Спочатку:
На сторінку книги
– Подивися! Тут у відрі плавають хмарки! – весело скрикнула Руся й занурила личко у відро, повне води. – Вони смачні... й мокрі.
Лесик розсміявся щирим дитячим сміхом і спробував відтягнути маленьку дівчинку від відра:
– Не пий хмарки! Бо вони тебе зачарують і вночі вкрадуть.
– Не вкрадуть! Я вже їх сто разів пила. Хочеш і тебе навчу? Ну, хоч спробуй, – просила його гарнюня п’яти рочків. А трішки старший хлопчик-першокласник вважав себе вже занадто дорослим та неймовірно віддано доглядав за своєю маленькою сусідкою й почувався безмежно щасливим.
Ця парочка познайомилась зовсім недавно, коли тато Лесика перевівся служити у військову частину, розташовану за зеленим чагарником вдалині. Батько Олеся був військовим льотчиком. А мама пішла працювати до школи вчителькою. Ну, а їх білявий блакитноокий син, саме в цих нескінчених зелених краях, розпочав свою шкільну біографію. Та йому було не звикати! Майже кожного року тата кудись переводили. Зате тепер товариського та життєрадісного хлопчика, наче магнітом після уроків, тягнуло до сусіднього двору. Там жила його маленька подружка, що весь час перебувала у нескінченому стрімкому русі. Коли її запитували, чому вона скаче на місці, дівчинка відверто зізнавалась:
– Мама сказала: постояти. А я не можу! Мене тягне бігати. То я хоч пострибаю трішки...
За неповних два тижні Лесик так звик до своєї нестримної подружки, що вважав її молодшою сестричкою. Інакше він і думати не міг. Вони лазили разом зі швидкою Русею по деревах у садку та інколи падали й розбивали колінця та лікті, але весело сміялись та ганялись одне за одним далі.
Якось дівчинка дуже сильно пошкодила ніжку й Лесик ніс її на руках, хоч було важко. Але ж він хлопчик – помічник і захисник! Потім сховав її в малині й тихенько мазав ранку жовтим чистотілом, а вона пищала, як різана. Бо дуже пекло. Хлопчик невтомно дмухав на обдерте колінце й шепотів:
– Потерпи трішки. Воно так швидше загоїться, інакше твоя мама кричатиме.
А мама кричала на Русю за все. За біганину та збиті коліна, за поїдання немитих вишень прямо на дереві, за розкиданий посеред двору пісок. Але ж ніжки заживуть, пісок привезли спеціально для неї, а немиті вишні – найсмачніші у світі!
Ще у мами для маленької донечки за хатою росла запашна кропива, якою сувора жінка часто шмагала свою крихітку. Тоді Лесик, щоб врятувати названу сестричку від жалючої рослини, саджав малу собі на спину й біг щодуху до річки. Він забирався в воду до самих ніжок Русі, що звисали з його плечей, а розлючена мати дівчинки в воду не заходила. Як та курка, що виростила гусят, вона бігала берегом та кричала страшні речі, а «гусята» вже перебрались через потічок і Лесик підсушував свої штанці на куші верби. Щаслива Руся плескалась маленькими ніжками у воді з сонячними зайчиками та дзвінко сміялась, бо життя здавалось таким неймовірно прекрасним, що й не сказати! А щоб більше розрадити малечу, Лесик підганяв до її ніжок косяк крихітних рибок, що плавали навкруги й від радості дівчинки сам захлинався дитячим задоволеним сміхом.
Зараз хлопчик пригадав про її улюблені хмарки та показував Русі їх у воді:
– Дивись: скільки овечок пливуть одна за одною. Більше, ніж у твоєму відрі!
– Які овечки? Це ж хмарки. Вони нагадують великі сніжні кульки.
– Тобто ти не знаєш, хто такі вівці? – здивовано спитав подружку хлопчик, адже за свої сім років він уже двічі побував на західній Україні й бачив там багато овець. – Пішли, я тобі покажу одну.
Річ у тому, що батьки Лесика відразу прикипіли душею до цього пишного зеленого краю та мали наміри пожити тут якомога довше. Тому знайшли у старенької бабусі недорогу хатинку, та й купили її собі. Так вони опинились поряд з домом невгамовної Русі. І ще в спадок від жінки, що поїхала далеко до сина – їм залишилась велика й біла, пухнаста коза! Коли Лесику не дозволяли гуляти з гарнюньою сусідкою, він йшов в маленький будиночок до кози, сідав поряд і гладив її теплі кучеряві боки. А тварина, наче розуміла його любов і поглядала так щиро, ніби він її мале козеня.
Наразі діти городами пробрались до хліва з козою й дівчинка просто заклякла від жаху.
– Іди, я тебе на неї посаджу й покатаю по двору, – щиро запропонував хлопчик.
– Не піду, у неї ж роги. Вона кусається! – захлипала Руся.
– От ти дурненька! Та вона найдобріше у світі створіння. Дивись, – він погладив козу між ріжками й вона від задоволення навіть прикрила свої очиці, а потім скоріше за все сказала: «Дякую!» По-своєму, бо почулось довге і привітне:
– М-е-е-е!
Руся здригнулась і традиційно запищала на самій високій ноті так, що Лесик прикрив обома руками вушка і констатував:
– Ти, мабуть, будеш солісткою в оперному театрі, бо такі високі ноти береш, що я колись оглухну. Йди, не бійся, вона дуже добра.
Малеча страшенно боялась цього рогатого створіння, але ж її вроджений характер робити все наперекір, не дозволяв далі спокійно стояти у дверях. Вона тихенько підкралася позаду «страхіття» і Лесик миттю посадив її на теплу й пухнасту спину кози. Мабуть, досвідчена тварина відчула страх дівчинки й, трішки повернувши борідку, знову сказала:
– Мм-е-е-е!
Ну, не вміла тварина сказати дівчинці українською:
– Не бійся, кнопко! Я не скривджу.
Лесик знав, що мала може зіскочити й тому впевнено притримував Русю за плечі, а вже через мить маленька дівчинка забула про страх та страшенно хотіла проїхатись по двору на козі. Все це диктував її норовливий характер. Коли страшно – треба пересилити!
Доброзичливий Лесик спочатку погладив козу по голові й так, наче вона розуміла його слова попросив:
– Маню, будь чемною з дівчинкою! Вона познайомиться й полюбить тебе, як я. Бо Русю я теж дуже люблю.
Здається, це було перше освідчення в коханні маленькій Русі. Але вона поки ще так боялась кози, що навіть не помітила його. Щасливий хлопчик покатав свою принцесу по двору, легенько тримаючи козу за ріжки. Та тварина вже все зрозуміла й нікуди не збиралась тікати. А малеча тоді вперше відчула, через неймовірно ніжне тепло живого створіння, дивне підсвідоме єднання з добром на землі. Потім трійця ще багато разів буде проводити подібні прогулянки, годувати козу травичкою з рук і пригортатись до неї, як до рідної.
Зараз виникає закономірне питання: чому Руся була така дика відносно живої природи? Та тому, що на іншому кінці зелених просторів, окрім військової частини, стояв величезний промисловий комбінат. Виготовляв він правда цукор, але був дуже заможним і мав зв’язки в багатьох країнах світу. Там і працював енергетиком батько Русі. Вона вже бувала у тата на підприємстві, вміла писати й читати та «допомагала інколи батькові складати звіти». Він давав їй пустий бланк і дівчинка, з найрозумнішим виглядом, писала в ньому різні дурниці. Малювала квіточки й зайчиків. Малювати ця нестримна маленька красуня любила не менше, ніж саджати квіти чи співати пісні. Ось таке диво росло в одному із дворів зеленого поселення, посеред українських степів.
Селище було доволі розвиненим та повне працівників комбінату. А домашню живність тримали хіба що жіночки-пенсіонерки, заради втіхи й свіжого молока. Тому пізнання Русі про домашнє господарство було занадто обмеженим і мізерним. Зате тепер, окрім друга-Лесика, у неї в подружках з’явилась ще й пухнаста коза Маня!
Одного разу дівчинка з’їла, мабуть, щось не те і в процесі біганини їй дуже приспічило «під кущик». Вона швиденько зняла трусики та сором’язливо сховалась від Лесика.
– Не ходи сюди! Я зайнята, – скрикнула вона і хлопчик почув відповідні звуки. Дивно, як для семирічної дитини, але він не розгубився й не послухав свою скромну подружку, а почекав поки вона зробить своє діло та попросив:
– Не одягайся, я зараз допоможу!
Він уже тримав в руках кілька м’яких лопушків і обережно повернувши свою названу сестричку попою до себе ніжно протер її. Потім підтягнув їй трусики та спитав:
– Не болить? Бо як зі мною таке буває, то ще й так зводить!
Дівчинка розсміялась і сказала:
– Не зводить! Побігли далі.
Пройде багато років, а ніжність і всю турботу свого маленького друга Руся не забуде ніколи у житті!
Йшов час і малих було вже не розділити. Вони наче знайшли свою половинку в цьому світі та жили насичено і так щасливо, що їх неймовірному зв’язку могли позаздрити найщасливіші люди на землі.
Якось, батько з кумом, почислили домашню свердловину з тією смачнючою водою, у відрах з якою постійно плавали хмарки. І після роботи чоловіків – поряд утворилось маленьке озерце. Ну, озерцем ту калюжу назвати було важко, але на диво винахідлива Руся уже бачила там саме «озерце». Вона не змогла чекати свого названого братика зі школи та й почала самостійно відколупувати в темному кутку двора старі цеглини.
Але зараз сталося страшне! З-під однієї з цеглин, поряд з нею, з гучним та моторошним «Ква-а-а!» вистрибнуло щось зелене і плигнуло в кущі. Руся затремтіла всім тілом і побігла до улюбленої вишні. Вона залізла якомога вище й сиділа там поки не заспокоїлась. А коли, після уроків, до неї з’явився Лесик, розповіла йому цю страшну історію.
Її маленький добродушний захисник довго сміявся і не міг зупинитись. Потім взяв свою подружку за ручку й повів на місце пригоди.
– Де? Показуй! Отут? – продовжував нестримно сміятися хлопчик.
– Так! Воно сиділо он там і як плигне...
– То ти ще й жабок ніколи не бачила? Як ти взагалі на світі живеш? – дивувався Лесик такій необізнаності життям Русі. Адже вона жила не десь на хмарочосі, а серед нормальної живої природи та абсолютно нічого не знала, ні про домашніх тварин, ні про тих, що живуть у землі.
– Мені п’ять років! – задерла малеча голівку, так роз’яснюючи, чому ще дуже мало знає про навколишній світ.
– Але ж не пів року! Давай я зараз тебе буду знайомити ще й з жабками. І чого ти взагалі сюди полізла? А якби то була гадюка, вони темні місця люблять. Не ходи сюди без мене, – зараз, наче мати, вичитував Русю хлопчик, бо дійсно злякався за неї.
– Мені потрібна була цегла! І не кричи...
– Та я не кричу. А куди тобі потрібна була цегла? Хіба мало купи піску для будівництва замків у дворі? – інколи зовсім заводила в тупик сусіда своїми «потребами» вона.
– Хочу збудувати озеро! – просто відповіла Руся.
– Що ти хочеш збудувати? – вдвічі збільшилися яскраво блакитні очі Лесика.
– Озеро біля нашої свердловини! Бачив, там у нас вода стікає в нікуди. А якщо зробити огорожу з цегли там ще й квіти можна поряд посадити.
На це малий дружок не знайшов відповіді. Він тільки очманіло кивав здивованою голівкою й прошепотів:
– Ти чудо! Я таких ще зроду не бачив.
Мабуть, це було друге освідчення, але дітям наразі було не до переліку почуттів.
Бо Лесик спочатку дістав з кишені штанців складаний ножик і підколупнув кілька старих цеглин. Він піймав маленьку жабку в долоні та спокійно сказав:
– Дивись: ти теж раніше була такою. А потім хтось поцілував і ти стала принцесою-жабкою навіки.
Малеча швидко зреагувала на його алегорію й посміхнулась:
– Так поцілуй її, а я подивлюся: в кого вона перетвориться...
– Навіщо вона мені? В мене вже є ти. Інших принцес мені не треба!
Та що ж це за день був такий? Хлопчина сипав освідченнями, наче зачарований, але ж їм потрібно було працювати, бо він вже теж загорівся ідеєю Русі.
Вони наносили до потічка біля свердловини старих цеглин. Лесик почистив їх добре і діти зробили неймовірно красиву круглу заводь для води. Коли ввечері до них, традиційно, за смачнючою водою почали сходитися сусіди, то багато хто зробив шалені компліменти батькам Русі, а ті тепер вирішили не чіпати творіння дитячих рук. Адже спочатку мати, як все хороше, прийняла озерце «в штики» і кричала батькові, щоб негайно все розвалив? От такі, на перший погляд, нормальні були у Русі батьки. Але ж на другий – ну дуже дивні! А Лесик з того часу став називати свою маленьку подружку ніяк не інакше, як «принцеса-жабка».
Настала зима. Снігу випало - аж занадто. Спочатку дітки до школи не пішли, але потім вийшла снігозбиральна техніка й розчистила дорогу та Лесик сів за парту. Навчався він так собі, на тверді трійки. Хлопчик міг би навчатись і краще, але навіщо? Все що йому було цікаво - він пізнавав стрімко й захопливо, а непотрібне воно таке і є. Тому по нецікавих предметах були саме трійки. Мама-вчителька ніколи не примушувала його, бо в тій родині панували ввічливість, розуміння і честь.
А Русю мати довго не випускала на сніг. От тільки дівчинка любила його захоплено й шалено, а тому ліпити снігових баб всіх розмірів і композицій – їй було наче манна небесна. Малеча діждалась свого дружка зі школи й вони почали на городі створювати такі шедеври, від яких весь одяг від маєчки до шубки був наскрізь мокрим, а очі сяяли, наче то було щось найнеймовірніше у житті.
Руся лазила на колінцях поміж тих сніговиків і, вдихаючи морозне повітря, в запалі, шліфувала їх рукавичками аж доки сама не падала в сніг. Загартованому Лесику це було байдуже, а от Руся злягла з температурою під сорок градусів. Зараз вона майже не розмовляла, вся горіла й не могла нічого їсти, бо в горлі жили такі «їжачки», що не давали нічому доступу, окрім води.
Спочатку Лесика до дівчинки не пускали, але настирливе хлоп’я все ж прорвалось до своєї чарівної «сестрички» і, забувши про домашні завдання, до ночі сиділо біля Русі, міняючи пов’язки у неї на голівці та читало їй казки.
Мабуть, після цього дівчинка, на диво, швидко одужала, а Лесик тепер сам натягував їй на мордочку шарф та водив кататися на лід.
Той лід був дивом! В найглибших місцях ріки він промерзав, здавалось, на кілька метрів і тому, під скляною поверхнею наче на стоп-кадрі виднілись застиглі водорослі, рибки та навіть бульбашки повітря. Все це можна було спостерігати годинами, але такої «розкоші» мати Русі тепер не дозволяла, а сидіти вдома й малювати ті бульбашки на папері було занадто нецікаво. На Новий рік дівчинку не випустили на ранковий концерт Лесика і вона плакала біля вікна та чекала, коли він прийде і все розповість.
Якось так настала весна. Перші промені розтопили лід, а за ним почорніли купи старого снігу й дуже хотілося найяскравішої пори. Лесик вже приніс своїй принцесі-жабці перші проліски, а потім зник. Його не було цілими днями й Руся не могла зрозуміти: що відбувається взагалі? Аж доки не побачила у підсобці стару миску, на якій були червоні сліди. Вона принесла миску в кімнату й спитала:
– Мамо, що це?
– А! То сусіди брали її, щоб складати м’ясо з кози, – спокійно відповіла мати. Русю зараз наче перемкнуло:
– Якої кози? Нашої сусідської?
– Ну, а якої ж іще? Звісно! – якось задоволено посміхнулась мати. – Сусіди від’їжджали, а коза нікому не потрібна. От вони й забрали її на м’ясо. А чого це ти зблідла?
Зараз дівчинці здавалось, що то зарізали її ! Оте тепле пухнасте створіння, що возило її на спині більше не існувало? Як страшно жити на цій землі!
– А Лесик? Він де тепер взагалі? – наче уві сні спитало дитя.
– Звідки я знаю? Поїхали кудись, – переможно відмахнулась мати та страшенно раділа, що у її доньки більше немає захисника на всі випадки у житті.
– Але ж чому він не прийшов попрощатись? – тепер нічого не розуміла Руся і здавалось, що в неї з цілого світу відібрали все найдорожче.
– Дуже поспішали, мабуть, – додала нещира мати, бо Лесик кілька разів приходив, а вона не пускала, наче гралась дитячими почуттями. Важко нормальній людині зрозуміти дії цієї жінки?
Руся нічого не сказала мамі. Вона повернулась і мовчки пішла до своєї кімнати. Там кожного дня гірко плакала та ще не знала, що то лише перший випадок втрати дорогого і неповторного в її житті.
І лише через пару років, уже школярка Руслана, знайде серед літератури в бібліотеці на стіні, вітальну листівку з днем народження від її друга Олеся. Та зворотної адреси там, звісно, не буде. Навіщось мати, отримавши почтове поздоровлення, викинула конверта й заховала листівку від доньки.
Таке враження, що перші почуття маленьких прекрасних створінь викликали у неї чи заздрощі, чи злість, але Руся запам’ятала той урок, як найболючіший та тяжкий досвід у своєму зовсім юному житті. І блакитні очі та чарівну посмішку доброго хлопчика зі свого дивного дитинства вона залишила в серці, як і згадку про пухнасті боки теплої та доброї кози, а ще білі хмарки у звичайному домашньому відрі.
