Раді Вас бачити!

Як відомо, Марія Матвіївна Козак мала не лише звання заслуженої вчительки країни, а ще й неймовірно щире серце, роботящі руки та на диво гнучкий розум. До приїзду дорогих гостей бабуня Русланки приготувала свій охайний дім так, наче очікувала на якихось зарубіжних вельмож. Все сяяло чистотою та підкреслювало неповторний український стиль і скромне багатство. Кімнати, з окремими ліжками, в пухких подушках та вишиваних покривалах. В гарних решетилівських вазонах дизайнерські букети, з пшениці та квітів, навіювали умиротворення й таку беззавітну любов до свого чарівного краю, що слів зовсім не потрібно було!

Навіть Русланка, що з народження не вилазила з її дому, ніколи не бачила його таким. Та дівчинці не треба було пояснювати: чому бабуня настільки щиро чекала саме на цих гостей? Звісно тому, що ці люди прийняли її кохану онучку на відпочинок біля моря. Тому, що вони були нормальними сучасними та відповідальними. Тому, що нічим не могли скривдити дівчинку. А ще тому, що гарненький і добрий хлопчик, яким Марія Матвіївна запам’ятала Лесика, з самісінького дитинства впустив Русланку до свого серця так глибоко, що навіть довга розлука не занапастила його почуттів. І ясно як білий день, що наразі майже дорослий хлопець, настирливо мріє назвати синьооку бабусину онуку колись своєю законною дружиною. Та до цього ще треба дожити і якось переступити через перешкоду під назвою: батьки Русланки. Ця невблаганна біда існує та вона нікуди не поділась, і весь час заважатиме бідолашній дівчинці бути щасливою.

Дві шкільні вчительки швидко і без зайвих слів знайшли спільну мову, а Руся з Лесиком виглядали такими окриленими, наче не було всіх цих років і їм знову по п’ять і сім рочків. Засмагла, неймовірно красива парочка, вже збігала до річки та тепер наввипередки поплавала на найбільшій місцевій глибині. Потім гості з хазяйкою сиділи за столом під великою аркою, ще не достиглого в цих краях винограду, та розповідали одне одному величезну кількість історій, що трапилась у житті.

Невблаганно підходив вечір. Руся страшенно не хотіла йти до батьків і розлучатися хоч на годину з бабусею та Чигриними, але ж колись все одно треба було з’явитись до них. Дівчинка розцілувала всю трійцю, взяла невеличку валізу та й поїхала з нею в бік центральної вулиці селища.

Десь чулись звуки музики. Батько був на комбінаті, а мати мабуть як завжди валялась на дивані, біля телевізора. Русланка відкрила своїми ключами та зайшла додому.

– Привіт, мамо! Я повернулась. Як життя? – видавила з себе Руся і зовсім не відчувала, що скучила за матір’ю.

Жінка підвелась зі свого «належаного» місця і її очі засяяли звичною ненавистю до доньки.

– Ти ще смієш називати мене мамою, шалаво? – скрикнула вона і Руся хотіла піти до своєї кімнати зі словами:

– Ясно! Почалося...

Та мати не збиралась зупинятись на сказаному. Вона підбігла до Русланки й щосили дала їй ляпаса. Від несподіванки дівчину відкинуло вбік і вона зачепилась за стіл, але встояла. Схопилась за щоку та не заплакала. Чомусь всередині перенасиченої добром дитини з’явилось дзеркальне почуття ненависті до особи, яка її народила та люто ненавиділа.

– Чого ж тобі вдома не вистачало, га? Що перегуляла по всьому півострову, а тепер приперлася нас соромити? Та вже пів району знає, що ти повіялась в Крим гуляти. І як тепер накажеш нам людям в очі дивитися? – як навіжена кричала мати.

Щока Русланки горіла вогнем, а розгнівана жінка схопила великого рушника та кілька разів вдарила по тілу дівчинки, не дивлячись куди саме. Руся прикрила личко, але ще й досі не плакала. Навпаки її лихоманило й дівчинка не розуміла, що робити далі, бо ніколи ще не була в такій ситуації. Так, мати всі її дитячі роки шмагала кропивою зі спеціальної грядки, яку плекала, наче Руся квіти. Та було в житті маленької принцеси два щасливих рочки, коли її захищав Лесик. А потім їм не дали спілкуватись і життя набуло отаких сірих та диких фарб. Але ж настільки відверто бити дочку всім, що потрапляло під руку – раніше вона собі не дозволяла.

– Геть з дому! Не ганьби нас! Я краще студентам твою кімнату здам. Хоч якась користь буде від твого існування! – продовжувала несамовито кричати й бити дівчинку, спеціально скрученим, рушником мати. Здавалось вона всі ці два місяці чекала саме такого моменту й тепер отримувала просто неймовірне задоволення.

Вигнавши дівчинку в сіни, зла мати штовхнула Русланку до комірчини й швидко зачинила за собою двері. Вона повернула ключ в замку і з криком:

– Посидь тепер без хлопців. Відпочинь трохи! – мабуть пішла до свого телевізора.

Запала тиша. Вікон у комірці не було, а світло вмикалось з коридору, тому Руся сиділа на мішку з цукром у повній темряві. Навпомацки вона пошукала щось холодне і, на горе, знайшла саме ту стару миску в якій колись складали м’ясо нещасної кози. Дівчинка відсахнулась від ненависного предмета та знайшла кружку й приклала її до щоки. Тепер стало трохи легше. Вона повертала річ у руках, намагаючись спекатися синця. Хоча навряд чи! Так, шкіра її обличчя була шовковою та засмаглою, але ж мати вдарила з такою силою, що ледве не збила п’ятнадцятирічну дитину з ніг. Мабуть тепер їй полегшало!

Навіть зараз, зачинена в комірчині власного дому та побита ненькою – Русланка не плакала. Вона сиділа та згадувала розповідь Лесика, про смерть кози Мані. Адже батьки збрехали їй, що козу зарізали саме Чигрини.

Коли діти чекали на одужання пані Ганни та інколи ходили кудись, то одного разу потрапили до київського зоопарку. Там вони надивились на самих різноманітних тваринок. Спочатку Руся побачила вольєр з ламами, а потім з гірськими кізочками і не змовчала та спитала Лесика: як вони могли вбити Маню? А дорослий хлопець, у якого мама тоді ще була між життям та смертю, навіть перехрестився. Він поклявся, що вони не чіпали козу-Маню. Просто дуже поспішали, а її ніхто не брав, бо кізочка була стара й немічна та не давала вже молока.

Тоді, в день їх від’їзду прийшов сусід-п'яниця, який жив через три будинки й сказав, що забере Маню на м’ясо. Зрадів, що буде чим закусувати. Звісно Лесик намагався протидіяти, але ж у нього тоді було більш важливе завдання: знайти можливість попрощатися з Русланкою. Та й такої можливості йому не надали, бо мати сказала, що Руся поїхала далеко до тітки. А татові конче потрібно було прибути до нового місця служби й тоді Лесик відправив вітальну листівку, зі своєю новою адресою. От тільки дивна мати сховала в книжках навіть шматочок глянцю, а коли Русланка знайшла листівку, Лесик з батьками вже переїхав з материка на півострів. І лише через вісім років доля дозволила їм нову зустріч. Рідненька бабуня стала рукою долі, що допомогла їм зустрітись і бути неймовірно щасливими біля моря, серед нормальної звичайної сім’ї. Але тепер Русланка знову вдома, побита, під замком та все в її житті повторюється знову...

Пізно ввечері додому прийшов батько. Вони з матір’ю довго сварились відносно ночівлі єдиної дочки. Не могли вирішити: де саме спати їх красуні? Серед мішків у комірці чи на власному ліжку, в кімнаті. Звісно мати нічогісінько не сказала батькові, що побила доньку. В якості покарання за брехню та сором, який накликала Руся на родину – її залишили ночувати у комірчині. Після всього, що сталося з маленькою мандрівницею за останні місяці, друга половина сьогоднішнього дня здавалася якимось маренням. Але спати все одно хотілося й Руся, в повній темряві, знайшла старі мішки та облаштувала собі ліжко.

Вранці мати пообіцяла батькові, що проведе з дівчинкою сувору виховну розмову та накаже готуватись до нового навчального року і той повірив їй. Але пройшло мабуть кілька годин та зла жінка так і не згадала, що донька сидить вже близько доби без їжі та води, а ще можливо їй треба вийти за звичайними потребами.

Скоро мати зібралась кудись і пішла з дому. Русланка спробувала пожувати грудочку цукру, але пожалкувала про свій вибір, бо тепер їй страшенно хотілося води, якої тут не було. Вона знайшла порожню банку і попісяла туди. Але пити не стала. Колись дівчинка читала, що в пустелі люди рятують життя саме таким чином. Але ж її спрага була ще не настільки сильною. Руся навіть скривилась від подібної думки та спробувала двері на міцність. Але в їхньому домі все будували якісно й дерев’яна перешкода здригнулась, але залишилась на місці. І телефон був у кімнаті, в сумочці. Принаймні так вона вважала, хоча мати залюбки могла взяти його з собою, або ж заховати кудись.

Русланка почала думати про порятунок та нічого путнього в її розумну голівку не приходило. Щока трохи припухла й боліла. А ще хотілося їсти й пити. Ось їй здалося, що з двору чутно якісь голоси та можливо це їй тільки ввижалось. Ні, голоси були! Та не просто голоси, а бабуні й Лесика. Мабуть вони телефонували їй вже багато разів, але через те, що Русланка не відповідала вже біля доби – злякались та прийшли її рятувати. Дівчинка довго не вагалась і почала щосили волати про допомогу та кликати Олеся й бабуню. Навряд чи вони чули її, адже між коморою та вулицею були ще сіни й величезна веранда. Але чудеса бувають і Руся почула, як щось сильно гупнуло. Вона продовжувала кликати і тепер чула бабуню й Лесика поряд.

– Онучко! Де ти? Будь ласка, ще поклич, – просила стара вчителька. – Ах, ти ж падлюка! В коморі дитину зачинила. Русю глибше відійди. Твій лицар, як виявилось, добре вміє у цих дикунів двері вибивати...

Русланка сховалась за мішками та вже побачила світло. Олесь ногою стрімко вибив двері комірки й дівчинка кинулась в його обійми...

– Господи! Та що ж це з нею ненормальною робиться, не розумію? – пестила бабуня онуку по спині, а та ридала в руках хлопця. Тільки тепер Русланку дістало море сліз.

– Негайно збирай, що тобі треба та пішли звідси! – скомандував Олесь. – Дістали мене вже твої кати. Чого взагалі ти сюди поперлася?

Зараз він сказав би щось гірше про майбутніх тещу з тестем, але ввічливому синові військового, що знав цю сімейку вже давно та з ненайкращого боку – наразі було не до лайки. Тепер він подивився на личко Русланки й прошепотів:

– Ану зажди! Вони тебе били? Бабуню, вони й раніше над нею знущались? Чого ж ви нічого не робили?

– Ні! Вони звісно нахабні й дурні, але Русеньку раніше ніколи не чіпали... Наскільки я знаю, – затремтіла від гніву Марія Матвіївна. – Русю, бери свою сумочку з телефоном та пішли. Бо я бачу, що хлопець може не стриматись та наробити біди, якщо побачить твою дурну матір.

– Можу й нароблю. Я за цю малечу кому завгодно мізки повідбиваю! – теж тремтів від злості Лесик.

– Ось саме цього я й боюся. Тим дурисвітам, що їм? А собі наробиш біди. Ти тут поки чужий. Онученько, чого ти стоїш? Чекаєш доки твого хлопця посадять? – скрикнула бабуня й Русланка миттю заскочила в дім та схопила сумочку. Дивно, але телефон був цілий і на місці. Він просто повністю розрядився й тому мовчав. Вона схопила зарядку, джинсову куртку та вибігла на подвір’я.

Слава Богу мати ще не повернулась і дівчинка протерла щічки та рішуче сказала:

– Пішли звідси! Більше воно мені не дім.

– Русю, розкажи. Що вони з тобою робили? Я хочу твоєму другу-дільничому заяву на них накатати. Хіба ж можна таке без відповідної реакції залишати? Щоб у двадцять першому столітті єдину доньку нізащо отак гнобити! Ми ж не всі тут дикуни. Треба якось реагувати, – розмахувала руками бабуся. А Лесик тільки тривожно поглядав на Русланку й намагався зрозуміти: де в неї ще болить?

– Я тобі цілий вечір телефонував. Думав, що ти заснула, а ти виявляється вже сиділа у власній тюрмі. Мама казала, що ще треба почекати. Думала, ти відпочиваєш, але ж ми з бабунею твоєю краще знаємо, що можна від цих нелюдів чекати. Ось і пішли. Господи, хіба можна таке з власною дитиною робити? Та ще з тобою! Як добре, що ми тут. Бо більше я тебе сюди взагалі не пушу. Будеш жити у бабуні. Для мене це навіть краще. Я за ці години вже страшенно скучити встиг, – зовсім не стримував своїх почуттів Лесик і весь час пестив Русю по спині та вів за руку.

В бабусиному домі Русланку швиденько відпоїли ромашковим чаєм, нагодували та поклали в ліжко, наче хвору. Лесик сидів поряд і, як колись у дитинстві, міняв їй вологі хустинки. Він поглинав її ніжним поглядом і не міг зрозуміти: як дитина, що врятувала його маму, подобалась всім, хто хоч колись зустрічав її – народилась у таких злих і безжальних батьків? Навіть для нього, хлопця, що виріс посеред найрізноманітніших людей, шкіл та гарнізонів – це здавалось суцільним маревом. А Русланка дивилась в його блакитні очі та вже посміхалась:

– Бачиш, Лесику, як воно буває у житті. Мабуть, дійсно між нами доля, бо ми весь час перетинаємось і не можемо розлучитись. Дякую тобі, мій рятівнику! В комірці без тебе було дуже сумно й незатишно. А зараз уже все добре. Невже треба через все це проходити, щоб залишатися разом?

– Нічого, розберемось. Ти поспи, – знову поклав вологу хусточку їй на лоба Лесик і пошепки додав: – Я раніше сто разів уже казав і знову повторю: нікому в світі тебе не віддам і нізащо від себе не відпущу.