Спочатку:
На сторінку книги
Вечір у замку був на диво тихим, але для Мортімера ця тиша здавалася якоюсь не природною. Він ішов похмурим коридором, що вів до крила, де розташовувалися старі бібліотечні фонди. Його думки все ще крутилися навколо балу та того, як дивно змінилася поведінка Ліліт після нього.
Коли він проходив повз вузьку арку, що вела до забороненої секції, він помітив рух. Принц миттєво притиснувся до стіни, сховавшись у глибокій ніші.
За кілька кроків від нього пройшла Ліліт. Вона не була схожа на ту "подругу", яка щойно розливала чай для Віки. Її хода була рішучою, майже хижою, а погляд — холодним і зосередженим. В руках у неї був дивний предмет — залізний ключ із рунами, які Мортімер впізнав одразу. Це був один із ключів Малфаса, які вважалися зниклими після того, як жреця усунули від справ.
Мортімер затамував подих. Ліліт зупинилася біля масивних дверей, на яких ледь помітно пульсували захисні закляття. Вона вставила ключ, і двері, не видавши жодного звуку, пропустили її всередину.
«Доступ до архівів Малфаса? — промайнуло в голові принца. — Зараз? Коли Малфас у вигнанні? Що їй там знадобилося?»
Він ще кілька хвилин стояв нерухомо, зважуючи ризики. Вриватися туди зараз означало розкрити себе. Ліліт не просто так була там — вона точно шукала щось специфічне. Мортімер вирішив не діяти необачно: він дочекався, поки вона зникне в темряві коридорів архіву, і швидко попрямував до кабінету брата. Він мав розповісти Вальтазару про те, що бачив.
Через чверть години Мортімер уже був у кабінеті старшого брата. Вальтазар стояв біля столу, де щойно завершили доповідь Крош і Брут. Почувши про Ліліт та ключ, принц різко розвернувся, і в його очах спалахнуло таке полум'я, що в Мортімера мимоволі перехопило подих.
— Значить, ключ у неї, — голос Вальтазара був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Це пояснює все. Ліліт не просто грає на почуттях Віки, вона готує ґрунт для чогось набагато страшнішого.
— Брате, — Мортімер підійшов ближче, дивлячись у вічі Вальтазару. — Ти сказав, що вона сьогодні була в оранжереї з Вікою. Як ти міг дозволив Ліліт пити чай з нею після всього, що сталося?
Вальтазар зціпив зуби.
— Віка сама погодилася. Я не можу заборонити їй спілкуватися, не ризикуючи втратити її довіру назавжди. Але тепер, коли ти підтвердив, що Ліліт має доступ до архівів жреця... це не просто чаювання. Це підготовка до якогось ритуалу.
Мортімер відчув, як усередині нього все похололо.
— Якщо вона готує щось у таємних архівах Малфаса, нам треба діяти негайно. Ти не можеш просто сидіти й чекати, поки вона закінчить свій "план".
— Я не буду чекати, — відрізав Вальтазар, хапаючи з полиці свій плащ. — Але діяти треба витончено. Віка вважає Ліліт "подругою по нещастю". Якщо ми просто вдеремося і влаштуємо скандал, Віка сприйме це як спробу контролю. Нам треба впіймати Ліліт на гарячому і побачити, що саме вона шукає в архівах.
Мортімер кивнув, розуміючи план.
— Давай я повернусь до входу в архів. Я не буду входити всередину, а просто буду стежити за дверима. Як тільки вона вийде з якоюсь книгою чи сувоєм — ми будемо знати, за що саме вона хоче вчепитися.
— Добре, — погодився Вальтазар. — Але будь обережний. Ліліт — найнебезпечніший гравець при цьому дворі. Якщо вона помітить, що ми стежимо, вона змінить план на ходу. І тоді Віка опиниться в справжній пастці.
Мортімер вийшов, залишивши брата в стані холодної люті. Тепер, коли він знав про "чаювання" та про "ключ", картинка склалася в одне ціле: Віка — приманка, Ліліт — мисливець, а архіви Малфаса — місце, де готується зброя для удару.
В цей час, Ліліт була у таємному архіві Верховного жреця. Тут пахло цвіллю, старою шкірою та забороненою магією крові. На полицях стояли сувої, запечатані чорним воском.
Вона повільно вела пальцем по корінцях книг, поки її погляд не зупинився на тонкому фоліанті в палітурці з луски підземного гада. Назва була вибита древніми символами, які демониця ледве змогла прочитати.
«Закляття Порожнечі: Вигнання чужорідних душ».
Це було саме те, що потрібно. Магія, яка не вбивала фізично, а отже — не залишала слідів насильства чи аури вбивці. Вона просто розривала зв'язок закликання і викидала чужу душу туди, звідки вона прийшла, стираючи будь-які спогади про її перебування в цьому світі. Для Вальтазара це виглядатиме так, ніби закляття виклику Віки просто вичерпало свій термін, і дівчина повернулася додому. Або зникла в небутті.
— Ідеально, — прошепотіла Ліліт, відкриваючи першу сторінку. Червоні очі демониці спалахнули тріумфом. — Кілька днів "дружби", один правильний ритуал під час нашого наступного чаювання — і Пекло знову належатиме мені.
Вона так раділа своїй знахідці, але навіть не здогадувалась, що за нею вже слідкують.
Мортімер повертався до бібліотечного крила максимально тихо, намагаючись не шуміти підборами чобіт по холодних мармурових плитах. Його серце калатало десь у горлі. Якщо Ліліт помітить його біля закритих архівів, вона миттєво зрозуміє, що її план розкусили. Демониця була хитрою, як столітній суккуб, і вміла викручуватися з будь-яких ситуацій.
Він знову засів у тіні тієї самої арки. Навколо панувала мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне потріскування магічних кристалів.
Чекати довелося довго. Минуло близько години, перш ніж важкі залізні двері архіву знову безшумно прочинилися.
Ліліт вийшла повільно, озираючись по сторонах. Її обличчя більше не приховувало емоцій — на губах блукала задоволена, навіть хижа посмішка, а червоні очі палали зловісним тріумфом. Під пахвою вона міцно стискала тонкий фоліант у палітурці з темної луски підземного гада. Ключ Малфаса зник у її кишені. Вона навіть не стала ховати книгу в сумку, настільки була впевнена, що вночі в цих коридорах нікого немає.
Мортімер затамував подих, вдивляючись у палітурку. Завдяки своєму гострому зору він встиг розгледіти древні руни на обкладинці, перш ніж Ліліт розвернулася і швидким кроком попрямувала до виходу з бібліотеки.
«Закляття Порожнечі».
Принц застиг, відчуваючи, як уздовж хребта пробіг крижаний холод. Він знав про це закляття. Батько колись згадував його під час військових рад як один із найбрудніших засобів магічної війни. Це була заборонена магія.
«Вона хоче стерти її, — здогадався Мортімер, і його кулаки стиснулися самі собою. — Одне правильне частування з її рук під час наступного чаювання, одне закляття, шепіт над чашкою — і Віки більше не існуватиме для цього світу».
Як тільки кроки Ліліт остаточно вщухли, Мортімер вискочив з укриття. Але він побіг не до Вальтазара. Він розумів, що якщо брат зараз дізнається про "Закляття Порожнечі", його військова виправка кане в небуття — він просто спалить Ліліт разом із її маєтком, що спровокує бунт Старійшин проти королівської родини. Діяти треба було обережно.
Мортімер кинувся до покоїв Зори.
Бібліотекарка не спала. Вона сиділа за столом, обкладена купами сувоїв, і коли принц без стуку влетів до її кімнати, вона ледь не впустила магічну лампу.
— Принце Мортімере! Що сталося? — злякано прошепотіла вона, поправляючи окуляри.
— Ліліт взяла з архіву Малфаса «Закляття Порожнечі», — важко дихаючи, випалив він, зачиняючи за собою двері на засув. — Вона збирається застосувати його на Віці. Скоріш за все, під час наступного чаювання. Нам потрібен захист від нього, Зоро. Прямо зараз потрібно знайти щось, що заблокує дію цього прокляття, але так, щоб Ліліт подумала, ніби вона перемогла.
Зора зблідла, її губи затремтіли.
— Порожнеча?.. Боги, принце, це ж древня магія вигнання. Її майже неможливо заблокувати звичайними щитами. Якщо вона почне читати формулу, душа Віки почне відшаровуватися від нашого світу миттєво.
Вона гарячково почала гортати один із фоліантів, її пальці миготіли між сторінками.
— Чекайте... Є один варіант, але він ризикований. Існує «Якір крові». Якщо зв'язати ауру Віки з кимось, хто має надпотужну магічну силу в цьому світі — наприклад, із Вальтазаром... закляття Порожнечі не зможе її виштовхнути. Воно просто розіб'ється об його енергію. Але для цього...
— Для цього вони мають бути пов'язані добровільно. І Віка має знати про це, — закінчив за неї Мортімер.
— Так, — Зора підняла на нього серйозний погляд. — І зробити це потрібно до того, як Ліліт піднесе їй наступну чашку чаю.
Мортімер сперся руками на стіл, дивлячись на стародавні символи. Тепер усе залежало від того, чи зможе Вальтазар переступити через свою гордість, а Віка — через свій страх перед його контролем, щоб укласти цей рятівний союз.
