому світі, а стала причиною падіння грізної демониці, викликала у місцевої знаті суміш люті та потаємного страху.
Важкі залізні двері в центрі зали відчинилися з глухим гуркотом. Крокуючи між рядами конвоїрів, у залу увійшла Ліліт. На її зап'ястях усе ще висіли залізні наручники, що блокували магію, але вона тримала голову гордо, а її червоні очі палали презирством.
— Старійшини нашого королівства! — голос Мортімера пролунав під склепінням, розриваючи тишу. Він підвівся, тримаючи в руках той самий фоліант у палітурці з луски підземного гада. — Сьогодні ми зібралися, щоб винести вирок Ліліт із Попелястих земель. Вона звинувачується в шпигунстві, замаху на гостю першого принца та використанні забороненого «Закляття Порожнечі» на нашій території.
На трибунах знявся обурений гомін. Деякі з лояльних до дипломатичних зв'язків Старійшини почали перезиратися.
— Це наклеп! — різко перебила його Ліліт, і її голос ехом відбився від обсидіанових стін. — Ви висуваєте мені, представниці Попелястих земель, звинувачення, спираючись лише на слова якоїсь смертної?! Книга, яку ви тримаєте, могла належати будь-кому у вашому замку. Де докази, що магія взагалі була активована в оранжереї? Моє слово проти слова безпорадної людини, яку ви чомусь тримаєте біля себе!
Один із найстарших патріархів Ради підвівся, дивлячись на Вальтазара:
— Ваша Високосте, Ліліт — іноземка високого стану. Судити її за нашими законами без незаперечних магічних доказів — це ризик розв'язати конфлікт із Попелястими землями. Ми не можемо винести вирок, спираючись лише на примху смертної дівчини. Нам потрібні факти.
Вальтазар повільно підвівся зі свого місця. Його погляд вп'явся в Старійшину із такою силою, що старий демон миттєво сів назад.
— Вам потрібні магічні докази? — тихо, але виразно промовив перший принц. Він повернувся в бік Віки й протягнув до неї руку. — Підійди.
Віка підвелася з крісла. Вона відчула, як магічний якір усередині її грудей знову ожив, відгукуючись на заклик Вальтазара. Дівчина впевнено вийшла на середину зали, зупинившись поруч із принцом перед очима всієї Ради.
Вальтазар підняв свою долоню, на якій усе ще залишався тонкий слід від ритуального надрізу, і Віка поклала свою руку в його.
Контакт миттєво вивільнив приховану енергію. Залою прокотилася потужна хвиля фіолетового світла. Аура Віки спалахнула, і на її поверхні всі присутні чітко побачили гнильні, темно-зелені іскри розбитого «Закляття Порожнечі». Магічний відбиток Ліліт був настільки чітким, що його не зміг би заперечити жоден суддя в усьому Пеклі.
— «Якір крові»... — вражено прошепотів хтось із трибун. — Смертна зв'язана особистою силою першого принца. Вона під його повним протекторатом.
Ліліт застигла. Її маска впевненості нарешті тріснула, оголюючи дикий, тваринний страх. Вона зрозуміла, що зелені іскри її власної магії на фіолетовій аурі Віки — це її остаточний вирок.
— Відбиток її закляття назавжди залишився на захисному полі Вікторії в моєму замку, — Вальтазар обвів крижаним поглядом затихлу залу Ради. — Ліліт намагалася вигнати душу, яку я утримую своєю кров'ю. Це прямий напад на мою силу і на закони нашого королівства.
Мортімер підняв руку, закликаючи до остаточного рішення:
— Хто зі Старійшин тепер вважає провину іноземки доведеною?
Руки на трибунах піднялися миттєво й одностайно. Місцеві Старійшини поспішали продемонструвати вірність Вальтазару, адже замах на дівчину, яка перебувала під «Якорем крові» принца, вважався прямим замахом на саму корону.
— Вирок Ради одностайний, — холодно підсумував Вальтазар, дивлячись на засуджену. — Ліліт із Попелястих земель. За спробу використання забороненої магії на нашій території та замах на підрив королівської влади, ти засуджуєшся за законами нашого краю. Тебе прирікають на довічне ув'язнення в наших Нижніх Ямах, без права на викуп чи повернення на батьківщину. Порожнеча, яку ти принесла сюди, вип'є твою власну магію до останньої краплі.
— Ні! Ви не маєте права судити мене тут! — закричала Ліліт, коли Крош і Брут грубо смикнули її назад, передаючи замковій варті для відправки у підземелля. — Малфас дізнається про це! Ви всі пошкодуєте!
Її крики швидко згасли за важкими дверима, які зачинилися за конвоєм.
У залі засідань запала тиша. Старійшини з поклоном дивилися на Вальтазара, який усе ще міцно тримав Віку за руку. Перед лицем усієї Ради це виглядало як найсильніша заява: ця дівчина недоторканна для кожного, хто зважиться зробити крок проти неї в цьому замку.
Віка підняла на нього очі, відчуваючи, як величезний тягар нарешті спадає з її плечей. Вони виграли цю битву. Разом.
