Раді Вас бачити!

Наступного дня діти познайомились з успішним учнем Русиної бабусі. Правда, тепер він сам був більше схожий на вчителя, бо поки Лесик підписував папери, до Кирила Сергійовича заглянули чоловік сім працівників та всі питали у нього про щось важливе. А він був підкреслено уважним та ввічливим.

Доцент Підгірний розповів, що підготовка до операції мами триватиме десь близько двох тижнів. Адже він хоче зробити все якнайкраще, щоб його колишня вчителька знову гордилась своїм учнем. Коли парочка зібралась піти – медик не витримав та запитав у Русланки:

– А яка вона зараз, Марія Матвіївна Козак?

Дівчинка миттю побігала пальчиком по екрану телефона й показала:

– Ось така. Моя бабуня не вміє змінюватись. Вона завжди чарівна й невгамовна. А ще, не дивлячись ні на що, вона завжди посміхається...

Доцент інституту серця, заслужена й шанована людина в країні та за її межами, наразі чомусь звів гарні чорні брови до купи й уважно подивився на Русю:

– Так, це правда. Ви дуже схожі на цю неймовірну жінку! Дай Боже їй здоров’я. Я буду старанним і у нас все вийде. Перепрошую, та на мене чекає ще одне серце. До зустрічі!

Швидкими кроками він пішов рятувати чиєсь життя, а Русланка дивилась йому вслід і чомусь думала про перебіг часу. Адже колись він був маленьким хлопчиком і мабуть, любив бігати по калюжах, а потім навчався в школі та не любив бабусину географію. Але тепер географія сама любить його, бо запрошують цього чоловіка по світу туди, де чекає чиєсь хворе серце. І він рятує його. Який дивний цей час! А ще вона згадала, як вчора Лесик сказав їй, що підожде доки вона трішки підросте й тоді вони одружаться і в них будуть дітки, а потім внуки... І знову цей невблаганний рух часу!

– ... Гей! Ти чого? Дядько сподобався? – почула вона голос Лесика й зрозуміла, що досі дивиться вслід Підгірному, а Олесь її ревнує. От тільки цього їй бракувало!

– Звісно. Я його люблю всією душею, бо він пообіцяв врятувати тьотю Аню. За таке я його вік любитиму, – щиро зізналась дівчинка та заглянула у прекрасні блакитні очі свого друга.

– Тобто його ти любиш, бо він рятує мою маму. А її ти любиш, бо вона моя мама. Виходить більше за всіх ти любиш мене? – сяяли щастям очі хлопця.

– Лесику, а скільки в тебе було з геометрії? Ти так класно доводиш теорему кохання. Поетапно й чітко, – розсміялася Руся та не дала відповіді на його конкретне запитання.

– Ні! Я ж не відчеплюся, – після зустрічі з медиком підбадьорився Олесь. – Скажи: ти мене хоч трішки любиш?

Зараз вони вже знаходились на території клініки, де квітнуло багато троянд. Лесик взяв Русланку за обидві ручки, так наче збирався танцювати якийсь дитячий танок і продовжував загравати.

– Якщо ти й далі будеш так чіплятися, я сьогодні спатиму в ванній кімнаті. До речі давай відразу зателефонуємо дяді Льоні. Чого нам чекати того вечора? Відзвітуємо раніше, – запропонувала Руся.

– Гарна ідея! Тато буде радий, – натиснув контакт хлопець. – Татку, ти не в шоломі? Жартую... Просто ми з Русею тільки-но вийшли від того лікаря, папери підписували, і знаєш він вселяє довіру. Такий щирий і скромний, а ще дуже гарно про Русину бабусю говорив. Та й відносно маминих аналізів відзивається доволі позитивно. Казав, що все буде добре. От тільки ж чекати до операції ще два тижні. Ні, маму ми не бачили. Він сказав, що наразі їй потрібен спокій, тому ми потерпимо. Перед самою операцією я в нього випрошу зустріч. Ну, так для підтримки духу, – сказав Олесь, а його голос забринів тривогою. Дурному було ясно, що син збирається на всякий випадок, попрощатися з мамою. Адже лікар, звісно талановитий, та ще є доля і її точно не «вилікуєш».

А швидкоплинний час лікує всі рани. Так і операція, яку зі страшним хвилюванням чекали Чигрини й Русланка – пройшла успішно. Через кілька днів Русю й Лесика пустили до мами і Ганна Чигрина мала зовсім інший вигляд. Ну, звісно не такий квітучий, як у дитинстві солодкої парочки, але ж очі її знову були яскравими й запальними, на лиці з’явився легкий рум’янець, а говорила тьотя Аня натхнено та радісно.

Лесику дозволили взяти до палати телефон і підполковник Чигрин знову почув свою прекрасну половинку. Він був військовим льотчиком, а значить людиною, що завжди готова не тільки до стрімких змін, а й до миттєвої смерті, але ж завжди хочеться вірити в найкраще!

Після таких тяжких випробувань, звісно, Ганна Чигрина рвалася повернутись додому, на півострів. Та підполковник попрохав якийсь час почекати, а ще краще пожити в Києві, щоб професіонали могли спостерігати за її здоров’ям. Грошей на карту він підкинув, бо самому майже нічого не потрібно було. А про життя в столиці Леонід Михайлович мав доволі чітке уявлення.

– Льончику, чому? – в лоб запитала підполковника дружина.

– Аничко, вважай, що це наказ! І дітей нікуди від себе не відпускай, – просто сказав чоловік.

– Я зрозуміла, Льоню, і обов’язково виконаю. Тримайтесь - ми завжди з вами, – чітко відповіла ще доволі слабка дружина підполковника військової авіації та тяжко зітхнула.

Підходив ще один час «Ч». Добігало кінця насичене подіями літо й Русланка повинна була повертатись додому та йти до дев’ятого класу. Конфліктувати з батьками, рятуватись від їх злості у коханої бабуні та отримувати в школі відмінні знання й оцінки. Але дівчинка просто не розуміла: як вона кине тут тьотю Аню й свого Лесика? Щастя, що його мама вибралась зі смертельної прірви перекривалось гіркотою біди розставання з ними.

Якось, перед випискою, вони втрьох влаштували в палаті серйозну нараду.

– Синочку, ми не поїдемо наразі додому, – сповістила хлопця мати.

– Мамо, чому? Тато без нас вже півтора місяці живе. Я за ним страшенно скучив, а він за нами. Як це ми не поїдемо додому? Лікар же казав, що ти добре одужуєш. Хіба щось не так? То чому я не знаю? – гаряче обурювався Олесь.

– Зі мною все в порядку, заспокойся. Але тато так наказав, розумієш? – обережно посміхнулась тьотя Аня.

– Зовсім не розумію, мамо! Він нас бачити не хоче? – знизав плечима татів син.

– Хоче. Але його наказ ми виконаємо, Лесику, – настирливо сказала тьотя Аня.

– І де нам жити? В готелі? – дивувався новині хлопець.

І тут Русланку наче осяяло:

– А давайте поїдемо до нас! Коли дядьо Льоня так хоче і я страшенно сумуватиму за вами. То поїдемо до наших країв. Бабуня буде неймовірно рада. В неї дім великий і порожній. Та й вам не звикати до нашої землі. А вже про те, яка я буду щаслива поряд з вами – не знаю як і сказати!..

Лесик мовчки дивився на своє диво й розумів, що це дійсно варіант, бо дотепер він якось не порівнював фактів розставання з Русланкою та відбуттям додому на півострів. Тільки наразі до нього дійшло, що ці речі несумісні й тому треба вирішувати: Крим, Київ чи зелені гаї Русланчиної батьківщини з його дитинства? А Ганна Чигрина навіть підвелась на ліжку й протерла лице рукою.

– Русю, дитинко, а може це єдиний вірний вихід? Я зовсім не проти повернутись, на деякий час, до тих чистих степів та спокійних радісних людей. Пам’ятаю: які ми були щасливі у твоїх краях. Що скажеш, синку? Хочеш повернутися в дитинство?

Лесик мовчав, адже перед ним постала дилема, розгадка якої була диву подібна! Він нізащо не хотів покидати свою прекрасну Русланку, але й тато на півострові зовсім один. Як обрати правильний вихід, щоб нікого не образити? Бо саме таким було кредо цього блакитноокого парубка: вселенське добро й справедливість...

– Мамо, я не знаю, – знизав плечима хлопець та почув:

– Лесику, я більше двох місяців була з вами і тепер навіть не уявляю свого життя без вашої родини. Це несправедливо! Тьотю Аню, ну скажіть же йому хоч Ви! – ледве не плакала Русланка відчувши, що вони можуть залишитись разом, або розлучитися назавжди.

Жінка якось таємниче посміхнулась і сказала тихо, але впевнено:

– Не хвилюйся, маленька рятівнице! Лесик приймає твоє запрошення. Ми поїдемо разом у твої степи. Я це по його погляду бачу...

– Мамо!!!

– Що? Ти більше не хочеш бачити Русю? – посміхнулась жінка, бо точно знала його відповідь. А Лесик подивився на неї красномовніше за будь-які слова й тьотя Аня доповнила: – Дякуємо за запрошення. Ми згодні!

Русланка була на сьомому небі, чи скільки їх там є? Вона злетіла від щастя за хмари й миттю натиснула виклик «бабуня».

– Хороша моя, привіт! Бабунечко, в мене така радісна новина, що я навіть не знаю слів. Я повертаюсь додому не сама, а з Лесиком і його мамою. Ти хочеш їх бачити своїми гостями?

Далі дівчинка дзвінко розсміялась та натиснула гучний зв’язок:

– ...Я вже готую кімнати! Русю, це найкраща новина за багато років мого самотнього життя. Я буду вас всіх дуже чекати. Скажи їм: ласкаво просимо!

– Бабуню! Вони тебе добре чують, – не вгавала сміятися від щастя Русланка.

– Це добре, що чують! З одужанням, пані Ганно! Я тут Вас швидко на ноги підніму. Ви ж пам’ятаєте, мабуть, у нас навіть повітря лікує. Все! Не буду затримуватись, бо наразі маю багато невідкладних справ, – захлиналась від радощів гостинна бабуня Русланки й Чигрини чітко розуміли: звідки у їх маленької знайомої такий бойовий та життєрадісний характер.

Через кілька днів Лесик з Русланкою вже мали на руках квитки на Батьківщину дівчинки. Тьоті Ані страшенно хотілося залишити клініку й тяжкі спогади позаду, тому вони втрьох щиро подякували інституту за порятунок проплаченим рахунком за послуги, величезним букетом квітів для молодшого персоналу та щирим відгуком на сайті. Дітлахи привезли маму до свого номера й жінка миттю, з подивом, відреагувала на одне ліжко.

– Ви обоє мої дітки, але цього я якось не врахувала? Ви що спали разом? – збурено спитала дружина підполковника.

– Так, мамо і в тебе скоро будуть онуки, – спокійно посміхнувся Лесик. А потім примружив свій красивий погляд і, як інколи дивувався Русланці, схвильовано додав: – Мамо, ти ж розумна й розважлива жінка! Як ти можеш звинувачувати мене в криміналі, на який я не здатен? Якби ж ти бачила: яку піраміду воно побудувало в перший вечір перед сном з отих пуфиків, що в коридорі. Та я й пальцем не доторкнувся до дівчинки, яку бачу в майбутньому своєю дружиною, єдину в світі. Але ж всьому свій час.

Пані Ганна ще трохи потрималась за своє нещодавно проліковане серце і з полегшенням сіла в крісло.

– Русю, він каже правду? – ще й досі не довіряла синові вона, бо відчувала: як неймовірно гаряче він кохає це прекрасне дитя.

– Так, тьотю Аню. Правда! Я б ніколи не дозволила собі подібної розпусти, та й Лесик дуже відповідальний і гарний хлопець. Тому не хвилюйтесь, до ваших онуків нам ще дуже далеко.

– Жаль! А я вже зраділа. Ну тоді піду змию медичні аромати та й будемо збиратись на потяг, – плеснула себе по схудлих стегнах жінка і пішла до ванної кімнати, а Русланка подивилась на Лесика усміхненим поглядом і наразі їх життя здавалось якоюсь репетицією майбутньої невідворотно-прекрасної казки.