Спочатку:
На сторінку книги
Поки за зачиненими дверима королівського кабінету вирішувалася доля оборонної стратегії Пекла, у покоях Віки панувала зовсім інша, хоч і не менш напружена атмосфера.
Віка вже встигла змінити важку смарагдову сукню на зручніший домашній одяг, але заспокоїтися так і не змогла. На протилежному кінці дивана сиділа Зора. Дівчина-бібліотекар усе ще нервово стискала в руках келих із темно-багровим пекельним вином, яке їм дбайливо приніс Грок, і здригалася від кожного шурхоту за вікном.
— Віко, я досі не вірю, що ми живі, — тихо прошепотіла Зора, роблячи маленький ковток. — Коли Король Ваалзерон подивився на Мортімера, я думала, що нас прямо там, в архіві, замурують в обсидіанову підлогу. А твій борщ... це якась вища магія. Я бачила, як у Його Величності на мить зникла аура смерті. Це історичний момент!
— Звичайна земна дипломатія, Зоро, — усміхнулася Віка, крутячи свій келих. — Шлях до серця будь-якого чоловіка, навіть якщо він триголовий чи має корону Пекла, лежить через шлунок. Але мене більше хвилює, про що вони там так довго розмовляють. Через «Якір» від Вальтазара йде така важка хвиля, що в мене аж у грудях пече.
— Вони обговорюють Малфаса і Ліліт, — Зора сумно опустила очі. — Те, що Ліліт сама пішла до вигнанця і запропонувала знищити тебе... це жахливо. У нашому світі зрада роду — це найгірше, що можна уявити. Король не вибачить цього ні їй, ні тим, хто недогледів безпеку в замку.
Віка зціпила зуби. Думка про те, що Ліліт була готова спалити весь цей світ лише через ревнощі та образу, викликала в ній не лють, а глуху огиду.
Раптом важкі двері покоїв тихо рипнули. На порозі з'явилися принци. Мортімер виглядав помітно втомленим, його звична легковажна усмішка повернулася на обличчя лише наполовину, але погляд миттєво потеплішав, щойно він побачив Зору. Вальтазар же йшов першим — суворий, застебнутий на всі ґудзики, з непроникним виразом обличчя, але його фіолетові очі з такою силою вп'ялися у Віку, що в неї перехопило подих.
— Живі? — коротко запитала Віка, підводячись із дивана.
— Батько дав нам час до світанку, щоб повністю переписати оборонний план кордонів, — зітхнув Мортімер, підходячи до Зори й м'яко беручи її за руку. — Зоро, мені потрібна твоя допомога в архіві. Потрібно підняти старі карти переміщення сил Малфаса двадцятирічної давнини. Батько перевірить кожну кому.
Зора миттєво підхопилася, її страх перед Королем знову поступився місцем професійному азарту бібліотекаря.
— Звісно, Мортімере. Я знаю, де лежать ці сувої. Ходімо.
Вона кинула на Віку швидкий, підбадьорливий погляд, і за хвилину пара зникла за дверима, залишивши Віку та Вальтазара наодинці.
У кімнаті повисла густа, майже відчутна тиша. Вальтазар не рухався з місця, залишаючись біля дверей. Його фіолетова аура, зазвичай така рівна й структурована, зараз хаотично іскрила на кінчиках пальців.
— Ну і? — Віка зробила кілька кроків назустріч, схрестивши руки на грудях. — Довго ти збираєшся грати в мовчазного кам'яного сфінкса, Вальтазаре? Твій батько наказав тобі триматися від мене подалі?
Принц повільно видихнув, заплющив на мить очі, і коли знову відкрив їх, Віка побачила в них таку концентрацію емоцій, якої ніколи раніше не помічала в цьому холодному математику. Він стрімко подолав відстань між ними, схопив її за плечі, але не грубо, а з якоюсь відчайдушною, стримуваною ніжністю.
— Батько правий, Вікторіє, — Його голос пролунав низько, з хрипотою. — Ти — моє найслабше місце. Ліліт відкрила Малфасу очі на наше існування, і тепер ти під прицілом усього бунтівного Пекла. «Якір крові» зв'язав нас, і якщо з тобою щось станеться... якщо я не встежу...
— Ей, принце Валіку, подивися на мене, — Віка м'яко поклала свої долоні поверх його холодних рук на своїх плечах. — Я не кришталева ваза. І я не збираюся сидіти тут і тремтіти. Ми розібралися з Ліліт, розберемося і з Малфасом.
— Ти не розумієш, — Вальтазар заперечно похитав головою, і його пальці злегка затремтіли. — Моя логіка, мої формули, мої ідеальні геометричні розрахунки — усе це руйнується, коли справа стосується тебе. Я не можу прорахувати твою безпеку, бо коли я думаю про загрозу для твого життя, у моїй голові починається абсолютний, неконтрольований хаос. Я вперше в житті не контролюю себе, Віко. І цей хаос... він мені подобається.
Віка відчула, як через «Якір» у її власне серце потужною хвилею хлинули його справжні почуття — там не було більше місця для сухих цифр чи планів. Там була чиста, гаряча, всепоглинаюча пристрасть і страх втратити її.
— Тоді припини рахувати, Вальтазаре, — тихо прошепотіла вона, дивлячись прямо в його фіолетові очі. — Просто відчувай.
Вальтазар більше не вимовив жодного слова. Його залізобетонний контроль остаточно тріснув. Він подався вперед і накрив її губи своїми.
Це був їхній перший поцілунок — і він зовсім не був схожий на ідеальну геометричну лінію. Він був палким, хаотичним, із присмаком пекельного вогню та солодкого вина. Вальтазар притягнув її до себе за талію, втискаючи у своє тіло, наче намагався сховати від усього світу, від Малфаса, від Короля і від усіх проклять цього всесвіту. Віка відповіла на поцілунок, зариваючись пальцями в його темне волосся, відчуваючи, як магічний зв'язок у її грудях більше не тисне важким пресом, а співає в унісон із його шаленим серцебиттям.
Коли вони нарешті відсторонилися один від одного, щоб ковтнути повітря, Вальтазар усе ще не випускав її з обіймів. Його дихання було уривчастим, а на щоках виступив легкий рум'янець. Він подивився на дівчину, і в його очах промайнула легка, нетипова для нього іронічна іскорка.
— Окружність мого терпіння офіційно лопнула, Вікторіє, — тихо сказав він, торкаючись лобом її чола.
— Рада це чути, принце, — посміхнулася Віка, важко дихаючи і міцніше стискаючи його плечі. — Тобі дуже личить цей хаос. А тепер іди малюй свої карти для батька. Нам ще потрібно виграти цю війну.
Вальтазар ніжно поцілував її у скроню, і через «Якір крові» Віка чітко відчула: що б не готував Малфас, перший принц Пекла переверне цей світ догори дриґом, але нікому її не віддасть. Велика гра тривала, але тепер вони були в ній по-справжньому разом.
