Спочатку:
На сторінку книги
Місцевий дільничий – капітан Іващенко дотримав слова з усіх питань, які підіймалися одного сонячного серпневого дня в домі старої вчительки Марії Матвіївни Козак.
Він допоміг офіційно зняти несправедливі обвинувачення та влаштував на роботу тренером з плавання Олеся Чигрина. А на батьків Русланки Мірошник, за її побиття та систематичні знущання, подав позов до суду і вже скоро їх позбавили батьківських прав.
Сама Русланка, першого вересня, пішла до дев’ятого класу та трохи згодом отримала паспорт. Вона, як і раніше, жила у рідненької бабусі. А тьотя Аня з Лесиком купили недорогу хатинку по сусідству та тепер офіційно вважались жителями селища.
В тиші вільних степів якісно проопероване серце мами Лесика почувало себе добре. Про все це родина Чигриних регулярно доповідала голові родини – підполковникові військової авіації Леоніду Михайловичу Чигрину, який все ще служив на півострові. Мати з сином щиро кликали тата у відпустку, але у зв’язку з наближенням та регулярним переміщенням ворожих військ, вздовж південних кордонів, ця мрія виглядала нездійсненною.
Швиденько покінчивши з уроками, Русланка часто їздила в басейн до Лесика, поплавати та поговорити про все на світі, що турбувало обох закоханих. Він так гарно спілкувався з діточками, що дівчина сиділа на розкладному стільці й милувалась своїм дорослим другом. Адже з самого дитинства він завжди уособлював добро та турботу про менших і слабших.
В осінні вихідні, коли яскраве сонце просто вимагало вибратися на природу – Руся з Лесиком сідали не велосипеди та їхали в далекі степи. Таким чином тепер Русланка знайомила Олеся зі своїм чарівним краєм і хоч тут не було моря, але соковиті гаї не поступалися красою морській гладі.
Інколи вони годинами могли сидіти, заворожено слухаючи тишу. Русланка схилялась на його міцний стан і, заплющивши очі, відчувала щастя. А він підтримував в обіймах тендітне, з дитинства дороге створіння, та блаженствував як міг. Здавалось, що їх казка вже не закінчиться ніколи...
Новий рік Лесик і Русланка зустрічали з мамою Анею та бабусею Марією. У дворі Марії Матвіївни, на виноградній арці, Лесик прилаштував цілу купу гірлянд і ті новорічні вогні палали таємниче й урочисто. Жінки приготували багато смаколиків та ввечері накрили дуже красивий святковий стіл. У біленькому кожушку, з золотавою косою Русланка виглядала, як справжня Снігуронька. А Лесик ходив за нею з дурними від щастя очима та виконував все, чого б вона йому тільки не замовила зробити.
Біля півночі, Олесь запалив гірлянду й четвірка добрих людей взяла до рук келихи з ігристим вином. Пробили дзвони і весь світ почав вітати одне одного з Новим 2014 роком! Якби ж той світ тільки знав, що чекає на нього скоро, але поки краще незнання...
– З новим роком, моя принцесо! – доторкнувся Лесик келихом до Русиного й заглянув у її яскраві очі так глибоко, що все інше сказав без слів.
– З новим щастям, Лесику! Хоча я згодна й на старе. Воно в нас незмінне, – відповіла йому Русланка і наповнила його погляд отими синіми озерами, без яких він давно не міг жити.
– З новим роком, мамо! З новим роком, бабуню! Дякуємо, що ви в нас є і будьте здорові!!! – дзвінко вітали щасливі діти, а дві жінки кивали навзаєм та тільки змахували щасливі сльози, адже бачили, що через пів року, максимум через рік їх чекає гучне весілля!
Потім вони телефонували привітати тата, але він спочатку був у повітрі, а потім відповів. Леонід Михайлович намагався говорити щасливим голосом, та виходило не дуже... Не треба бути великим провидцем, щоб розуміти: наскільки вже напружена ситуація на півострові.
Після урочистої зустрічі нового року побігли звичайні робочі дні. Русланка навчалась, Олесь працював з дітками в басейні, а його мама влаштувалась бібліотекаркою. Як колись у дитинстві, йти до школи вчителькою, Олесь мамі суворо заборонив. Та на теренах району знаходилась велика бібліотека. Ось там, серед тиші книг, тепер проводила свої дні Ганна Чигрина.
Розумна дівчинка Руся не відступила від своїх принципів та вперто поглинала всі науки на відмінно. Сірий сніг їх страшенно набрид і дівчина з нетерпінням чекала перших весняних променів... Але якось Олесь зателефонував і викликав її до басейну, серед уроків. Відмінниця кинула свою науку й заскочила до автобуса. Дві зупинки і ось вона стоїть перед ним та не може зрозуміти: чому сильний блакитноокий красень тремтить, як осінній лист та має такий блідий і збурений вигляд? А Лесика пробиває зовсім не притаманний йому гнів і він просить прямісінько посеред зали:
– Русенько! Обійми мене, бо я зараз за себе не відповідаю...
– Що сталося, Лесику? Чого ти такий? – прилипла до нього дівчина, адже не бачила цього виразу обличчя ще ніколи. Хіба тоді, коли він вибив двері комори в домі її батьків та готовий був покалічити злу матір.
– Війна!.. Вони захопили наш Крим, а заодно й тата... Частина військових вийшли, без бою, а мій тато просто зник... Русенько, я поїду його шукати! Хотів попрощатися з тобою, щоб пам’ятала, – шепотів він і притискав до себе, вже без дитячого сорому.
Від його слів Русланка впала в шок. Вона затремтіла так, наче заразилася його бідою. Але ж це була не Його біда, а можливо всієї планети, бо нестримний та дрімучий «сусід» виліз зі свого мороку і, без всякої мети, просто пішов показувати паскудну силу.
– Я поїду з тобою! – перше, що сказала синьоока принцеса-жабка своєму вірному другу дитинства. Лесик пестив її голову і не реагував на цю дурню.
– Поїхали. Я буду збиратись, а ти мені допоможеш, – сказав він і дівчина зрозуміла, що Олесь згоден взяти її з собою. Від всього, що не вкладалося в голові, думки кипіли й не трималися купи. Просто було ясно, що все минуле життя залишилось позаду, за одним коротким словом: «Війна!»
Лесик відпустив групу дітей раніше, замкнув басейн, глянув з жалем на нього і залишив ключі у сторожа. Потім вони вдвох, мовчки, сіли до автобуса та поїхали до Чигриних додому.
– Лесику, як ти думаєш: потяги туди ще ходять? – запитала Руся і не знала, куди подіти тремтячі руки. Він схопив їх у свої долоні та відповів:
– Це не має значення. Я доберуся. Ти тільки не бійся. Ми цим гнидам не по зубах...
– А я їх не боюся! Та не зрозуміла, що значить: доберуся? Я ж сказала, що поїду з тобою, все інше байдуже. Ми повинні у них забрати дядю Льоню!
– Русенько, ти ж не дурна! Ну, включи мізки. Куди ти поїдеш? Щоб вбили або щось гірше. Я тебе ніколи в житті туди не візьму! – намагався вмовляти її хлопець.
– Олесю, я твоєї згоди не питаю. Знаю, що буду з тобою завжди і скрізь. Ось і все!
Нормальна дівчина наразі повинна б битися в істериці, плакати. А ця маленька, вже знедолена в житті власними батьками синьоока україночка – навіть не уявляючи пекла, що насувається на її Батьківщину, хоче врятувати батька свого коханого, за будь-яку ціну.
Олесь тихо обіймав її за плече і не сперечався, адже знав, що це марно. Він просто залишить її вдома з бабусею та помчить знайомими краями, в пошуках батька. Тільки так і не інакше! А ще дуже хочеться побачити маму... Може краще зателефонувати, щоб почути її голос?
Поки дорослі діти збирали думки до купи, вони не помітили, що дім Чигриних відчинений. Лесик з подивом зупинився на порозі й констатував:
– Мамо? Що ти робиш вдома серед білого дня? Тобі знову зле?
Жінка уважно подивилась на Олеся й спокійно сказала:
– Зі мною все в порядку, сину! А вдома я тому, що телефонували татові побратими ті, що вийшли з Бельбеку. Чого ти питаєш, адже по обличчю бачу, що вже знаєш?.. А навіщо ти Русеньку налякав? Дитина он вся біла.
– Нічого. Вона повинна знати, бо давно частина нашої родини. Я залишу її з тобою, а мені до Криму треба, мамо! – здається зовсім не думав наразі про своїх жінок Олесь.
– Та зараз! Прямо розбіглася. Може ще й Русланку з собою візьмеш? Щоб вже всі відразу, на радість ворогам, загинули! – скрикнула пані Ганна. А Руся спантеличено закліпала оченятами й сказала:
– Так, тьотю Аню, я його нікуди самого не відпущу і тому ми поїдемо разом.
– Ось, синочку! Бачиш, що ти робиш? Може вам ще й гранату знайти, щоб було з чим під ворожий танк кидатись? Ну, ти ж у тата головою вдався. Чому в складну годину не користуєшся нею? Вони ж доки нашого добра не нажеруться, все не зламають та не розтопчуть – не заспокояться. Потім питимуть та гвалтуватимуть. Ось чого вони туди приперлися, то кому потрібен там зараз ваш героїзм? – стала наче скеля дружина підполковника.
– Мамо, я не розумію! Ти серйозно не хочеш шукати тата? – обурювався Лесик.
– Хочу і знаю, що Льоня живий. Я це відчуваю. Якби помер, я знала б. Так, йому десь дуже погано, але він точно живий. А ми поки будемо звідси шукати та працювати, як працювали. Що скажуть – те й будемо робити. Жінки збираються сітки плести та теплі шкарпетки для хлопців. Я вже чула, що деякі чоловіки речі військовим готуються возити. Ось це наші справи. Розумієш, сину? А не бити себе в груди: я сам все зроблю й відразу! Не діло ти задумав і взагалі: чому ти діток сьогодні залишив без плавання?
Ніколи раніше Русланка не бачила тьотю Аню такою. Бачила веселою й доброю. Бачила нещасною та хворою. Але такою крицею – ще ні разу! Навіть Лесик зі своїм напівдитячим героїзмом знітився й мовчки сів на стілець.
– Все! Зав’язали з промовами. Давайте будемо займатися чимось корисним, – зітхнула жінка і теж сіла. Вона пройшлася рукою по обличчю та зрозуміло було, що їй дуже погано на душі. Але дружина підполковника української військової авіації не могла дозволити собі проявляти слабкість. – Русланко, він тебе з уроків зірвав?
– Тьотю Аню, я більше не піду до школи. Навіщо вона мені? Буду працювати, де скажуть, – впевнено сказала шкільна відмінниця.
– Оце ще краще! – плеснула себе долонями по стегнах жінка. – Один в лапи до ворога лізе, а інша – навчання миттю кидає. А хто їх розумом битиме та перемагатиме, га? Я одна не справлюсь! Русю, не можна так безвідповідально. Ти ж на відмінну відзнаку йдеш. Навіщо ж кидати? Будеш навчатися й працювати та за оцим дурнем слідкувати кожен день. Тоді точно мені допоможеш. Згодна? – суворо запитала мати хлопця. Русланка помовчала трохи й кивнула:
– Так, згодна! То ми вже нікуди не їдемо, Лесику?
– Та йдіть ви зі своєю бабською логікою... – вперше почула таке від ввічливого хлопця Русланка і знову зітхнула:
– Лесику, прошу тебе, не переживай! Я зараз же полізу в мережу і по всьому Півдню розкидаю заклики та проситиму користувачів повідомляти будь-що про наших захисників. Ми обов'язково знайдемо дядю Льоню... – спробувала заспокоїти свого блакитноокого «воїна добра» Русланка.
– Русю, хоч ти не діставай! – бігав туди-сюди кімнатою Лесик та гаряче бажав стати якимось фантастичним героєм, щоб відразу скинути всю гидоту з лиця рідної землі.
