Спочатку:
На сторінку книги
Ситуація в тронному залі загострилася до межі. Король, чия велич щойно була грубо поставлена під сумнів цим ганебним видовищем, не збирався прощати образу.
Він повільно підвівся з трону. У залі запала така мертва тиша, що стало чутно лише тихе шипіння магічних свічок та жалюгідне, переривчасте гикання Селени. Повітря наче згустилося, насичене запахом озону, ладану та легкої гіркоти від зіпсованої ритуальної есенції.
Голос Його Величності був низьким, глибоким, схожим на рокіт каміння в надрах старої шахти, що віщує неминучий обвал.
— Малфасе, — промовив король, і кожен звук його голосу віддавався луною під високими склепіннями. Жрець одразу ніби зменшився в розмірах під цим важким, пронизливим поглядом. — Ти стверджував, що магія Пекла обрала твою доньку. Ти клявся мені тріумфом крові та давньої долі. А замість цього я бачу жалюгідне блазнювання біля вівтаря моїх предків.
Мортімер, пам’ятаючи кожне слово Віки про «ідеальну маску», зробив упевнений крок уперед. Його обличчя застигло в ідеальному виразі ображеної гідності — підборіддя злегка підняте, брови зведені, у очах холодний блиск.
— Батьку, я глибоко вражений і ображений, — голос Мортімера тремтів від майстерно зіграного обурення. — Якби я не поступився першим ковтком цій панні, то зараз саме я корчився б у цьому приниженні. Виходить, Верховний жрець приніс до священного вівтаря не благословення, а отруту, яку магія нашого замку відкинула з такою люттю!
Він повернувся до Малфаса, і в його погляді спалахнув крижаний холод, на який раніше був здатен лише Вальтазар.
— Чи не бажає жрець пояснити нам, чому ритуальна есенція зреагувала, як найсильніша отрута?
Малфас із глухим звуком упав на коліна. Розкішні темно-бордові шати розійшлися по мармурі, наче калюжа крові. Його обличчя вкрилося потом, руки дрібно тремтіли.
— Ваша Величносте! Це диверсія! — вигукнув він зірваним голосом, який перейшов у неприємний фальцет. — Хтось підмінив есенцію! Це підступний замах на честь мого роду та на саму корону!
Він різко крутнув голову в бік Віки, шукаючи на її обличчі хоч найменшу тінь торжества чи посмішки, яку міг би використати як доказ. Але Віка стояла абсолютно незворушно, з ідеально рівною поставою та спокійним, майже байдужим поглядом.
— Чи здатна древня магія замку помилятися через якусь «диверсію», жрецю? — Мортімер ступив іще один крок уперед. У його поставі з’явилася нова, шляхетна впевненість, якої Вальтазар ніколи раніше в молодшому братові не бачив. — Чи, може, вона просто відкинула фальш і брехню, яку намагалися підсунути їй під виглядом благословення?
Король перевів важкий, пронизливий погляд із сина на Віку, яка стояла поруч із Вальтазаром. Повітря між ними наче наелектризувалося.
— Вікторіє, — раптом звернувся до неї правитель. Його голос трохи пом’якшав, але все ще звучав владно. — Ти смертна. Твій розум не отруєний нашими багаторічними інтригами. Скажи чесно: що ти бачиш у цьому хаосі?
Віка відчула, як пальці Вальтазара на її лікті ледь помітно стиснулися — це було одночасно застереженням і безмовною підтримкою. Вона ступила вперед, тримаючи спину рівно, підборіддя злегка піднятим, як личить людині, яка добре знає ціну кожному своєму слову.
— Ваша Величносте, — спокійно й чітко відповіла вона. — У моєму світі кажуть: якщо дзеркало показує потвору, не варто звинувачувати саме скло. Магія цього залу надто древня і чесна. Вона просто показала те, що намагалися приховати.
Король коротко хмикнув — звук був сухим і різким, ніби тріснула стара гілка. Востаннє він обвів поглядом Малфаса, який усе ще стояв навколішки, і Селену, котра продовжувала гикати, випускаючи з рота маленькі зелені іскри, що неприємно пахли сіркою.
— Досить, — відрізав правитель. — Малфасе, ти відсторонений від усіх ритуалів, доки ми не проведемо ретельне розслідування цієї «диверсії». Селену негайно відправити в родинний маєток під домашній арешт. А бенкет… бенкет вважається закінченим.
Король розвернувся і стрімко вийшов із зали. За ним потягнувся шлейф важкого запаху озону, старого вина та напруженої тиші.
Віка нарешті дозволила собі тихо видихнути лише тоді, коли важкі двері за правителем зачинилися з глухим гуркотом. На собі вона відчула два абсолютно протилежні погляди. Один — теплий, вдячний і переможний від Мортімера. Інший — палаючий чистою, неприхованою ненавистю.
У тіні високої мармурової колони, стискаючи кришталевий келих із червоним вином так сильно, що тонке скло ледь не тріскало під пальцями, стояла Ліліт.
Поки Мортімер розігрував роль шляхетного та обуреного принца, а Селена остаточно перетворювалася на об’єкт загальнонаціонального кепкування, Ліліт у затінку спостерігала за кожним рухом Віки. Її червона, як свіжа кров, сукня зливалася з напівтемрявою, а очі блищали, наче відшліфовані рубіни.
Вона розраховувала побачити перелякану земну дівчинку в чужому, безглуздому вбранні. Натомість перед нею стояла справжня суперниця — витончена, впевнена, яка одним лише своїм виглядом затьмарила всіх знатних дам королівства.
Коли Селена почала гикати й зеленіти, Ліліт спершу відчула гостру зловтіху. Але вже за мить її губи стиснулися в тонку лінію. Вона помітила головне — те, як Вальтазар дивиться на Віку. У його очах більше не було звичного роздратування чи холодної байдужості. Там палахкотів щирий, глибокий, неконтрольований інтерес. Те саме, чого Ліліт марно домагалася від нього протягом століть.
«Це не просто везіння…» — просичала Ліліт собі під ніс, дивлячись, як Віка щось тихо шепоче принцу на вухо.
Вона згадала невдалу спробу надягти на дівчину прокляте кольє. Тоді списала провал на випадковість. Тепер зрозуміла: Віка — не наївна «людинка». Вона — небезпечний гравець, який уміє діяти швидко й розумно.
Коли король вийшов із зали, а гості вибухнули стриманим, але явно радісним сміхом, Ліліт непомітно поставила келих на піднос слуги, що проходив повз.
— Насолоджуйся своєю маленькою перемогою, Вікторіє, — прошепотіла вона майже ніжно, розвертаючись і зникаючи в тіні за вівтарем. — Але пам’ятай: у Пеклі не люблять тих, хто занадто голосно сміється над Верховним жрецем. Малфас може бути приниженим… але він іще має гострі зуби. А в мене тепер з’явився чудовий привід із ним подружитися.
Ліліт безшумно вислизнула із зали ще до того, як Селену почали виводити. Вона знала: цей бал — лише перша сутичка у великій війні. І тепер вона точно знала, з ким варто об’єднати сили, щоб назавжди позбутися цієї «земної гості».
«Це ще не кінець, — подумки пообіцяла вона. — Далеко не кінець».
А Вальтазар, нарешті відпустивши руку Віки, нахилився до її вуха. Його гаряче дихання лоскотало шкіру:
— Ти щойно перетворила головного жреця на загальне посміховисько, а мого брата — на героя. Тепер мені справді варто почати тебе боятися, Вікторіє?
