Спочатку:
На сторінку книги
Спроба думати про «ідеальні геометричні кола» допомагала Віці приблизно перші сорок хвилин. Потім її мозок збунтувався проти нудної математики, і в голову Вальтазара знову полетіли трансляції побутового хаосу. Проте принц знайшов радикальний вихід — він просто закрився у своїх покоях, обклавшись, за словами Кроша, «державними сувоями підвищеної важливості», і виставив такий потужний уявний щит, що Віка чула лише глухе, монотонне гудіння, схоже на роботу несправного холодильника.
Зрозумівши, що розваг не передбачається, Віка вирішила провідати Зору.
Архівне крило зустріло її незвичною тишею. Тут, серед тисяч фоліантів і запаху старого пергаменту, Зора зазвичай почувалася як риба у воді. Але сьогодні дівчина-бібліотекар була не одна.
Посеред зали, заваленої паперами вигнаної Ліліт, на крихітному стільчику сидів Мортімер. Високий, плечистий принц у своєму розкішному камзолі виглядав на цьому стільці максимально комічно — наче дорослий демон, якого змусили сісти за дитячий стіл. Він тримав у руках тонке гусяче перо (яке в його масивних пальцях здавалося зубочисткою) і з виразом глибокого страждання на обличчі щось переписував.
— Морті, ти тримаєш перо так, наче збираєшся ним когось зарізати, — тихо пожартувала Віка, підходячи ближче.
— О, Віко! — Мортімер підскочив, ледь не перекинувши чорнильницю. Його золотисті очі спалахнули щирою радістю, як у школяра, якого відпустили з уроку. — Рятуй. Ця жінка — тиран. Батько завжди казав, що найстрашніші істоти в Пеклі — це не вогняні дракони, а архіваріуси. Тепер я йому вірю.
Зора, яка саме стояла на драбині біля верхніх полиць із величезною купою сувоїв у руках, незадоволено пирхнула, ледь не впустивши окуляри на ніс.
— Його Високість сам зголосився допомогти, — зауважила вона, обережно спускаючись. — А тепер скаржиться, що від сортування звітів про постачання сірки у нього «в'януть бойові інстинкти». Між іншим, ми шукаємо будь-які зачіпки про Малфаса! Це серйозно.
— Я допомагаю! — гордо заявив Мортімер, випроставши спину. — Я ось... розсортував три сувої. З лівими печатками — наліво, з правими — направо.
— Це були сувої за алфавітом, а не за печатками, — зітхнула Зора, ставлячи нову стопку паперів на стіл. Від її близькості Мортімер миттєво збентежився, його вуха злегка порозовіли, і він поспіхом увіткнув перо назад у чорнильницю — та так сильно, що бризки чорнила ледь не долетіли до Віки.
Віка з усмішкою спостерігала за цією комедією положень. Мортімер, який перед Старійшинами тримався як упевнений іронічний політик, поруч із тихою книжковою Зорою перетворювався на незграбного підлітка.
— Гаразд, шпигуни, що ви вже знайшли? — Віка взяла один із паперів Ліліт.
— Здебільшого — побутові розрахунки, — Зора підійшла до столу, випадково торкнувшись плечем Мортімера. Принц застиг, наче перетворився на обсидіанову статую, і навіть затамував подих. — Але ось цей сувій... він запечатаний особистим знаком Малфаса. Тут якесь захисне закляття. Я ніяк не можу його зняти. Мої магічні ключі просто вибиває.
— Дай-но я подивлюся, — Мортімер, бажаючи справити враження і проявити себе «справжнім захисником», рішуче забрав сувій з рук Зори. — Які там ключі. Тут потрібна груба королівська сила. Зараз я просто перепалю магічний замок.
— Мортімере, ні! Це ж древня канцелярія відступників, там може бути... — скрикнула Зора, але було запізно.
Молодший принц упевнено стиснув кулак, і його долоня спалахнула яскравим золотистим полум'ям. Він приклав пальці до темної печатки Малфаса.
Секунду нічого не відбувалося. А потім запечатаний сувій видав дивний звук, схожий на обурене «хі-хі», і вибухнув.
Ні, замок не завалився, і ніхто не постраждав фізично. Але з сувою вирвалася колосальна хмара яскраво-рожевого, густого магічного пилу, яка вмить заповнила всю залу бібліотеки. Віка встигла прикрити обличчя рукавом, голосно чхаючи.
Коли рожевий туман трохи розсіявся, Віка опустила руку і мало не розреготалася на весь замок.
Мортімер і Зора стояли одне навпроти одного, повністю, з голови до ніг, покриті пишним, пухнастим рожевим пір’ям. Воно налипло на волосся Зори, забилося під її окуляри, а великий, грізний принц Мортімер тепер став схожим на величезного, гламурного рожевого фламінго в королівському камзолі.
Але це було ще не все.
— О Боги... — спробувала сказати Зора, хапаючись за голову. Проте замість звичайного переляканого шепоту з її уст вилетіло:
— О Боги, що за дивний час,
Цей сувій підірвав тут нас!
Мортімер округлив золотисті очі, з яких стирчало рожеве пір'я, і спробував виправдатися:
— Я не хотів, клянусь тобі,
Ми опинились у біді!
Мій замисел був чистий і ясний,
А результат... ну просто жахний!
Віка вже просто трималася за живіт від сміху, сповзаючи по стіні.
— Ой, не можу... Побутове прокляття «Рожевого Парнасу»! Ви говорите віршами!
Зора сердито подивилася на Мортімера, але через рожеве пір'я на її щоках це виглядало неймовірно мило. Вона тупнула ніжкою:
— Ти, принце, просто дикун і палінь,
Тобі допомогти було, мабуть, лінь!
Тепер я схожа на птаха з болота,
І вірші читати немає охоти!
Мортімер зробив крок до неї, виглядаючи максимально нещасним і смішним у своєму новому образі:
— Пробач мені, прекрасна музо,
Я став для тебе лиш обузою!
Дозволь хоч пір'я це струсити,
Щоб ти могла мене простити!
Він протягнув руку і дуже ніжно, обережно кінчиками пальців зняв пухнасту рожеву пір'їнку з її щоки, а потім поправив її окуляри. Зора раптом замовкла. Її обурення миттєво зникло. Вона подивилася в його золотисті очі, і попри весь абсурд ситуації, між ними проскочила така щира, тепла іскра, що навіть Віка перестала сміятися, зворушено посміхаючись.
Мортімер не відводив погляду. Рожеве пір'я на його плечах більше не заважало йому виглядати чоловіком, який зараз готовий був захищати цю маленьку бібліотекарку від усього світу.
У цей момент магічний якір у грудях Віки знову сильно смикнувся. Ментальний щит Вальтазара на іншому кінці замку з тріском луснув, і в її голові пролунав гучний, шокований голос першого принца:
«Що у вас там відбувається?! Чому я через зв'язок відчуваю такий колосальний рівень збентеження, рожевого кольору і... рими?! Вікторіє, ви що, підпалили бібліотеку?!»
Віка подумки відповіла йому, ледь стримуючи новий напад реготу:
«Вальтазаре, терміново йди в архів. Твій брат щойно став рожевим фламінго і зізнається Зорі в коханні ямбом! Ти мусиш це побачити!»
Зв'язок доніс до неї важке, страдальне зітхання першого принца, який, здається, знову почав подумки рахувати площу трикутників, щоб не збожеволіти від цієї сімейки. А Мортімер і Зора, все ще покриті рожевим пухом, продовжували мовчки дивитися одне на одного, остаточно забувши про сувої, Малфаса і весь інший світ.
