Спочатку:
На сторінку книги
Рада Старійшин завершилась і залишилася далеко позаду, але її похмура атмосфера, здавалося, все ще трималася на піднебінні присмаком сухого попелу. Віка сиділа у своїх покоях, підібгавши під себе ноги, і з підозрою вдивлялася в чашку з новим трав’яним відваром, який їй щойно принесла Зора.
Дівчина все ще намагалася усвідомити, що трибунал над демоницею-вбивцею закінчився... ну, фактично нічим особливим для самої Віки, окрім того, що тепер вона офіційно вважалася недоторканною персоною в цьому замку. Або, як висловився Крош, «шановною смертною з підвищеним рівнем небезпеки для оточуючих».
— Ти як? — Зора тихо поставила на стіл тацю з печивом, яке за формою нагадувало маленькі підземні кажани. — На тобі лиця нема. Це через вирок Ліліт?
— Ні, Ліліт отримала те, на що заслуговувала, — Віка зітхнула, обхопивши чашку долонями. — Я просто намагаюся звикнути до думки, що моя аура тепер світиться фіолетовим, як дефектна неонова вивіска. І цей «Якір крові»... Вальтазар сказав, що це просто стабілізує мою душу. Але я відчуваю якесь дивне лоскотання в потилиці.
— Побічні ефекти — річ тонка, — глибокодумно зауважила Зора, поправляючи свої великі окуляри. — У магічних трактатах написано, що повне злиття енергетичних полів триває до кількох днів. Можливі легкі запаморочення, загострення почуттів або...
Зора не встигла договорити, бо Віка раптом сіпнулася, наче її вдарило слабким струмом. Магічний якір усередині її грудей сильно запульсував, і в голові дівчини виразно, з ідеальним королівським баритоном, пролунала чітка думка:
«Якщо цей старий бовдур знову заведе мову про податки на постачання сірки, я особисто згодую його папери пекельним гончакам».
Віка мало не впустила чашку. Вона дико озирнулася на двері.
— Що? Хто це сказав?
— Хто сказав що? — Зора здивовано кліпнула очима, озираючись по порожній кімнаті.
Віка притиснула пальці до скронь. Голос у голові зник, залишивши лише легке відлуння роздратування, яке не належало Віці. Вона була абсолютно спокійна секунду тому, а зараз її переповнювала глуха, суто демонічна лють на якихось чиновників.
— О ні... — прошепотіла Віка, починаючи здогадуватися про масштаби катастрофи. — Зоро, а в твоїх трактатах випадково не було написано, що «Якір крові» дозволяє чути думки того, з ким ти пов'язана?
Зора на мить застигла, її очі за скельцями окулярів округлилися, а потім вона гарячково почала гортати свій блокнот:
— Технічно... кровний зв’язок першого рівня передбачає емпатичний резонанс! Але щоб прямо думки... Хоча, зважаючи на те, що ти смертна, а Вальтазар має колосальний резерв, твій розум міг просто налаштуватися на його частоту, як приймач на найсильнішу радіостанцію!
«І чому в цьому залі засідань так тхне дешевим одеколоном? Старійшина Магнус знову вилив на себе флакон конвалієвої есенції, щоб приховати запах перегару? Ненавиджу конвалії», — знову роздратовано пролунало в голові Віки.
Дівчина мимоволі пирхнула. Уявити грізного, пафосного першого принца Пекла, який сидить на важливій державній нараді й подумки проклинає конвалієвий одеколон якогось старого демона — це було смішно.
— Так, приймач працює на повну потужність, — констатувала Віка, нервово сміючись. — І зараз наш великий і жахливий принц страждає від ароматерапії на нараді.
Тим часом у Головній залі засідань Вальтазар дійсно сидів на своєму високому обсидіановому троні, підперши підборіддя рукою. Навколо довгого столу зібралися Старійшини королівства, які вже другу годину поспіль нудно обговорювали бюджет на ремонт оборонних мурів. Вальтазар тримав на обличчі маску абсолютної, крижаної байдужості, яка зазвичай змушувала підданих тремтіти від страху.
Аж раптом у його королівську, загартовану століттями ментального захисту голову, безтурботно увірвався чужий, абсолютно людський голос:
«Цікаво, а якщо Крош в’яже шарфи, то чи може він зв’язати мені якісь теплі шкарпетки? Бо підлога в цій оранжереї крижана. Хоча ні, краще попросити Брута, у нього петлі виходять рівніші. І взагалі, чому печево у формі кажанів таке сухе? Їм що, шкода було нормального масла додати? Наступного разу сама піду на кухню».
Вальтазар так різко випрямився на троні, що Старійшина Магнус, який якраз розпинався про постачання залізної руди, злякано затнувся на пів слові й ледь не впустив свій пергамент.
— Ваша Високосте? — обережно запитав Мортімер, який сидів праворуч від брата і до цього моменту тихо малював на полях своєї записної книжки якісь дивні квіточки. — Щось не так із цифрами?
Вальтазар не відповів. Його ніздрі затремтіли від обурення. Він заплющив очі, намагаючись виставити ментальний блок, але «Якір крові», який він сам же так необачно уклав, діяв в обхід будь-якого захисту. Це був прямий, двосторонній канал.
«О, дивись, кажанчик без голови! Кулінари місцеві, блін. От повернуся додому — зварю нормальний борщ. Цікаво, демони їдять борщ? Вальтазар точно схожий на людину, якій не завадило б поїсти гарячого рідкого супу, а то ходить з таким лицем, наче він щойно з'їв лимон — це для здоров'я шкідливо».
«Вікторіє!» — подумки, з усією своєю королівською могутністю, рявкнув Вальтазар, сподіваючись, що цей ментальний вибух змусить дівчину замовкнути.
У покоях на іншому кінці замку Віка підскочила на стільці, ледь не захлинувшись чаєм.
«Ой. Ти мене чуєш?» — злякано подумала вона.
«Я почув кожне слово про сухе печиво, шкарпетки Брута і твій незрозумілий "борщ"! — Вальтазар подумки скреготав зубами, намагаючись зберігати нерухоме обличчя перед Старійшинами, які тепер дивилися на нього з явним острахом. — Негайно припини думати! Я перебуваю на важливій державній нараді!»
«Я не можу просто взяти й припинити думати, мій мозок так влаштований! — обурено відгукнулася Віка. — І взагалі, це ти винен! Твої трактати не попередили, що я буду слухати твої скарги на конвалієвий одеколон Магнуса!»
Вальтазар подумки застиг. «Ти... ти й це чула?»
«Ага. І про те, що ти хочеш згодувати чиїсь папери гончакам. До речі, дуже жорстоко. Можна було просто оголосити догану».
Мортімер помітив, що обличчя його брата почало повільно покриватися ледь помітними фіолетовими іскрами — вірна ознака того, що перший принц перебував на межі між «просто роздратований» і «зараз тут усе вибухне».
— Ваша Високосте, вам погано? — знову подав голос Магнус, витираючи лисину хустинкою, від якої знову пахнуло конваліями.
— Нараду закінчено, — коротко і сухо відрізав Вальтазар, підводячись із трону. — Оборонні мури відремонтувати за рахунок додаткових зборів з торговців попелястих земель. Магнус — змініть парфуми. Мортімере — за мною.
Старійшини гарячково почали збирати папери, радіючи, що вижили, а Вальтазар розмашистим кроком попрямував геть із зали, іронічно чуючи в голові тихі людські оплески: «Браво, великий лідер. Ефектний вихід. Тільки мантію підтягни, а то зачепишся за поріг Валіку».
Вальтазар подумки пообіцяв собі, що перше, що він зробить — це змусить Зору перерити всю бібліотеку в пошуках ментального кляпу.
Через десять хвилин двері до покоїв Віки з гуркотом відчинилися. На порозі стояв Вальтазар, його плащ усе ще підмітав підлогу, а за його спиною з блідим і збентеженим виглядом тулився Мортімер. Зора, побачивши обох принців, миттєво зробила глибокий реверанс і спробувала злитися зі шпалерами.
— Нам потрібно серйозно поговорити про гігієну думок, — з порогу заявив Вальтазар, зачиняючи за собою двері.
— О, привіт, — Віка безневинно посміхнулася, тримаючи в руках чергового «кажана». — Хочеш печива? Воно справді сухувате, але якщо вмочити в чай — їсти можна.
Вальтазар глибоко вдихнув, заплющив очі й порахував до десяти за древньодемонічним календарем.
— Вікторіє. Ми уклали «Якір крові», щоб твою душу не висушило магічним полем цього світу. Ми НЕ домовлялися про те, що я буду знати, коли ти захочеш змінити колір фіранок у своїй кімнаті.
— А я не домовлялася знати, що ти вважаєш своїх генералів стадом недотепних баранів! — відпарувала Віка, підводячись. — Знаєш, як це відволікає? Я намагалася почитати книгу, яку мені дала Зора, а в голові твій голос постійно бурчить про дефіцит заліза в південних провінціях!
Мортімер, який до цього моменту тихо спостерігав за цією сценою, раптом тихо хмикнув і підштовхнув Зору ліктем:
— Дивись, вони вже сваряться як стара подружня пара після двохсот років спільного життя. Навіть мій батько і мати так колоритно не з’ясовували стосунки.
Зора від такого близького контакту з Мортімером миттєво почервоніла до кінчиків вух і впустила свій блокнот. Мортімер кинувся його піднімати, вони зіштовхнулися головами, пролунав глухий стук, і блокнот відлетів під ліжко.
— Ой, вибач, — пробурмотів Мортімер, чухаючи лоба і дивлячись на Зору своїми золотистими очима з такою щирою сором'язливістю, яка зовсім не личила грізному принцу.
— Н-нічого... я сама... — пролепетала Зора, намагаючись залізти під ліжко.
Вальтазар і Віка одночасно замовкли і повернулися до цієї парочки. Потім вони перезирнулися, і в голові Вальтазара чітко пролунала спільна думка Віки: «Боже, які вони милі й незграбні. Треба їм допомогти».
Вальтазар мимоволі здригнувся від того, наскільки точно Віка підмітила ситуацію. Його роздратування раптом почало танути, поступаючись місцем якійсь дивній, іронічній втомі.
— Зоро, — м’яко покликав Вальтазар. — Залиш блокнот. Краще скажи мені, як заблокувати цей ментальний зв’язок, поки ми не повбивали одне одного своїми думками.
Зора, вилізши з-під ліжка з павутинкою на обличчі (яку Мортімер тут же дбайливо і зовсім незграбно спробував струсити пальцем, викликавши у дівчини новий напад рум'янцю), поправила окуляри.
— Ваша Високосте, зв'язок стабілізується сам, коли магічні поля повністю притруться одне до одного. Це займе приблизно... тиждень. А поки що вам просто потрібно навчитися... ну, думати про щось нейтральне, коли ви не хочете, щоб вас чули. Наприклад, про погоду або про правильні геометричні фігури.
— Геометричні фігури, — похмуро повторив Вальтазар. — Чудово. Я буду думати про ідеальні куби під час нарад.
— А я буду думати про кола, — посміхнулася Віка. — Побачимо, чиї фігури переможуть.
Вальтазар подивився на неї — таку тонку, людську, абсолютно беззахисну перед цим світом, але з такими зухвалими ісккрами в очах. Він раптом зловив себе на думці, що її присутність у його голові, попри весь абсурд, робить цей замок трохи менш холодним.
І Віка це почула. Вона чітко вловила цю коротку, теплу і дуже самотню думку принца, перш ніж він встиг закритися уявним обсидіановим кубом. Дівчина тихо посміхнулася і знову сіла на стілець.
— Гаразд, кубічний принцу, — сказала вона вголос. — Іди відпочивай. Мені ще треба обговорити з Брутом дизайн моїх майбутніх шкарпеток.
Вальтазар лише важко зітхнув, розвернувся і пішов геть, подумки вираховуючи площу трикутників. Але десь на периферії його свідомості все одно крутилося дивне, невідоме слово «борщ», яке чомусь пахло домашнім затишком.
