Раді Вас бачити!

Сонце на півдні гріє гарно, але сідає дуже швидко. Коли Олесь з Русланкою заїхали до військового містечка – було вже поночі. А коли вони піднялись у квартиру, Русланка не помилилась, бо тато Лесика дійсно був уже вдома. Леонід Михайлович встиг навіть перевдягнутись у цивільне, але за стіл не сідав. Він чекав на зустріч з дівчинкою, що так неймовірно запала в душу його синові, з раннього дитинства. Звісно дружина вже встигла розповісти про красуню-гостю та про шалені пристрасті, що вирували в серці їх єдиного нащадка. Олесь зайшов додому й тихенько посміхнувся:

– Ти мала рацію, коли рвалась повернутись. Тато викрутився та дотримав слова. Вдень обіцяв мені телефоном, що не пропустить сьогодні зустрічі з тобою. Мабуть кинув свої літаки та й примчав на вечерю. Привіт, тату! А я тобі подаруночок привіз... Дивись: який гарний!

Він легенько підштовхнув Русю вперед і дівчинка згадала добрі очі дяді Льоні. Так, він звичайно трішки постарішав і сивини в волоссі додалося багато, але ж колишній сусід був не лише військовим льотчиком-інструктором, а ще й чоловіком нещасної жінки, яку спіткала тяжка недуга. Та родина Чигриних закарбувалась в пам’яті Русланки, як єдиний міцний кулак, що не вміє здаватись та дуже любить радіти життю. Мабуть саме тому таким щирим і добрим виріс їх син.

– Ласкаво просимо, маленька квіточко! Хоча перепрошую, це вже не та манюня з квітника, а справжня наречена! Синку, а ти замість дати гості трохи відпочити з дороги, відразу ж повіз хвастатися своїми морськими схронами? – весело журив свого нащадка військовий.

– Вітаю, дядю Льоню! Дякую за гарні слова і гостинність! Я дуже рада знову бачити вашу родину. Це просто диво якесь. Наче й не було усіх цих років, а ще я за вами усіма страшенно скучила. І так, ми були на якомусь кам’яному пляжі, але мені сподобалось. Море чарівно пахне, – щиро, як уміла робити це тільки вона, відкривалась у всьому Руся і її сині очі сяяли справжнім щастям.

– І для нас твій приїзд – велика радість! Ти права, коли зустрічаєш гарну людину через багато років, здається що їх і не було зовсім. Бо людина така ж прекрасна. А в нашому випадку: була чарівна дитинка, а тепер завітала неймовірна красуня. Аничко, зможемо почастувати чимось гостю? – ще більше завівся веселий пілот.

– Так, пане підполковнику. Для урочистої вечері все готове. Зараз я піднімусь і будемо накривати, – почала вставати тьотя Аня. А її чоловік миттю опинився поруч і так само дбайливо, як це вмів робити їх син, допоміг дружині.

– Тьотю Аню, ми з Лесиком зараз все зробимо. Не турбуйтесь, – попросила жінку Руся.

– Ну ти бачиш, батьку, яку радість до нас занесло! Воно ніч провело в потязі, готувало з Лесиком обід, каталось по його печерах, а тепер ще й вечерю хоче накривати, – посміхнулась слаба жінка і її очі сяяли щастям за сина. Хіба ж материнське серце обдуриш? З того часу, як ця дівчинка знову з’явилась у його юному житті, Олесь немов відростив собі крила...

– Ой, вибачте. Я перевдягнусь, бо з мене пісок сиплеться! – сказало те, що думало дівча й зникло у кімнаті, яку віддав їй Лесик. Сам він вирішив ночувати на балконі, під зорями, щоб легше було довіряти їм мрії свого шалено закоханого серця.

Руся швиденько знайшла інший сарафанчик та спідню білизну, бо сидіти за столом з Чигриними без трусиків та ліфчика – було б справжнім нахабством. Тому вона заскочила до ванної кімнати та швидко повернулась в кухню, вже причесана й ще гарніша.

– Я готова. Що мені робити? – спитала дівчинка, а хазяйка дому, що сиділа за столом та готувала канапки з паштетом, лише хитро глянула на чоловіка й показала очима: що наразі робиться з їх сином. Звичайнісінький блакитний сарафанчик вдало відтіняв великі сині очі Русланки, а тонесенький стан міг зачарувати кого завгодно.

– Йди сюди, – скомандував Лесик. – Будеш нарізати огірочки на салат, а я томати, бо тут лише ти помістишся, – він показав на місце поряд з собою й Руся миттю виконала його наказ. А батько хлопчика опустився на стілець, поряд з дружиною та обійняв її за плече. Подружжя вже давно розуміло одне одного без будь-яких слів, та зараз вони мовчки милувалися юною парочкою, що стояла до них спинами і вправно працювала. І до цієї вечірньої ідилії не було чого додати! Мабуть батькам здавалося, що їх сім’я вже повна. Адже син за дівчинкою, яку зустрів у дитинстві, сумував довгі роки. Та з часу їх телефонної розмови, ходив до нестями щасливим, і навряд чи шукатиме собі колись кращої долі.

Загальними зусиллями стіл вийшов насиченим та багатим. З духовки дістали тушковану качку, якою весь день опікувалась тьотя Аня, а щедрий зеленню й овочами Південь – наразі мав повне право гордо задерти свою гостинну голову.

Леонід Михайлович обвів поглядом стіл, взяв до рук келиха з молодим виноградним вином та підвівся:

– Думаю, треба дещо сказати. Так вже склалося, що я не часто буваю на урочистостях вдома. Пропустив в польотах народження сина, та й дружина бачила мене занадто рідко в цьому житті. Але сьогодні я неймовірно щасливий, що знаходжусь вдома, за столом зі своєю родиною. Так, маленька Русланко, я не обмовився. З самого дитинства ти запала в серце моєму нащадкові. І якщо колись у тебе з’явиться бажання стати Чигриною – ти ощасливиш не тільки мого малого, а й нас усіх...

– Тату! – зойкнув Олесь.

– Не перебивай батька, синку! – суворо вимовила тьотя Аня та знову перевела уважний погляд на чоловіка.

– Дякую, Аничко! Ти, звісно, ще маленька дівчинка, але маєш велике багатство душі й це неймовірно притягує. Тому я повністю розумію та підтримую свого сина. Ні, я не сватаюсь, але ж роки біжать так швидко... А поки: дякую, що завітала і будь здорова!

– Будьмо!!! – підняв келих з компотом Олесь і вже не перечив батькові.

– Будьмо здорові! – цокнулась з усіма тьотя Аня й Русланка, що сиділа з розпашілим личком серед своєї, як сказав тато Лесика, майбутньої родини теж доторкнулась келихом до інших.

Далі розмови точились про все на світі й коли діло дійшло до рум’яної качки, тьотя Аня попросила чоловіка:

– Льончику, попрацюй з м’ясом, а я посиджу.

– А нехай молодь попрацює, я краще знову наллю. Так гарно сидимо, наче Новий рік, Різдво, Паска та всі дні народження зійшлись докупи.

Лесик підвівся до ароматного блюда, взяв гарного гострого ножа та впевнено покликав Русю:

– Йди сюди, моя помічнице. Без тебе я не справлюсь. На, будеш притримувати оцією штукою та викладати на тарілки...

Русланка покірно встала, взяла знаряддя з кухонного набору та почала вправно допомагати хлопцеві. А щасливий льотчик обійняв дружину за плече й тільки кивав в захваті головою:

– Матінко, ти тільки подивись! Ну, вони ж просто створені одне для одного. А де моя камера? Я повинен повністю відзняти цей неповторний процес. Потім, коли засумуємо за дівчинкою, будемо передивлятись і життя знову світлішатиме.

Він дійсно приніс відеокамеру та почав знімати «домашнє кіно», як дітлахи обережно розбирають качку та викладають на тарілочки. А вони тихенько посміхались та займалися дорученою справою дуже відповідально. Так, цей чарівний дует просто вражав!

Потім Русланка розповідала про свій край, Лесик про свою роботу, а щасливий голова родини сипав смішними анекдотами про льотчиків. Не варто навіть підкреслювати, що жоден з присутніх, до кінця життя, не забуде цей чарівний вечір, адже попереду кожного з них чекають скрутні часи та тяжкі випробування. Але відкладемо поки оте «попереду» на майбутнє!

Дітлахи знову весело помили посуд, а щасливі батьки пішли відпочивати.

– Русю, підеш спати, чи посидиш зі мною на балконі? Там такі високі зорі! – сказав Олесь і ясно ж було, яке рішення треба прийняти.

– Вдома висплюсь. Хочу бачити високі зорі, – впевнено відповіла Русланка, але в кишені сарафана забринів телефон. – Ой, бабуня! Лесику я відповім у тебе в кімнаті й відразу прийду на балкон, добре?

– Так, принцесо! Я чекатиму, – проковтнув повітря хлопець і мабуть згадав промову свого тата, про них, за столом.

– Привіт, бабусенько! Щось сталося? – відразу подумала Руся про те, що зла мати розшифрувала їх з бабусею таємний проект і серце стислося болем.

– Вітаю, онученько! Не хвилюйся, маленька, все в порядку. Хріна моя дурна дочка розколе таку партизанку, як я. Просто дуже вже скучила за тобою та страшенно хочу дізнатись: як тебе зустріли та прийняли? – жваво доповіла про порядок «в тилу» бабуня і погляд дівчинки знову засяяв як вранішнє сонце.

– Бабусечко! Ти навіть не уявляєш, як вони мені зраділи! Я цілий день наче в новій, але неймовірно рідній сім’ї живу. Вони завжди були такі щирі й добрі, але ж навіть серед своєї біди знаходять найкраще в душі та дарують мені, – складно закрутила розповідь талановита онука.

– Це ти про його матір чи з хлопцем щось не так? – уточнила бабуся.

– Та боронь Боже, бабуню! Лесик – диво! І не тому, що ми закохані. Просто він став неймовірно гарним, а його бажання допомагати людям – виросло в сто разів більше. Я таких гарних людей ще в житті не зустрічала. Ну, окрім тебе, звичайно! – щасливо посміхнулася дівчинка.

– Це добре, що у вас все добре. А бідна жінка зовсім не встає, чи як? – співчутливо спитала бабуня.

– Чому ж, встає. Сьогодні навіть смачну качку стушкувала, але як згадаю: якою вона була веселою та рухливою, то відразу серце болить. А вони всі намагаються не падати духом і дуже щиро мене прийняли. Тато Лесика ввечері за столом цілу промову про нас виголосив. Сказав, що тільки мене хоче бачити своєю невісткою. А потім знімав на відео, як ми з Лесиком качку розбирали... Бабуню, я щаслива, але весь час плакати хочеться, – зізналась рідній людині Русланка.

На тому кінці зв’язку тяжко зітхнули, але раптом дівчинка знову почула розв'язання проблеми. Здавалось, що її бабуся – просто флагман і поводир в житті не тільки своєї онуки, а й інших знедолених людей.

– Не треба плакати, онучко. Ти поки відпочивай від своєї тюрми. Засмагай, набирайся здоров’я та щастя з хлопчиком. Час до школи ще є. А я тут повинна про дещо подумати та декому зателефонувати. Не пам’ятаю, чи казала тобі колись, що був у мене один учень, який не любив мій предмет. Все більше анатомією захоплювався. Випустився відмінником зі школи та й попрямував до столиці, вступати до медичного вишу. Наші, в учительській, сміялися та говорили, що скоро повернеться, щоб працювати на комбінаті. А він взяв і вступив, з першого разу. Навчався там дуже вперто й завзято. Потім я його шлях загубила, аж доки якось Зіновіївна - хімічка наша не розповіла, що він у столиці в інституті серця одним з провідних хірургів працює. А коли нашому голові виконкому знадобилась допомога в заміні клапана, я хлопцю зателефонувала і він мені не відмовив. Так тоді Івановича й врятували. Він мені за порятунок Жигулі обіцяв, та навіщо вони мені? Живий, дихає і добре. Ти цього знати не могла, бо тоді була ще зовсім маленька. Але тепер я просто зобов’язана знову проконсультуватися відносно мами хлопця. Якщо за кордон не переманили, він звісно відповість. Тому чекай, онученько, та поки нічого тим людям не говори. Не треба заздалегідь окриляти. Ну, а як тебе зустріла кримська погода взагалі? – миттю змінила тему дорога бабуся.

– Бабуню! Погода прекрасна. Тільки жарко дуже. Та Лесик обіцяв мені різне море показати. А ще плавати навчити. Я тут один день, а здається що все це в моєму житті було завжди. Наче з ночі в день перенеслась, так мені добре. Дякую тобі, моє серденько за надію! Будемо сподіватись, що те світило ще в Києві працює. Я буду сьогодні вночі за це молитись, бо все інше у мене наразі вже є. А ти моїм нічого ще не розповідала про Ялту? – тяжко зітхнула мала підпільниця.

– Так рано ще. Вони про тебе хіба через тиждень згадають. Пришлеш мені оту СМС-ку, з радісними словами про море та може якийсь невинний знімок біля хвиль. Ось вони й заспокояться ще на якийсь час, – радила стара вчителька.

– Бабуню, ти в мене - це щось! Не знаю, як би я без тебе на світі жила. Ну, все. Піду, бо Лесик запрошував мене з балкона зорі роздивлятись. Я тут в його кімнаті поселилась, а бідолашний хлопець тепер на балконі живе. Але здається він все одно страшенно щасливий, – тихенько зізналась бабуні Русланка.

– Тоді йди! Не буду затримувати. Зорі – то найголовніше у житті. Будете цілуватись до опівночі? – не витримала бабуня.

– Ні! Бабуню, як ти можеш? Ми цим ще ніколи не займались. Чого б це я до людей в гості приїхала та сина почала спокушати? – обурилась недоторкана Русланка.

– Ти серйозно? – хоч і знала свою моральну онуку, але ж не повірила бабуня. – Дитино, а навіщо ж тоді людям щастя дається взагалі? Виходить, він тебе зовсім не цікавить?

– Все, я піду. Цікавить! Як ніхто у житті... Але я боюся всього, чого ще не знаю.

– Ой, Господи! Ну, іди. Дивись на зорі. А я піду думу думати. Як придумаю: тоді й зателефоную тобі. Бувай здорова!

Русланка вимкнула зв’язок і поклала телефон на столик. Бабуня стільки всього наговорила, що бідна дівчинка тепер не знала: чи потрібно їй іти до Лесика на балкон, чи вже краще лягати спати? За добу, що пройшла майже без сну та величезну кількість нових вражень вона була страшенно зморена, але ж обіцянка йому – то святе й Руся перевірила зачіску та пішла до Лесика. Вона тихенько пробралась через кімнату, де вже спали його батьки та визирнула на балкон. Олесь відчинив навстіж обидва вікна і, обпершись на підвіконня, замріяно дивився на море вдалині.

Коли Русланка вийшла, він відчув її та примружив свій гарний погляд:

– А я думав: ти вже спиш?

– А я думала, що ти пам’ятаєш мою дурну звичку дотримувати слова?

– Я пам'ятаю. Просто тебе дуже довго не було. Що так багато всього у бабуні за дві доби сталося, що ви наговоритись не могли? – припустив хлопець.

– Так. Ми дуже сумуємо одна за одною. Але все інше у повному порядку. Батькам поки до мене байдуже і це добре. Я страшенно переживаю...

– Русенько, я тебе прошу! Їм до тебе завжди було байдуже. Пробач!

– Та нічого. Я звикла до цього і ти правий. Бідний, а як же ти будеш ночувати? Тут холодно й тісно. Я не згодна на такий варіант. Повертайся до своєї кімнати... – раптом запропонувала прекрасна гостя.

– Ти хочеш, щоб ми спали разом? – спитав Олесь і якось дивно подивився на неї.

– Оце вже, ні! Але ж ти казав, що маєш спальний мішок. Тому просто лягай у ньому на підлозі та й спи собі, – щиро пояснила Русланка.

– Що правда? Ти на це згодна? Ми будемо всю ніч дихати поруч! – ще більше розхвилювався хлопець.

– Так. А чому ні? Я ж не кусаюсь і то, власне, твоя кімната. Якщо звісно батьки не будуть проти...

– Жартуєш? Та коли б я завтра вранці вийшов від себе за руку з тобою й сказав, що ми одружуємось - думаю навіть тоді вони були б тільки раді. Ти чула, що ніс сьогодні за столом про нас тато? – посміхнувся Лесик.

– Чула... А ще бабуня з дурними запитаннями чіплялась. Чому дорослі якісь дуже дивні в думках про нас? Не розумію! – обурювалась Русланка.

– А може то не вони, а доля на щось натякає? – знову майже впритул наблизився до неї хлопець, адже балкон був дуже маленьким. Та Русланка зробила крок назад і впевнено сказала:

– Йди шукай свій спальник, а я до ванної кімнати. Знаєш, Лесику, я така страшенно зморена, що спатиму наче мертва.

– Ні, живи вічно! Дякую, що ти є у моєму житті. Я навіть не мріяв, що буду спати поруч. Хоча брешу: завжди мріяв і сьогодні моя мрія здійснилася. Пішли!

Він схопив махрове простирадло й весело пішов за дівчинкою, яка запросила його сьогодні вночі дихати з нею одним повітрям. А зорі дивились їм услід і мабуть, посміхались...