Спочатку:
На сторінку книги
Вечірні сутінки опустилися на замок, принісши з собою важкий, багровий туман, який заповзав крізь бійниці в темні коридори. В покоях Віки панувала тиша, яку порушувало лише тихе, ледь чутне сріблясте дзенькання. «Срібні дзвоники», які вранці принесла Ліліт, розпустилися в темряві кімнати, випромінюючи м'яке, ніжно-рожеве сяйво.
Віка сиділа на підвіконні, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на розпечені лавові ріки, що змійками в'юнилися десь далеко на горизонті. На ній були прості земні речі, і в цьому похмурому величі замку вона виглядала чужорідно, але водночас неймовірно тендітно.
Двері покоїв відчинилися без стуку. На порозі з'явився Вальтазар. Його фіолетова аура сьогодні була темнішою, ніж зазвичай, а на обличчі застиг вираз глибокої втоми після багатогодинної розмови з батьком. Він збирався щось сказати, але його погляд миттєво зупинився на столі.
Рожеве сяйво квітів відбилося в його очах, і в ту ж секунду обличчя принца спотворилося від люті.
— Що це? — Його голос пролунав як удар батога.
Він за два кроки подолав відстань до столу, і його рука, оповита чорним полум'ям, зависла над кошиком.
— Гей, руками не чіпай! — Віка здригнулася і миттєво злетіла з підвіконня. — Це подарунок!
— Подарунок?! — Вальтазар різко розвернувся до неї, і Віка вперше побачила такий шалений гнів у його погляді. — Ти хоч знаєш, чий це подарунок, смертна?! Це «Срібні дзвоники» з долин Ліліт! Квіти, які живляться темною магією і здатні присипляти пильність кожного, хто перебуває поруч! Звідки вони тут?!
— Ліліт сама принесла їх сьогодні вранці! — не менш голосно відповіла Віка, підходячи ближче і заглядаючи йому прямо в обличчя, попри його загрозивий вигляд. — Вона прийшла вибачитися. Ми поговорили, і Ліліт запропонувала мир. Вона визнала, що була неправа!
Вальтазар видав короткий, лютий смішок, який більше нагадував рик пораненого звіра.
— Мир? Ліліт? Ти справді настільки наївна, Вікторіє, чи твій людський розум просто відмовив від кількох компліментів? Ліліт не знає слова «мир». Вона знає слово «отрута», знає слово «ніж у спину»! Вона намагалася знищити тебе проклятим кольє, а ти приймаєш від неї квіти й пускаєш її у свої покої?!
— Я не пускала її в душу, Вальтазаре, я просто вислухала її! — Віка відчула, як усередині закипає образа. — Тримати ворога близько — це елементарна стратегія, якщо ти не знав!
— Це не стратегія, це самогубство! — закричав Вальтазар, роблячи крок до неї так швидко, що вона мимоволі вперлася спиною в стіл. Він нахилився, його дихання було гарячим, а фіолетові очі палали неконтрольованим вогнем — і Віка чітко зрозуміла, що за цим гнівом ховається не просто турбота про безпеку, а дика, власницька ревність. — Ти знаходишся тут через мій виклик! Тому твоє життя — це моя відповідальність, і я не дозволю якійсь демониці перетворити тебе на попіл через твою дурну земну довірливість!
Ці слова стали останньою краплею. Вся напруга останніх днів, весь страх, який вона приховувала за зухвалою посмішкою, і, головне, ця гнітюча ізоляція вирвалися назовні. Віка з силою штовхнула його в груди. Звісно, вона не могла зрушити велетня з місця, але він відступив сам, здивований її раптовим спалахом.
— Моя довірливість?! — її голос тремтів, а на очах, попри всю її гордість, виступили гарячі сльози. — Та що ти взагалі знаєш про те, що я відчуваю?! Ти бачиш у мені тільки «смертну людинку» або фігуру на своїй політичній шахівниці! Ти зачинив мене в цьому золотому склепі!
Вона обвела руками кімнату, її груди важко здіймалися.
— Мені нудно, Вальтазаре! Мені тут до смерті нудно і страшно! У своєму житті я звикла бачити світ, людей, рух! А що я бачу тут? Чотири стіни, оранжерею та твої вічні похмурі дорікання! Я не бачу нічого, крім цього клятого чорного замку і лави за вікном! Я наче птах у клітці, якого витягують лише тоді, коли треба підставити чергового жреця!
Вальтазар завмер. Його аура, яка щойно вирувала полум'ям, раптово згасла, стиснувшись до тонкого захисного бар'єру. Він дивився на сльози, що котилися по її щоках, і весь його гнів розсипався, як сухий попіл. Демон, який звик до бійок, криків та інтриг, виявився абсолютно беззбройним перед щирим людським болем.
— Віко... — тихо, зовсім іншим тоном промовив він, роблячи повільний крок уперед і невпевнено протягуючи руку.
— Не чіпай мене, — вона відвернулася, витираючи сльози тильною стороною долоні й знову сідаючи на підвіконня, спиною до нього. — Якщо Ліліт хоче просто поговорити зі мною про книги чи чай — я буду з нею говорити. Бо вона принаймні не дивиться на мене як на в'язня, якому не дозволено мати власну думку. Йди геть, Вальтазаре. Я втомилася.
Принц стояв посеред кімнати, стиснувши кулаки. Він дивився на її тонку фігуру на фоні багрового вікна, і всередині нього щось болісно стиснулося. Він хотів силою викинути ці квіти у вікно, хотів заборонити їй навіть вимовляти ім'я Ліліт. Але він розумів: якщо він зробить це зараз, він остаточно втратить її довіру. А втратити Віку для нього вже було рівносильно смерті.
— Квіти залишаться, — тихо, але твердо сказав він, розвертаючись до дверей. — Але завтра на твоєму чаюванні за кожним кущем в оранжереї стоятимуть Крош і Брут. І якщо Ліліт хоча б поворухнеться не так... я особисто розірву нашу угоду про мир з її родом. Пам'ятай про це, Вікторіє.
Двері за принцом зачинилися, залишивши Віку наодинці з ніжно-рожевим, але тепер таким зловісним сяйвом «Срібних дзвоників». Вона заплющила очі, відчуваючи, що гра, в яку вона дозволила себе втягнути, стає занадто небезпечною.
