Раді Вас бачити!

Кілька днів у родині Чигриних промайнули для Русланки, наче одна мить. За цей час чого вони тільки не робили? Було й генеральне прибирання квартири й теплі вечори за столом, до яких все частіше долучався Леонід Михайлович. Він знаходив можливість, хоч на пів годинки раніше, примчати додому на вечерю, бо йому страшенно подобалось бачити свою родину щасливою і, як він казав, повною...

Але дзвінка від бабусі, котрого з нетерпінням чекала Русланка, все ще не було! Пройшов, наповнений добром і радістю, тиждень. Лесик виконував обіцянку й возив свою «золоту рибку» на різні пляжі та в потаємні, небагатьом відомі морські заводі. Руся стрімко набиралась знань, відносно плавання. Звісно вона не могла зрівнятись з хлопцем, що змужнів на морі, але вже зовсім не боялася глибини та довіряла своє життя вірному другові.

Вони їздили на ринок за зеленню й продуктами, а потім дружно готували різні смачні блюда, під керівництвом тьоті Ані. Здавалось, що й бідолашна жінка почувається набагато краще, але всі ті ліки на її столику – просто зводили Русю з розуму. Чому вона ніяк не може допомогти цій святій жінці, що мужньо тримає в собі біду та посміхається дітям, наче вранішнє південне сонце? Це теж, як казав Лесик на пляжі, страшенно несправедливо.

А ще після навчання плаванню, під Любимівкою, того чарівного зізнання і їх першого ніжного дотику – Лесик наче відпустив Русланку і дав можливість самій вирішити подальшу долю їх стосунків. Так, він спав з нею в одній кімнаті, на підлозі, та часто без сну милувався її присутністю поруч. Так, вони ходили вулицями міста, міцно тримаючись за руки. Так, вона більше не звертала уваги на те, як скидає поряд з ним сарафанчик на пляжі, але й тільки! Руся зовсім не думала про його мрії, вона настирливо чекала дзвінка від своєї неймовірно дієвої бабусі. Батьки знаходилися далеко та не мучили її своєю тиранією, а родина Чигриних стала для Русланки щирим прихистком і справжнім домом.

Якось вони з мамою Лесика вивчали в’язання нового узору, якого Руся раніше не знала. Жінки так захопилися, що забули про деякі нюанси щодо обіду, тому відправили Лесика в магазин. У дворі він вже відчинив двері Фіата, але раптом почув знайомий голос:

– Привіт, Чигрин! Ти мене зовсім забув, чи тільки на час приїзду до вас тієї шпильки?

Олесь обернувся і звісно побачив свою однокласницю, з якою танцював на випускному. З поверненням в його життя принцеси-жабки він геть забув про весь навколишній світ. На відміну від Томки! Ну, так були у них деякі стосунки, але ж він її зовсім не кохав. В старших класах вона часто чіплялась до нього в школі, але до нього чіплялось багато дівчат і що з того? А в ніч випускного, після кількох пляшок ігристого та шаленого запливу морем, між ними дещо сталося, звісно без будь-яких наслідків. Та набридлива дівчина, мабуть думала інакше!

– Привіт, Тамаро! Що ти тут робиш? – здивувався Олесь, бо не зважаючи на спільне навчання в школі, жила дівчина в місті, а не у військову містечку.

– Скучила. Хочу продовження... – без вагань ляпнула вона й попестила хлопця по плечу.

– Продовження чого? Школу ми закінчили, випускний відгуляли. Все, життя триває. Чого ти від мене хочеш? – відразу поставив всі точки над «І» Олесь.

– І триває воно в тебе без мене, так? – підступно примружила очі дівчина.

– Саме так! – кивнув Олесь і хотів сісти до авто. – Вибач, я поспішаю.

– А якщо я розповім твоїй гості «про нас»? Що тоді? Вона здається в тебе зовсім ніяка... – намагалась погрожувати досвідчена, бо навіть поглядом розпізнала чистоту Русланки.

– А якщо я розповім твоєму батькові: скільки разів ти була з його бухгалтером та передавала йому цікаву інфу про власника компанії? – Лесик був дитиною військового і його трійки в атестаті не могли затьмарити світлого розуму.

– Звідки ти знаєш про це? – зірвався голос Томки.

– Ти ж сама багато разів хвасталась і казала, що новітня Мата Харі, а я твій Джеймс Бонд, та хотіла бути моєю дівчиною, – нагадав Олесь, як вона вихвалялась своєю зіпсованістю.

– Ти скотина, Чигрин. Ще й велика! Ніколи не думала, що ладен на шантаж, – прошипіла юна гадюка.

– Але ж ти сама приперлась і почала першою. Знаєш, Тамаро, їхала б ти в місто та шукала якоїсь роботи. Повір: це допомагає відволіктись від дурних думок. Чого ти до батька на фірму не підеш? Він же тобі будь-яке місце віддасть. І не приходь сюди більше. Не було у нас нічого й не буде. Місто повне моряків – іди розважся, а про мене забудь, – відрізав Лесик і завів двигун. Він навіть не запропонував її підвезти. Виходить не завжди цей хлопчина такий, як зі своєю родиною чи з маленькою принцесою. Він боєць і точно вміє захищатись.

Бувають дні, коли вирішення проблеми чекаєш довго й болісно, а воно приходить неочікувано й миттєво. Так було й цього разу. Доки Лесик у дворі розв'язував особисті питання з нав’язливою однокласницею, Русланці надійшов дзвінок. Вона вибачилась та кинулась до Лесикової кімнати й навіть зачинила за собою двері.

– Бабуню, що ж ти зі мною робиш? Хочеш, щоб тут було вже два інфаркти? Чому так довго? – ледве не плакала Руся.

– Ну вибач, онученько! Але чому ти така збурена? Тебе там хтось образив? – миттю відчула через простір надмірне хвилювання дівчинки стара вчителька.

– Що ти, рідненька! Я тут наче серед янголів на небі. Просто страшенно чекала твого дзвінка. Якби ж ти бачила: яка нещасна ця жінка! Вона дуже хороша і всіх нас любить, але біда її неймовірно гнітить. Ти щось дізналась за цей час, чи ні? – вимагала негайного рішення Руся.

– Слухайте доповідь, мій генерале! – пожартувала бабуся. – Не ти одна чекала з нетерпінням, я теж. Накликали ми з тобою біду, але слава Богу, не дуже серйозну. Доцент Підгірний дійсно був за кордоном, але тільки на якійсь міжнародній конференції. А в тому інституті люди зовсім безнадійні. Сказали, що буде через тиждень та й кинули трубку. Ось я й чекала. Це дивно, але він мене й досі пам’ятає, хоч і професіонал міжнародного рівня. Каже, що треба везти жінку до них на повне обстеження, щоб зрозуміти: якої допомоги вона потребує.

– О, Господи! – сіла Руся на Лесикове ліжко. – Тобто треба прямувати до Києва?

– Так, маленька. Якщо ті люди хочуть врятувати свою неньку – треба збиратися до столиці. Я взяла у нього всі необхідні контакти й Кирило Сергійович точно допоможе з обстеженням, без черги. Але ж доїхати, влаштуватись – то все на плечах родини, – повчально та жалісно сказала бабуся.

– Не проблема, бабуню! Я поїду з Лесиком. Тата з частини все одно не відпустять та й навіщо йому відриватись від захисту неба? Ми справимось. Бабуню, Лесик просто диво! Він навчив мене плавати. Я більше влітку нізащо не буду сидіти вдома, ходитиму з усіма на річку і хрін батьки мені це заборонять! – згадала улюблену лайку бабуні Русланка та навіть посміхнулась.

– Гей! Це моя лайка, а ти ще маленька. Сподіваюсь, тепер тобі з тим дивом буде чим зайнятися? Бо я так розумію, що цілуватись ви ще й досі не навчились, – жартувала вчителька.

– Бабуню, перестань! Нам зовсім не до цього. Треба дбати про дім і їжу, а ще ми буваємо часто на морі, – хвалилася своїми досягненнями Руся.

– Страшне, як багато для щастя сімнадцятирічного хлопця! Що ж, збирайтеся до Києва, а як доїдете – телефонуйте. Будемо виходити на Підгірного. А твої ще й досі мовчать. Таке враження, що викинули тебе не тільки з дому, а й з голови взагалі, – сумно зітхнула старенька.

– Так це ж прекрасно, бабуню! Я їм не заважаю жити, а вони мені. Здається саме так виглядала моя найзаповітніша мрія, хоч це й гидко звучить! Дякую тобі, моя хороша, за добрі вісті. Ввечері може ще зателефонуємо. Бо дядьо Льоня приходить зі служби пізно і може не повірити в усе це. Нічого, що ми тебе пізненько потурбуємо?

– Чого ти питаєш, внученько? Я давно дуже погано сплю, тому буду лише рада поспілкуватися з твоїм майбутнім свекром. Ми й так вже майже рідня! Нехай запитує про що завгодно, на всі питання відповім. Дай йому контакти доцента, якщо не повірить. Звісно, телефонуйте! Чекатиму.

Русланка була на такому підйомі, що навіть забула обурюватись про «свекра». А може вона й сама починала в це вірити? Та наразі вийшла до тьоті Ані в дуже піднесеному настрої.

– Це тобі батьки телефонували? – спитала добра жінка.

– Слава Богу, ні! Тьотю Аню, я з бабусею розмовляла, а це для мене найголовніше. А вони про мене навіть не згадують. І мені це подобається. Я не вмію брехати навіть їм, але заради того, щоб бути тут серед вас – готова обманювати скільки завгодно. О, Лесик повернувся! Зараз будемо вечерю готувати, – побігла зустрічати Олеся дівчинка.

Хлопець зайшов в дім з двома пакетами продуктів і якось дивно подивився на маленьку гостю.

– Ти чого? Щось сталося? – здивовано спитала вона. А Лесик тільки похитав білявою головою й щасливо посміхнувся:

– Нічого такого, що могло б затьмарити ці чарівні сині очі! Пішли будеш мені допомагати. Я, на радощах, здається з запасами перестарався.

Руся не знала, про які радощі говорив він. Адже Лесик нещодавно відкараскався від нав’язливої дівчини зі свого минулого, та ще навіть не уявляв: який сюрприз готує всій родині його принцеса-жабка. І все одно оченята у них сяяли теплом хоча б тому, що стояли поряд на кухні й разом готували вечерю для звичайної дружної сім’ї.

Знову час зраджував маленькій принцесі. Він тягнувся, наче гумка на сонці, а дядьо Льоня явно запізнювався до столу. Вже було десь годин вісім вечора, коли підполковник заскочив у передпокій і весело продзвенів:

– Струнко! Капітан на містку... Моя, родино, я вдома!

А родина вже дійсно сиділа за столом, бо тьоті Ані треба погодинно приймати ліки й тому відкладати вечерю не можна було. Чоловік миттєво змив пилюку летовища та опинився на своєму місці, за столом.

– Вільно, капітане! Де ви лазите так довго? Діти вже двічі страви підігрівали, – любляче подивилась на свого швидкого льотчика тьотя Аня й передала йому готову тарілку зі стравами.

– У-у-у! Як же смачно пахне! Бог свідок, Аничко, ти так готувати не вмієш. Дивись, як наша маленька квіточка справляється зі столом. Навіть навчати не треба. Оце невістка! Ми й не мріяли про таку, правда синку? – завзято підморгнув Лесику батько.

– Не знаю: як ти, тату, а я про Неї все життя мріяв і ось вона тут, – навіть не намагався відмовлятись від сказаних батьком слів Олесь та міцно стиснув під столом Русину долоньку. А вона почервоніла, як справжня квітка, і сховала сині очі кудись вниз.

– А, ну спробуємо на смак... Боже, яка ж смакота! Дитинко, де ти ці рецепти береш? – мав гарний апетит військовий льотчик.

– У бабусі. Вона завжди дуже смачно готує. Знаходить десь у книжках такі рецепти, яких більше ніхто не знає. Ну, тобто, основні інгредієнти знають усі, а вона навчилась додавати такі, що роблять страву більш смачною. А я страшенно люблю бути поряд з нею. Та мені до неї ще дуже далеко, – роз’яснила Руся. – А ще в мене є до вас усіх важлива розмова...

– Ти хочеш поїхати від нас? Я не пущу! – скрикнув Лесик і знову схопив Русланку за руку. Батьки жваво обмінялись промовистими поглядами й розуміли, що їх син не жартує.

– Зовсім НІ! Лесику, це інше. Я перепрошую, що почала без вашої згоди, але розповім все по-порядку. Коли ми ще тільки розмовляли телефоном і я запрошувала Лесика в гості, він пояснив: чому не може приїхати. А коли я вже увійшла до вашого раю – то через біду тьоті Ані кожного дня серце болить. Ви знаєте, що моя бабуся все життя пропрацювала в школі. У неї здається лише космонавтів-учнів не було. А так, і актори, і підводники, й дипломати. Я не хвалюсь. Просто є один чоловік, що в школі не любив її географію та зараз він працює провідним хірургом в Києві, в інституті серця. Бабуся вже направляла до нього нашого голову виконкому, наприклад, і він його врятував. А я попрохала, про допомогу для тьоті Ані. Тиждень він був на якомусь симпозіумі, й ми з бабунею чекали, та він повернувся і готовий допомогти. Тільки ж для цього тьоті Ані треба подолати шлях до Києва, а це буде важко. Та я поїду з вами і буду допомагати...

Зараз в родині військового льотчика, що звикла до різних життєвих викликів, переїздів та найрізноманітніших людей – запала німа тиша. Вони дивились на маленьку дівчинку, що приїхала позасмагати та зустрітись з дружечком дитинства і навіть не знали: як реагувати? Виходило, що ця крихітка, в перервах між пляжем та приготуванням обідів, нишком, намагалась врятувати їх родину від страшної біди! А вони вважали її лише дитиною...

– Ти все це серйозно говориш? – першим опам’ятався Лесик і недовірою миттю образив свою щиру подружку. А Руся взяла телефон та подала батькові Лесика.

– Ось тут всі контакти доцента Підгірного і моя бабуня чекає Вашого дзвінка, щоб я не пустословила. Натискайте «бабуня» і вона все це підтвердить та на Ваші запитання відповість, – пропустила образу дівчинка, бо чекала на таку реакцію Чигриних.

Леонід Михайлович подивився спочатку на ті контакти, потім поклав телефон, встав і підійшов до Русланки. Він міцно обійняв її і сказав якось тихо:

– Маленька, ти навіть не уявляєш, яка ти доросла. Ми не будемо перевіряти ніяких контактів. Просто тихенько збиратимемось. Я ніколи не розумів, як найневинніші й тихі люди можуть робити великі справи. А ті, що кричать на зборах та обіцяють всього багато, потім просто зникають кудись... Це я вже про політику заговорив. Але ж ти... Дякуємо, маленька квіточко!

– Дядю Льоню, та я ще нічого не зробила. Просто намагаюсь якось допомогти. Тьотя Аня вона точно завжди, наче квітка була, тому мені хочеться повернути її такою, щоб ви всі були щасливі...

Лесик сидів мовчки й дивився під стіл. Він був сином військового льотчика і за його відсутності – опорою й голою сім’ї, але зараз не міг демонструвати потоку сліз, що стояли в його блакитних очах і нікуди не збирались відступати. Він тяжко зітхнув і протер засмагле обличчя, а потім сказав:

– Тату, ти не турбуйся. Ми з Русею все зробимо. Більшої опори в житті я не бажаю. Залишайся на хазяйстві, а ми поїдемо і все буде добре. Мамо, чого ти мовчиш?

Тільки тепер вони подивились на бідну хвору жінку й зрозуміли, що їй терміново потрібна допомога. Всі разом поклали її до ліжка й підполковник зробив дружині ін’єкцію. Почувши від тендітної дівчинки всі ті слова, вона дуже розхвилювалась. Ні, не за своє слабке здоров’я чи переїзд. Просто ця жінка бачила перед собою майбутню гарну дружину для сина і від щастя їй стало зле. Наразі вона спала і Леонід Михайлович був поряд. А Руся з Лесиком, вже традиційно, помили посуд і похазяйнувати з провіантом. Мабуть, від взаємного хвилювання, Руся теж відчувала себе змореною.

Коли вони з Лесиком пішли до кімнати й дівчинка хотіла розбирати постіль, Олесь підійшов до неї впритул і мовчки обхопив та притиснув до себе:

– Я дуже злякався, що ти поїдеш... Зрозумій: я без тебе тепер зовсім не проживу. А те, що ти зробила взагалі не піддається словам. Ти неймовірна і я нікому тебе не віддам. Ніколи...

Він обійняв долонями її личко і більше не питав згоди, а просто тихо цілував та пив слізки, що капали з її синіх оченят. Вона розуміла, що це дяка люблячого сина за турботу про його неньку, але ж не тільки! Незнайомий солодкий вогонь розливався по всій душі та заповнював кожну клітинку її тендітного тіла.

– Лесику! Де твій спальник? – тихо посміхнулася вона.

– Ні!!! – благав він.

– Так. Іди бери свої ковдри й будемо спати. Я чомусь сьогодні ледве ходжу по землі, – серйозно відповіла йому доросла дівчинка.