Раді Вас бачити!

Підполковник Чигрин був неймовірно вдячний маленькій подружці свого сина ще й за те, що сам все настирливіше мріяв відправити родину якомога далі з півострова. Адже віроломний «сусід», з кожним днем, хвалькувато брязкав залізом біля кордонів квітучої Батьківщини та страшенно хотів загарбати її землю.

Лесика не треба було збирати в дорогу, як це буває з іншими хлопчаками. З дитинства, він об’їздив з батьками країну вздовж і впоперек, тому складав речі продумано та вправно. Звісно він був мінімалістом і брав лише найнеобхідніше. Але батько підказав:

– Синку, візьми більше теплих речей. А що як вам знадобиться залишитись надовше? Хто знає: яку саме стратегію лікування обере той талант? Не жалкуй рук – донесеш. А восени все згодиться...

– Тату! Яка осінь? Ми швиденько, – наївно сказав Олесь і бачив в очах батька невідому тугу. – Дивись: ми ще не поїхали, а ти вже сумуєш.

– Нічого, мені не звикати! Головне мамі допомогти, а в які строки – значення не має. Ти там будеш тепер головним. Пам’ятай про це, малеча! – притис до себе високого нащадка льотчик, а душу поглинав біль та неймовірна тривога.

– Добре. Ти правий. Візьму більше речей, – згодився Олесь.

– Молодець! Збирайтесь, а до потяга я встигну, – швидко глянув на годинника підполковник, поплескав сина по плечу й кинувся з дому.

– ... Лесику! Я попрохала бабуню мені посилкою в Київ, на Головпоштамт, одяг відправити. Не хочу від вас відриватися й на мить. Мені треба бути поряд, – забігла з телефоном в руках до кімнати Руся та побачила, який він сумний.

– Ти чого? У нас все вийде, – попестила його по зовсім вигорілому на сонці волоссю дівчинка, а він притис її долоньку до обличчя та зітхнув.

– Не знаю... Тяжко якось. Забув про переїзди. Ми на півострові доволі давно і я втратив навички швидкого переміщення, – пояснив свій стан Олесь. – А мама ще спить?

– Ні! Ми з тьотею Анею вже снідаємо. Їй, після їжі, ліки приймати треба. Ти не спіши, я справлюсь, – хотіла повернутись до хворої жінки Русланка, а Лесик обхопив її за стан і подивився знизу, бо сидів на ліжку, біля валізи: – Я знаю. З тобою я через всі біди пройду, тільки будь поряд. Я завжди думав: чому так тягнусь до тебе? А виявилось, що ти наш оберіг і порятунок...

– Лесику, не сумуй! Все буде добре. Ти ж сам мене завжди боротися з труднощами навчав. Тому не розкисай! – знову доторкнулась до його зачіски Руся та кинулась допомагати бідолашній хворій.

На сьогодні, пройшов лише неповний місяць з того часу, як вона зійшла на перон Сімферопольського вокзалу і вдруге зустрілась з уже дорослим Лесиком. Тоді Русланці здавалось, що вона порине в незабутній світ курортного міста та пробуде з дружечком і його родиною аж до самісінького початку навчального року. І все було б добре, та щоденні спостереження за муками прекрасної, але слабкої жінки, штовхнули Русю на рішучі дії. І ось тепер вона розлучила родину, та везе маму з сином у невідому столицю, а тато залишився на півострові зовсім сам. Так, у нього є літаки та служба, але цей життєрадісний чоловік не заслуговує бути наодинці з сумом і болем. Та Руся не шкодує, бо так треба! Можливо їм вдасться продовжити нормальне життя Лесикової мами та повернути їй здоров’я? Цей варіант – безцінний!

Коли юна парочка вже вмостила матусю на диванчику в купе, сам більше схожий на безшумний Стелс, біля вагона з’явився Леонід Михайлович.

– Встиг, слава Богу! – захекався він та зняв військового кашкета. Вікно до купе було повністю відчинене і юрба усміхнених та заплаканих людей проходила повз. Підполковник заскочив до купе і взяв дружину за обидві руки:

– Тримайся, Аничко! Дітки допоможуть. Нам з тобою ще внуків підіймати, а вони в нас будуть дуже красиві. Дивись, яка неймовірна парочка Чигриних вимальовується.

– Лесику, пішли на вулицю, – штовхнула його в бік Руся.

– А, так! Пішли, – зрозумів хлопець. Маленька дівчинка в цьому плані було дорослішою. Вона відчула, що батькам Лесика потрібно дати кілька хвилин наодинці та потягнула його за руку на перон.

Тоді підполковник обійняв дружину обома руками й обережно притис до грудей:

– Я чекатиму на гарні новини, кохана! Тримайся з усіх сил...

Слабка жінка скинула з очей сльози й тихо попросила:

– За нас не хвилюйся, Льоню. Задайте їм тут жару, якщо полізуть! Це наша земля і їм до неї зась!

– Клянусь, моя рідна. Ти про це навіть не думай. Немає в світі такої сили, щоб Батьківщину в нас відібрала. Ну, все не хнич! Піду до дітей. Вони в нас гарні. А ця дівчинка – просто скарб, правда? – знову хвацько підморгнув підполковник та спиною попрямував до виходу.

На пероні він віддав Лесику картку з грошима, що збирали Чигрини на «чорний» день. Здається тепер ці кошти згодяться, хоч нехай Господь відводить від таких добрих людей ту чорну пляму!

– Синку, телефонуй мені кожного вечора, добре? Русенько, проконтролюй прошу, бо він же забуде. А я все хочу знати, – обійняв обох дітей за плечі льотчик і заглянув через вікно до дружини, а та плакала.

– Тату, чого ти сьогодні такий дивний? Хіба нам вперше розбігатись? Все зробимо й скоро повернемось, – намагався заспокоїти, дійсно не схожого на себе, раніше веселого батька Олесь.

– Звісно, синку! Ви йдіть до мами, бо вона вся в сльозах, а цього допускати не можна. Все! Дякую тобі, маленька принцесо за щастя, що принесла в наш дім! За світлу надію для мамки цього шибеника. Ну, й звісно я дуже сподіваюсь, що до чортиків нап’юся на вашому весіллі! – пригорнув він знову їх обох до себе та відпустив до вагона. Тим більше, що провідники вже зависли на східцях та кричали, щоб зібрати всіх пасажирів до потяга.

Русланка з Лесиком повернулись до купе і виглянули у вікно. Леонід Михайлович щиро посміхався і махав рукою, але в очах його теж стояли сльози. Звісно військовий льотчик добре тримався, але ж скільки таких сумних посмішок кожного дня можна побачити на вокзалах! Здається найщиріші люди, що взагалі не вміють прикидатися, заради взаємного блага, починають грати радість тоді, коли хочеться кричати від горя. А потяг посмикався трохи та й вирівняв свій хід, набираючи швидкість. І залишились позаду центральний кримський вокзал, сумні проводжаючі та самотній льотчик, що вже стер посмішку зі свого доброго обличчя.

Столиця зустріла кримський потяг похмурим ранком. Мабуть, місцеве сонце було таким же діловим та суворим, як і весь устрій цього шалено заклопотаного міста. Ніде не пахло йодом та сіллю, а лапаті пальми змінились тут поважними рядами каштанів та лип. Жахливий мурашник, з тисяч цілеспрямованих кудись людей, рухався стрімко й невблаганно.

З горем пополам парочка підлітків спустила матір, у шокуючий вир, на київську землю. Видно було, що жінці стало гірше й Лесик миттю зник, щоб взяти таксі. Мабуть, перевізник відмовлявся підрулити аж під браму перону та миттю замовив подвійний лічильник. А може це були такі правила столичної гостинності? Та байдуже! Головне, що вони їдуть туди, куди вказала їм на днях нестримно-ділова бабуся Русланки. Вона вже знайшла десь адресу своєї троюрідної сестри, яка могла на деякий час, прихистити гостей у своїй трикімнатній квартирі. Звісно, не за просто так! Здавалось у страшному світі мегаполіса навіть не дуже приємне повітря теж коштує грошей. На відміну від простого життя, де народилась та виросла Русланка або навіть правил проживання на півострові. Хоча, при бажанні, до всього в житті можна звикнути!

Ніхто з пасажирів таксі ніколи не бував у Києві. Дітлахи поглядали на височенні хмарочоси за вікном авто, але з більшою турботою вони зиркали на бідолашну жінку, якій вже знову треба було приймати ліки. Вона побіліла вся та лише тяжко зітхала. Але коли таксі вибралось на величезний міст, юна парочка заворожено зупинила погляди на далекосяжній синій гладі за вікном і мабуть, не домовляючись, чула у вушках: «Реве та стогне Дніпр широкий...»

Ось шустрий дядько зупинився у вказаному дворі й навіть сам дістав валізи з багажника, адже час - то гроші, а він здається вже дуже поспішав. Лесик обережно вивів маму на вулицю й посадив на лавку біля під’їзду, а Русланка вже набирала тітку в телефоні. Скоро до них, у червоному спортивному костюмі, вибігла весела бабця, якій було набагато більше років, ніж мамі Лесика. Але виглядала вона життєрадісною та піднесеною. Яскравий манікюр і багато перснів на старечих пальцях свідчили, що життя її протікає серед стрімких та радісних берегів. А страшенно червоні губи й тонко підведені чорним олівцем брови жахали неприродністю, але то вже була її справа. Наразі головне, для дітлахів, було покласти маму на горизонтальну поверхню, вколоти ліки й дати трохи відпочити.

Весела жінка заговорила чужою мовою, яка в столиці звісно й досі вважалася майже основною розмовною, принаймні серед людей старшого віку. Та й це зараз було байдуже. Руся молилася лише про те, щоб у будинку був ліфт. Бог її почув і вони піднялись на шостий поверх та зайшли до просторої, наповненої різноманітними чудернацькими речами квартири. Можливо ця жінка мала якесь відношення до театру чи кіно, бо кругом висіли старі афіші, а на полицях і столиках стояли слоники, русалки та ще Бог знає які інші створіння з каменю й фарфору...

Русланка невдоволено знизала плечиками та миттю згадала ідеальний порядок у квартирі Чигриних, не дивлячись на хворобу її хазяйки. Але ж наразі обирати точно не виходило. Тому вони якось познайомились та спитали: де можна вкласти маму відпочити? Хазяйка провела їх до дальньої кімнати й Лесик миттю збив подушку та допоміг мамі лягти. Потів він попросив вимити руки та відразу дістав ін’єкцію. Хлопчик вправно вколов матері ліки і обережно вкрив її пледом, що лежав поряд.

– Нет! Я сейчас дам вам другое одеяло... Плед нельзя! Он совершенно новый! – відрізала бабця й миттю зірвала теплу річ з Лесикової матусі. Та вже відключилась, але її син стиснув кулаки та ледве стримався. Руся схопила його за руку й лагідно прорекла:

– Нічого, тьотю! Вибачте, ми зрозуміли. Дайте нам, будь ласка інше покривало, бо матуся мерзне...

На це яскрава бабця знизала дівчинку, з голови до ніг, суворим поглядом та уточнила:

– Тобто, матуся? А чия ж саме мати оця слаба? – (Надалі всі розмови чужою мовою будуть викладатися, в перекладі, – СОЛОВ’ЇНОЮ).

– Наша! – на диво грізно видала маленька захисниця й попрямувала за бабцею, слід в слід. Вона взяла в неї доволі гарну шовкову ковдру і повернувшись, обережно вкрила тьотю Аню. Лесик стояв у кутку і здається його знову давили сльози. Але Русланка була невблаганною:

– Лесику, сходи купи молока і якихось пухких булочок. Я думаю, тут є поблизу супермаркет. Ну, ти знайдеш. Тільки недовго, добре? А я поки зателефоную Кирилові Сергійовичу. Буду просити, щоб завтра матуся вже була в нього.

– Добре, Русю, зроблю. Дякую тобі! – проковтнув важке столичне повітря Олесь.

– Перестань. Нам зараз не можна розслаблятись. Якось потім подякуєш. Іди! – скомандувала маленька дівчинка і хлопець знову зрозумів, що не дарма її все дитинство рідна мати шмагала кропивою та тримала під замком. Ця крихітна красуня може бути лагідною та доброю, але якщо треба – перетворюється на крицю чи сталь.

Коли, хвилин через десять, Олесь повернувся з супермаркету, він знайшов Русланку страшенно радісною. Вона сповістила його, що через пару годин за цією адресою, з інституту пришлють спеціальний автомобіль і вже сьогодні маму облаштують у клініці для проведення потрібних обстежень.

– Як ти це зробила? – загорілись радістю очі хлопця.

– Ніяк. Просто навіть серед цього шаленого страхіття є нормальні чуйні люди. А ще той дядько виявився доволі ввічливим та з розумінням віднісся до нашої біди. Я хотіла благати, але не встигла. Він все запропонував сам. Лесику, не все так погано! Шукаймо мамині речі для лікарні та покладемо в окремий пакет. Хочу, щоб ми відразу були до всього готові.

– Маленька, дякую, що все це робиш! – відкривав валізу Олесь і покірно виконував її завдання.

– Що саме? – не зрозуміла дівчинка.

– Тримаєш рівень оберіга й порятунку для нас. А коли ти сказала «наша матуся» – я думав, що ти цю пані вдариш, – навіть посміхнувся він та докладно складав до окремого пакета рушничок, нічну сорочку та інші особисті речі мами.

– Але ж ти теж не кожного дня так обережно складаєш до купи жіночу білизну. І в тебе гарно виходить. Лесику, ми прорвемось! – тихенько шепотіла йому Руся й дуже хотіла, щоб якомога скоріше приїхав той реанімобіль. А ще їй страшенно хотілося зникнути назавжди з цього недоброго та неприродного місця. Як тільки вони дізнаються: де саме розмістять тьотю Аню, то поселяться куди завгодно, ближче до неї, але точно не тут.

Слово столичного професіонала не розійшлося з ділом! Через півтори години, коли хвора Ганна Чигрина ще навіть не прокинулась від ліків, до парадного під’їхав білий, в написах, спеціальний автомобіль. Люди в однакових костюмах, чимось схожі на кіношних героїв, обережно вклали матусю Лесика на спеціальні ноші та й повезли за адресою, яку дали схвильованим дітлахам.

– Куди ж це ви зібрались? Я тільки-но хотіла зварити нам всім каву? – опам’яталась з гостинністю кольорова бабця, коли Лесик і Руся вже підходили з валізами до дверей.

– Дякуємо, та нам пора. Треба знаходитись набагато ближче біля мами. А вам ми вдячні й більше не потурбуємо, – відрізав Лесик і мабуть знову згадав, як ця мадам зривала плед з його хворої мами.

Діти вийшли на зелену вулицю, подивились на всі боки та дістали в телефоні карту Києва. Вони мали мету, гроші, одне одного, то чому б їм не знайти якийсь більш приємний прихисток? Адже ця дивна жінка, хоч і була далекою родичкою Русиної бабуні, та навіть близько не нагадувала її.